Любов – вищий духовний потенціал і сенс існування людини

Свята Тереза говорить про “велике  устремління до страждання, яке однак  не тягне за собою тривогу, тому що бажання, щоб здійснилась вам  Божа воля буває настільки сильним, що приносить задоволення” [1; с. 289].

В цьому випадку доречно було б згадати співвідношення зовсім іншого ґатунку: “любов-співстраждання”. Любов, що вбирає в себе ненависть  до своїх ворогів – далеко не є найдосконалішою. Існують люди, схильні до любові й люди схильні  до ненависті. Водночас повноцінна людська  любов залишається неможливою без  засад співчуття, співстраждання, що діологічно їй протистоять і разом  з тим надають їй особливої  моральної заглибленості.

Тісну взаємодоповнюваність, яка існує  між любов’ю, захопленістю і співстражданням–жалістю  відзначив М. О. Бердяєв. Слідуючи за В. Соловйовим він виділяє два  типи любові: любов-закоханість і  любов-caritas, любов висхідна і низхідна. Любов-caritas – це така любов, яка дає, а не вимагає. Не можна змусити  себе до любові, але caritas, милосердя, співчуття, можливі для всіх людей і не зв’язані з вибором. В той час, як любов-закоханість потребує взаємності, любов-милосердя взаємності не потребує, в цьому її багатство і її сила.

Справжня любов-закоханість включає  в собі любов-caritas. Еротична любов, яка  не знає жалості і милосердя набирає  демоніакального характеру і  змушує страждати людину. Закоханість  в чистому вигляді є рабство, рабство любимого.

На думку М. О. Бердяєва, тільки справжня любов іде від особистості  до особистості, любов завжди персоніфікує. “Любов, - пише філософ, персоналістична, звернена до особистісного безсмертя, не влаштовується в повсякденності об’єктивізованого світу, вона ним  відкидається, і цим стає на межу смерті” [16; с. 313].

Любов може бути великим рабством. Людину пригноблює природа і суспільство, і не варто шукати звільнення при  переході від природи до суспільства  і від суспільства до природи. Тому, “що любов не належить світу  об’єктивації і об’єктивованого  суспільства, вона приходить ніби з  іншого світу і є вибухом в  цьому світі, вона належить безмежній  суб’єктивності, світу свободи” [16; с. 313].

Крім російських філософів проблемою  метафізичної сутності любові цікавилися і представники європейської філософії.

Зокрема, Гегелю належить така думка: “тільки любов’ю може бути зломлена сила об’єктивного, так як любов  усуває всю сферу його влади. Тільки любов не знає меж і те, що вона не з’єднала не є для неї об’єктиним, вона його або не побачила, або ще не піддала необхідному розвиткові, вона не протистоїть їй” [5; с. 283]. “Любов, продовжує філософ – це насамперед моральна любов до ближнього в тих особливих відносинах, в яких людина до свого ближнього знаходиться... Любов повинна бути центром, в якому вони живуть, повинна бути їхньою справою” [5; с. 283].

С. С. Льюїс розмежовує любов-потребу  і любов-дар.

“Ми дійсно потрібні один одному –  недобре людині бути одній” – говорить Святе Письмо [18; Буття 2:18]. В свідомості це відображається як любов-потреба.

Любов-потреба, в найбільш сильному своєму прояві невід’ємна від високого стану духу. І виходить, на думку  Льюїса, що людина ближче до Бога, коли вона менше всього на Бога подібна. “Близькість” до Бога буває різна. По-перше, це подібність з Богом. По-друге, ми близькі до Бога, коли правильний наш шлях до єднання з Ним і  до блаженства в Ньому.

Любов-дар дійсно богоподібна, і  чим вона жертовніша, тим більше богоподібна. Тому божественна любов, або радість, яку виявляє людина від почуття щастя і вищої  досконалості Бога до такої міри необхідна  для нашого істинного вищого блага, що сама по собі являється цим вищим  благом.

Як підсумок можна згадати слова  М. Шлимкевича: “людина повинна передусім  і понад усе любити метафізичне  в собі, свої метафізичні первні, - любити те, що виходить поза, понад  суто людську природу. І людина повинна  любити в ближньому подібну собі істоту, що метафізичною основою виростає понад людський, чисто людський рівень”  [21; с. 52].

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Ф. Альберони. Дружба и любовь. – М., 1991.

2. К. И. Бахтияров. Многомерность  истины Философские науки. –  1991, № 4.

3. К. Войтила. Хоани Павел II. Любовь и ответственность. –  М., 1993.

4. Г. В. Ф. Гегель. Философия  религии. В 2 т. Том 1, - М. 1976.

5. Г. В. Ф. Гегель. Философия  религии. В 2 т. Том 2, - М. 1976.

6. В. Жулай. Дія та протидія  любові в суспільних відносинах  Філософська думка. – 2002, №  1.

7. А. А. Ивин. Философия любви.  В 2 т. Том 1., - М. 1990.

8. А. А. Ивин. Философия любви.  В 2 т. Том 2., - М. 1990.

9. С. Л. Кравець. О красоте  духовной (П. А. Флор енський:  религиозно-нранственные воззрение). – М, 1990.

10. Кувакин В. А. Философия  Вл. Соловйова. – М., 1988.

11. В. К. Ларіонова. Етика Абсолюту  С. Л. Франка. – К. 1996.

12. Э. Левинас. Философия, справедливость  и любовь Философские науки.  – 1991, № 6.

13. Н. О. Лосский. Условия абсолютного  добра: Основы этики. – М., 1991.

14. Э. П. Назаренко-Кривошенко. Прекрасен,  ты человек. – М. 1987.

15. В. Н. Назарова, Г. П. Сидорова. Разум сердца. Мир нравственности  в высказываниях и афоризмах.  – М. 1989.

16. Р. Г. Подольный. Мир и  эрос. Антология философских текстов  о любви. – М., 1991.

17. В. В. Розанов. Религия. Философия.  Культура. – М. 1992.

Святе Письмо.

18.Вл. Соловйов. Сочинения. В 2 т.  Том 1, - М. 1990.

19. Вл. Соловйов. Сочинения. В 2 т.  Том 1, - М. 1990.

20. Шлимкевич М. Загублена українська  людина. – К., 1992.