Ідейне та організаційне оформлення християнства

Своєю діяльністю Ісус порушував  багато іудейських культових норм: спілкувався з грішниками, яких ортодоксальні  іудеї вважали мало не недоторканими, сам відпускав гріхи, що в іудаїзмі міг робити тільки Бог, порушував вимоги щодо святкування суботи. Це виклакало в релігійних колах значне невдоволення. Релігійні ортодокси, забувши про взаємний розбрат, ополчилися проти Ісуса.

На третій рік проповідницької діяльності він прибув у Єрусалим на святкування Пасхи. Це викликало неабияке піднесення серед простолюду і насторожило місцеву знать і владу. Іудейська верхівка вирішила віддати Ісуса на суд синедріону (найвищий орган політичної та судової влади в Єрусалимі). Тиждень перед Пасхою був останнім у його земному житті. У четвер увечері він разом зі своїми учнями вчинив обряд пасхальної вечері, названої Таємною Вечерею, де причастив їх хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю. Тоді ж передбачив, що один із них зрадить. Так і сталося. Коли Ісус після вечері молився в Гетсиманському саду, Іуда своїм поцілунком вказав на нього, видавши його властям. Тієї ж ночі Синедріон засудив Ісуса до смертної кари як самозванця, богохульника, руйнівника іудейської релігії, який ще й проголосив себе царем іудейським. Не бажаючи втручатися в релігійні суперечки, прокуратор (управитель) Іудеї Понтій Пілат не мав наміру затверджувати вирок, тому звернувся до народу з пропозицією відпустити Ісуса на підставі звичаю милувати злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав смерті Ісуса, даруючи волю засудженому за участь у збройному заколоті Варавві.

Оскільки іудейські священики  виставили Ісуса не стільки руйнівником  іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу царя іудейського, він мусив бути страчений не через  побиття камінням, як традиційно розправлялися  з віровідступниками, а через  розп'яття — так карали рабів, розбійників, убивць, яких, крім позбавлення життя, вважали за необхідне і зганьбити.

Опівдні в п'ятницю Ісуса  разом із двома розбійниками повели на гору Голгофу до місця страти. Там його прив'язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис «цар іудейський». Протягом шести годин йому довелося терпіти не тільки фізичні муки, й знущання вартових, натовпу. У момент його смерті сталися затемнення сонця і землетрус.

Після смерті Христа апостоли таємно поховали тіло його в печері, заваливши вхід до неї камінням. На третій день після смерті Ісус воскрес, а на сороковий у присутності апостолів вознісся на небо, пообіцявши повернутися на землю наприкінці існування світу, щоб вчинити суд над живими і мертвими.

Після цього апостоли розійшлися по світу і заснували релігійні  общини, що об'єднували людей, які вірили в Христа як земне втілення Бога.

Деякі розходження життєпису  Христа, що містяться у Євангеліях від Луки і Матфея, спричинили полеміку з приводу того, чи можна вважати  його історичною постаттю. Висловлювалися різні точки зору (представники міфологічної школи стверджували, що наука не володіє достовірними відомостями про його існування; представники історичної школи знаходили безперечні, на їх погляд, контраргументи: реальне існування апостолів Павла, Іоанна Хрестителя тощо). Більшість учених сходиться на тому, що в І ст. н.е. існував великий проповідник Ісус, який сформулював своє віровчення, згуртував послідовників, община яких з часом трансформувалася у світову релігію. А про його зовнішність можна судити за відбитками обличчя і тіла на полотні Туринської плащаниці. Найхарактерніші риси Христа втілені в іконописних зображеннях.

На перших порах християнські общини існували розрізнено, не мали спеціальних місць для богослужінь. Нерозвинутими були тоді його вчення, культова система. 

2. Ідейне та організаційне оформлення християнства.

Формування християнської  догматики, культу,організації церковних  громад.

Становлення християнської  церкви проходило на тлі боротьби в самому християнстві з різними єресями і розколами. Відсутність чіткого канону сприяла різним тлумаченням основ віровчення. Крім того християнство поширювалось на територіях, де були сильні місцеві вірування, що накладали свій відбиток на християнство.

Християнське віровчення, складалось поступово і супроводжувалось боротьбою з іншими релігіями та іх впливом на нього. Довготривала боротьба, яка підсилювалась внутрішньою суперечкою між різними єпархіями та ієрархіями за вплив в християнському світі, породжували різні тлумачення основих положень віровчення, обрядності і т. ін.

