Йосиф Сліпий, патріарх УГКЦ

Через небезпеку пов’язану з більшовицьким режимом хіротонія Кир Йосипа відбулась майже таємно, в приватній каплиці митрополита Андрія Шептицький при участі єпископів Микити Будки і Миколи Чарнецького в присутності крилошан митрополичої капітули. Хіротонія відбулась в свято Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, 22 грудня 1939 року, а Рим пітвердив це рішення, яке було публічно оголошено для прихожан вже аж після відходу більшовиків - 31 грудня 1941 року.

Відразу після висвячення, владика Йосип Сліпий почав виконувати свої нові обов’язки.

Через три роки після свячення архиєпископ писав: “Я був висвячений тайно. Опісля мої єпископські свячення проголошено урядово. Я не міг ставити перешкоди своїм свяченням, бо в час гоніння свячення не є честю, а в певній мірі тягарем”.

Під час проведення радянізації краю вже восени 1939 р. більшовики припинили діяльність греко - католицької Богословської академії у Львові, єпархіальних духовних семінарій у Перемишлі, Львові та Станіславові, закрили видання духовних часописів, заборонила монаші чини і релігійні установи. Священикам заборонили сповідувати та причащати хворих у лікарнях, у школах – проводити богослужіння, у шкільних класах – мати розп'яття Ісуса Христа. Церковні й монастирські землі конфісковували, ченців і черниць виселяли з монастирів, їх господарство ліквідовували.

Під час війни митрополит Андрій Шептицький і архієпископ Сліпий намагалися всіляко полегшити страждання українського народу. Як церковні діячі вони не могли не мати контактів з окупантами, бо від цих контактів часто залежало життя або смерть людей. Багато зробили обидва священика, щоб налагодити добрі зв’язки і співпрацю між українськими православними і греко – католиками.

Щодо оцінки діяльності Йосипа Сліпого в роки Другої Світової війни дуже суперечливою. Твердження повоєнних видань говорять про те ,що нібито Сліпий співпрацював з німцями. Сфабрикувавши достатню кількість матеріалу, 11 квітня 1945 р. було заарештовано весь єпископат греко- католицької церкви, що перебував на території УРСР , ―митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Григорія Хомишина, Микиту Будку, Миколая Чернецького, Івана Лятишевського, а також багатьох священників [2, с.326].

Греко - католицьке духовенство, втративши своїх єпископів не мало можливості вести організоване церковне життя,було виставлене, як вважав Софрон Мудрий, “на легку здобич спритників, які, втративши віру чи перелякані радянською владою булу змушені виконувати її вказівки”[7,с.36].

У травні 1945 р. було оголошено про створення і початок роботи так званої Центральної ініціативної групи з возз’єднання греко – католицької церкви з РПЦ ( Російською православною церквою ). Напередодні арешту греко - католицького духівництва, у квітні у Львові було масово розповсюджено листи – звернення московського патріархата Олексія, який закликав до повернення в православ’я. Тобто греко католицьку церкву хотіли знищити шляхом возз’єднання з православною.

За відмову добровільно самоліквідуватися УГКЦ поклала на вівтар мучеництва життя 10 єпископів , 1400 священиків і 800 монахинь – переважно на просторах ГУЛАГУ. Близько чотирьох з половиною тисяч храмів, монастирів, семінарій, каплиць були пущені під склади, музеї атеїзму, а кращі церкви перейшли у власність Російської православної церкви з якою УГКЦ нібито добровільно воз’єдналася на фасильфіковано Львівському соборі у 1946 році. (духовні постаті

3.1.1 Львівський собор 1946 р та ліквідація УГКЦ

Основний план ліквідації УГКЦ Сталін задумав ще 1943 року, а розробив полковник держбезпеки Г. Карпов. Ще тривала війна з Німеччиною, а радянські державні керівники міркували над знищенням в Україні УГКЦ.

Очевидно, саме визначальна, провідна роль Української греко - католицької церкви, яку вона століттями відігравала в житті народу Галичини, і стала причиною ненависті до неї радянської влади. Більшовицькі ідеологи знали, як УГКЦ протистояла ополяченню українців у межах польської держави, як сприяла формуванню національної свідомості українців, як впливала на моральний розвиток української нації, яким авторитетом користувалася.

Першим ударом по Українській церкві був арешт 11 квітня 1945 року у Львові та арешт владик на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим та інших осіб із церковної верхівки.

Другий удар завдали 14 квітня 1945 р., коли удосвіта оточили Богословську академію і Духовну семінарію у Львові. Деяких отців - наставників і теологів арештували, а решту “осіб призовного віку” під конвоєм направили у військомат і призвали на військову службу. Понад 150 юнаків, які мріяли стати пастирями. 1945 рік ознаменувався жахливим тиском на галицьких отців –деканів. Репресивні органи скрупульозно “опрацьовували” особу кожного декана. Офіційно це мало бути функцією утвореної 28 травня 1945 року “Ініціативної групи з возз’єднання греко – католицької церкви з Православною церквою”. До трійки священиків, які створили цю групу, не ввійшов жоден єпископ, жоден отець–декан.