Основні догмати — положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів. Їхня сутність викладена у Символі Віри, прийнятому на Нікейському (325 р.) та Константинопольському (381 р.) вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних істин про Бога, про спасіння, про Церкву і про життя вічне. Визнання віри є першим важливим сповідуванням кожного християнина, який прийняв таїнство хрещення і зобов'язується вірити і жити згідно з вірою.

Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного  Бога, який виступає у трьох Особах (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є  творцем світу видимого (природа  та людина, весь світ, космос) і невидимого (наприклад, ангели). Богом-Сином є  Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі —  й від Бога-Сина.

Найважливіше положення  християнства — догмат Воскресіння, згідно з яким Ісус Христос після смерті на хресті і поховання, воскрес третього дня і явився своїм учням. Ця «правда» віри підкреслює запоруку воскресіння вірян у Христа. Апостол Павло так говорив про воскресіння: «А коли Христос не воскрес, марна проповідь наша, то марна й віра наша» (1 Кор 15, 14).

Догмат відкуплення, говорить, що своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву за гріхи людей — тобто відкупив все людство. Цим він відкрив людству шлях до спасіння від влади гріха і смерті. Сам Христос про це сказав: «Бог так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів 3, 16). Догмат вознесіння говорить про те, що після свого воскресіння Ісус Христос вознісся на небо у своєму людському тілі — де «возсів по правиці» Отця, тим самим підносячи людську природу до рівня Бога. Тому багато Отців Церкви говорили, вживаючи алегорії, що Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом. Символ віри зобов'язує вірувати в єдину святу соборну та апостольську церкву, визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, та прихід Царства небесного в кінці світу.

Таким чином, віровчення християнства склалось протягом раннього середньовіччя. Його догматика була прийнята першим і другим Вселенськими соборами у  ІV ст. і викладена у Символі  віри. Подальша розробка основної догматики відбулась протягом V-VІІІ ст. на ІІІ - VІІ соборів та теологічно опрацьована у працях отців і вчителів церкви.

Тоді ж було закладено  основу християнського культу та церковної  організації. Проте подальший розвиток віровчення культу та організації пов'язаний з розколом церкви на окремі християнські гілки.

Моральний ідеал  християнства – зміст Одкровення «Бог є любов».

Згідно з християнським  ученням Ісус Христос — Син  Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес  на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через  розп´яття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос  воскрес, а потім вознісся на небо і як невід´ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслугами, після чого настане царство Боже.

Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто  у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. е. Він Боголюдина, місія  якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся «над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону — «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».

Християнська любов —  беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього  аж до самозречення.

Ісус не вимагав жодних ритуалів чи форм літургії, не будував  храмів. Він обмежувався лише Господньою молитвою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про стосунки з Богом.

Господня молитва («Отче наш»)

Отче наш (усі  люди — брати і діти Божі), що ecu на небесах (тобто його не треба шукати в якійсь надлюдині). Нехай святиться Ім´я Твоє (Бог інший за своєю природою, і люди повинні це визнати), нехай прийде Царство Твоє (люди бажають повного тріумфу Господа), нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі (люди повинні зробити свій внесок у справу Бога, слідуючи його волі). Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (незважаючи на науку, усі все одно залежать від Бога). І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим (ставлення індивіда до інших може вплинути на ставлення до нього Бога). І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого (людська свобода мусить бути скерована Богом).

Усього десять фраз. Але  вони ліпше будь-яких інших аргументів переконують за яких умов, за яких дій, людина може досягти Божої благодаті. Особа Ісуса Христа — істинного Бога й істинної людини — поєднує всіх християн. В основі їхнього віровчення — його слова, що закарбовані в Біблії, а в основі культу — святкування протягом року основних подій його життя.

Рання історія  християнства з I по X ст. н. е.

Виникнення християнства взято за основу сучасного літочислення, нової ери в історії людства, яка почалася понад 2000 років тому. Християнство зародилось в I столітті на Близькому Сході, на іудейських землях (провінція Іудея) Римської імперії, серед месіанських рухів тодішнього єврейського єдинобожжя. Корені християнського віровчення пов'язані з дохристиянським  єдинобожжям стародавніх євреїв та вченням Старого Завіту (Закон, Пророки і Писання — Танах).