Роботі собору передувала організована органами НКДБ СРСР масштабна кампанія з реалізації розробленого ще у вересні 1939 року плану з ліквідації УГКЦ під виглядом повернення уніатів у лоно православ’я. Москва вважала УГКЦ “опорою Ватикану на території західноукраїнських областей”, “чужою й шкідливою” церквою, яка виконує роль “легальної масової іноземної резидентури”.

Згідно з церковними канонами Собор вважався недійсним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви, а організатори Львівського собору на час його проведення вже були єпископами та священиками РПЦ. Відсутність митрополита та єпископів УГКЦ позбавила зібрання канонічності. Та це не перешкодило кремлівському керівництву і вже 8-10 березня 1946 р. на Львівському церковному соборі 216 делегатів від духовенства і 19 від мирян прийняли рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. За схожим сценарієм у 1949 р. Мукачівська єпархія проголосила ліквідацію Ужгородської унії та приєднання до РПЦ греко–католицької церкви Закарпаття. ( пеструха)

Те, що собор греко – католицької церкви очолювали єпископи Православної церкви, та й всі організатори цього собору були вже фактично священиками не греко – католицьким, а православними, бо 22–25 лютого перейшли до Російської Православної церкви робить цей собор не легітимним.

Львівський собор 1946 р. — це не лише трагічна подія в історії греко–католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй в особі Московської патріархії тоталітарним режимом було відведено роль могильника іншої церкви.

22 відсотки греко-католицького  духовенства, за даними Львівського  собору, не згодилися перейти  в православну церкву, їх, звичайно, було значно більше, навіть серед  тих делегатів собору, які змушено, формально піднімали руку, голосуючи за його рішення. Виникає питання: чи могли навіть ці 22 відсотки, вважаючи себе греко–католиками, мати право зі своїми послідовниками сповідувати український греко-католицизм, бути в єднанні з Римом? З погляду правової, демократичної держави, гуманного, цивілізованого суспільства, безумовно, що могли і мали таке право, забезпечене відповідними конституційними гарантіями.

Проте всі колишні греко – католицькі парафії внаслідок рішень Львівського собору 1946 р. автоматично оголошено православними. Крім діючих православних церков, усі інші було закрито. Але значна частина віруючих, колишніх греко-католиків не прийняли нав'язуваного ним православ'я. Ці “залишки уніатства”, як стали їх іменувати і в православній, і в радянській пресі, після 1946 р. змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально. З часом вплив “залишків уніатства” не послаблювався серед віруючих, як на це розраховували партійно–державні органи. Навпаки, він зростав, як серед тих, хто не прийняв “возз'єднання” з православною церквою, так і серед тих віруючих, які “з'єдналися”, внаслідок слабкої православної свідомості.

Поступово, з підтримкою Апостольської cтолиці і зарубіжної Української католицької церкви, у Львівській, Івано–Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях там де було вкорінене уніатство з його “залишків” сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури греко–католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність; відновлювалися чернечі ордени, які організовували домашні церкви й чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких церквах неофіційно відправлялися богослужіння.

Від часу офіційної ліквідації УГКЦ в її житті настав період заборони та переслідування, який тривав аж до виходу з підпілля. Це доба мужності, героїзму, незламності духу, сили віри в Бога та правдивої жертовної любові до своєї церкви. Завдяки непохитності наших владик, стійкості духовенства, монахів і монахинь, яких під тиском і силою забрали з палат, плебаній, келій, засудили і вивезли в Сибір; вірності мирян, відомих і безіменних мучеників та ісповідників Українська греко – католицька церква вистояла під натиском радянського атеїзму. Цей період із життя греко – католицької церкви також виховав і зродив нових церковних і духовних лідерів, які живили вірних надією на краще майбутнє народу та воскресіння своєї церкви.

3.2 Арешт митрополита і роки ув’язнення

Після окупації Галичини радянськими військами у 1939 році, митрополит Андрій, вбачаючи в цьому можливість поширення УГКЦ на всю територію України, а також на всю територію Радянського союзу, призначив кількох екзархів, які повинні були піклуватись вірними на цих територіях. О. Йосиф отримав призначення екзарха великої України. Пізніше митрополит Андрій Шептицький, бажаючи забезпечити провід церкви після своєї смерті, отримав згоду від Папи Пія ХІІ на висвячення о. Йосифа Сліпого єпископом –помічником із правом наступництва Львівського митрополичого престолу. Таємна хіротонія відбулась 23 грудня 1939, у свято Непорочного зачаття Діви Марії. Отець - митрат Йосиф Сліпий отримав титул архиєпископа Серрейського.

У червні 1944 р. радянські війська, розбивши німецький фронт, переможно просувалися на захід, звільняючи всю Україну від трьох років німецької окупації. І з приходом радянської влади розпочались репресії проти людей, яких запідозрювали у співробітництві з німецькими окупантами. Перших у цьому злочині запідозрили католиків через їхні зв’язки з Римським апостольським престолом. Під час років війни і окупації Йосип Сліпий продовжував працювати поруч з митрополитом Андрієм Шептицьким, стан здоров’я якого стрімко погіршувався, і він змушував владику – помічника постійно замінювати його у виконанні пастирських обов’язків. Коли митрополит помре, Сліпий буде змушений, тільки власними силами відстоювати права Української греко – католицької церкви.

Після смерті митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року, єпископ Йосиф Сліпий став митрополитом Галицьким, Главою УГКЦ. А 11 квітня 1945 року був заарештований радянською владою. 12 квітня його переправлено до Києва. Одночасно з арештом митрополита було ув’язнено також інших єпископів греко–католицької церкви. Після довгого слідства Митрополита Йосифа Сліпого було звинувачено в антирадянській діяльності і співпраці з фашистськими окупантами. Суд призначив йому покарання – 8 років ув’язнення. У процесі підготовки приєднання УГКЦ до Російської Православної церкви радянські спецслужби неодноразово пропонували митрополиту Сліпому зректися єдності з єпископом Рима та перейти в Православну церкву, але він відмовився.

Його водили на добити по декілька разів на добу і вдень, і в ночі. Їжа – трохи юшки і 300 г хліба. Спати доводилося на підлозі. Після двох місяців допитів суд оголосив вирок ―вісім років таборів. Згодом цей термін іще кілька разів продовжать.

Перший слідчий суддя, Горюн був грубою і простакуватою людиною. Він та інші полковники бачили, що митрополит втомлений після кілька днів безсоння, голоду й виснажливих допитів, почали його тероризувати до підпису, щоб він відмовився зверхності Папи. За те йому обіцяли Київську митрополію.

Та коли , слідчі зрозуміли, що з відступом не вийде, тому що Йосип Сліпий був готовий краще померти, чим перейти в православ’я. Вони почали звинувачувати його у співпраці з націоналістами, у служенні св.. літургії дивізійникам “Галичина”, але все ж таки доказів в них не було, а лише наклепи ворогів Української греко- католицької церкви. Після допитів вони зізнались,що Йосип Сліпий сидить замість митрополита Андрія Шептицького, який помер за декілька місяців до кінця війни, ну й найбільше через те, що він – глава Української греко – католицької церкви. Згодом йому приписали інші злочини, що він займався контрреволюційну діяльність, що він шпигун Ватикану і що він ворог Радянського Союзу. Незважаючи на те,що жодне з тих оскаржень не можна було обґрунтувати хоч би найменшим доказом, остаточний вирок був винесений.

Митрополита Йосипа Сліпого перевозили з табору в табір. Новосибірськ, Маріїнськ, Боїми, Кіров, Печора, Інта, Потьма, Маклаково, Єнісейськ, Красноярськ, Тайшет ― лише частина міст, у яких він відбував покарання. Найгірші нещастя каторжників це ― часті й довгі етапи, ― описує біограф митрополита отець Іван Хома. На дорогу після обшуку дають пайку чорного хліба й оселедець. Ранком і вечером дають горнятко гарячої води–окропу. І тому під час етапу в’язнів більше мучить спрага, ніж голод.

Митрополит працював на будівництві по 11 годин на добу. Перехворів на дизентерію, запалення легенів, обморозив ногу. Попри це щодня відправляв служби Божі. Замість вина, необхідного для причастя, використовував воду, настояну на родзинках, які отримував у передачах. Щоб уберегтися від “стукачів”, у розмовах з іншими ув'язненими священиками переходив на латину.

Після суду митрополита Йосифа переправили спершу до Новосибірська, звідти ― в табір Маріїнськ, а у 1947 році його перевели до табору у Кемеровській області, селище Маріїнськ. Унаслідок численних переводів Йосиф Сліпий перебував у багатьох таборах: у Печорах 120 кілометрів від Північного Льодовитого океану, в Інті, знову в Боїмах, у Потьмі в Мордовії. 
У 1953 році закінчилось восьмирічне ув’язнення, і митрополита було переведено до Будинку інвалідів. Перед тим його було перевезено до Москви, де він мав зустрічі з офіцерами КГБ. Згодом його було його знову було перевезено на заслання в Сибір в село Маклаково, де Йосиф Сліпий перебував в більш гуманних умовах від тих, які було проведено у інших таборах, але все ще було таке тяжке, там він залишався до 1957 року, коли його знову засуджено до сімох років ув’язнення. Перебуваючи у в’язниці, митрополит продовжував піклуватись про свою переслідувану паству, час від час таємно переправляючи свої послання, а також листуючись з поодинокими особами в Україні. Римський апостольський престіл також слідкував за подіями в Радянському Союзі та намагався підбадьорити ув’язненого митрополита. Так, у 1957 році, з нагоди 40-річчя священичих свячень, Папа пій ХІІ надіслав митрополиту Йосифу привітання, в якому висловив вдячність митрополитові за те, що той став гідним “терпіти образи заради Христа”.