Згідно зі Святим Писанням, а також інших джерел того часу, перші спільноти християн (коло віруючих, християнська Церква) виникли в І ст. у східних провінціях Римської імперії в Палестині, місці народження Христа, Святій Землі унаслідок проповіді учнів Христа, святих апостолів та їх послідовників. Християнство відпочатку поширилось у переважно грекомовній східній частині Римської імперії. Св. Павло та апостоли активно подорожували по всій Імперії, засновуючи Церкви у основних містах. Перші Церкви з'явились у Антиохії, Олександрії та Єрусалимі, а потім у двох політичних центрах — у Римі і Константинополі.

Общини первісного християнства складалися з бідних елементів, у  цьому розумінні первісне християнство було релігією пригноблених. Церкви, —  у сучасному розумінні як окремої  будівлі для збирання членів общин  — не було. Збиралися або в  приватних приміщеннях, або, при  переслідуванні з боку римської влади, у печерах чи катакомбах. Тривалі  гоніння на християн припинились  у 313 році, коли імператор Костянтин  Великий оприлюднив Міланський указ (едикт). За імператора Костянтина (323 — 337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. У кінці IV ст. — єрусалимська.

Протягом IV-VIII ст. доктрина, культ і правові засади християнства оформлювались на «Вселенських соборах», серед яких — Перший Нікейський, Перший Константинопольський (381), Ефеський (431), Халкедонський (451), Другий Константинопольський (553), Третій Константинопольський (680–681) і Другий Нікейський (787).

Складний процес формування доктрини супроводжувався розколами  церкви та виділенням окремих доктринальних  течій, що оголошувалися на Вселенських  соборах єресями і засуджувалися. Становлення християнської доктрини проходило у полеміці з іншими релігійними юдаїзмом, гностицизмом, докетизмом, маніхейством та іншими течіями. Були визнані хибними неортодоксальні  погляди на Святу Трійцю такі як аріанство, несторіанство, монофізитство, монотелетизм та інші.

Основні етапи  утворення організаційної структури  християнства.

В Ісуса не було стрункої системи догматів, не створив він  і особливої релігійної організації  — вони йому не були потрібні. Він  постійно відчував у собі Бога. У нього не було якихось видінь, як у пророків, Господь не з’являвся йому як основоположнику іудаїзму Мойсею; але все, що він говорив про свого Отця, просто витягав зі свого серця, із глибин своєї душі.

Але чим більше часу проходило  від мученицької смерті Ісуса, чим  далі відкладалося його Друге Пришестя, тим необхіднішою ставала для нового вчення потреба в поширенні й організаційному оформленні. Основний напрямок становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І.С. Свенцицька влучно охарактеризувала так: "Від громади до Церкви". У цьому процесі виділяється кілька етапів.

I етап—етап заснування  Церкви Ісусом.

Охоплює час євангельської  проповіді Ісуса, що припадає на перші  десятиліття І ст. н.е. Основні  події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської  громади в Палестині, найвизначнішими діячами якої були Іоанн Хреститель (Предтеча) і Ісус, початок активної проповіді нового релігійного віровчення.

II етап (30—313 р.  н.е.) — етап створення єпископальної  Церкви.

Він знаменується трьома найбільшими  подіями: масовим поширенням християнства по всій території Римської імперії, що включала в себе велику частину  Європи, Азії й Північної Африки, об’єднанням розрізнених християнських  громад у централізовані релігійні  організації, і нарешті, офіційним визнанням християнства римською владою.

Прийнято вважати, що перші  три століття в історії християнства були періодом безперервних переслідувань  з боку римських імператорів, які  не могли пробачити послідовникам  нової віри відмови вшановувати  їхні зображення, як живих божеств, а також проповідь не-насильства, що загрожувала підривом боєздатності римської армії. Ми б сказали, що римські правителі проводили щодо християн "зигзагоподібну" політику—то влаштовуючи масові переслідування, то, навпаки, виявляючи повну віротерпимість. Це можна пояснити тим, що імператори постійно намагалися знайти вірний засіб, щоб заповнити ідейну порожнечу у своїй гігантській державі, де проживало безліч різних народів. Нарешті, зміцніле християнство здалося їм найбільш відповідним для цієї мети. По-перше, тому що воно проповідувало підпорядкування земній владі: "Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже" (Мт. 22:21), а по-друге, тому що воно було єдиною монотеїстичною релігією з відповідним ідеологічним обґрунтуванням абсолютної монархічної влади (один всемогутній Бог на небі, один всевладний правитель на Землі).