Французький романтизм

РЕФЕРАТ

на тему: ФРАНЦУЗЬКИЙ РОМАНТИЗМ 
ЗМІСТ

ВСТУП

1. Романтичний рух у Франції XIX ст.
2. Романтизм у літературі
3. Романтизм у музиці
4. Романтизм в образотворчому мистецтві
5. Романтизм в театрі
6. Романтичний балет.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Французький романтизм сформувався пізніше, ніж англійський і німецький. Статус загальнонаціонального явища він набув лише у 20-х рр. ХІХ ст. Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. На заміну феодальним, релігійним цінностям прийшли цінності інші. Відмовившись від суворого давнього Бога, люди післяреволюційної епохи створили  нового кумира – грошового, який ніяким чином не міг задовольнити художньо налаштовані душі. Так було в Англії на початку індустріальної революції, так було в Німеччині, де геніальна особистість вимушена була усамітнитися, відгородити себе від світу філістерів. Ставлення до буржуа у Франції на початку ХХ ст. було іншим: там буржуа виступили революційною силою, вони проливали кров на барикадах, героїчно руйнуючи жорстокий світ абсолютизму. Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі. Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику спадщини “філософів” ( так у Франції насмішливо називали просвітників ) наслідують Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить французький романтизм ніколи. До політики прийде навіть “серафічний” Ламартин, корифеї французького романтизму Гюґо і Жорж Санд будуть постійно виступати як політичні і соціальні художники, створять жанр соціального роману. Хоча на пізньому етапі розвитку саме французький романтизм зробить ґрунт для виникнення напрямку “мистецтва заради мистецтва” ( Бодлер, Леконт де Ліль, Флобер, Ґотьє ), який в свою чергу виступить живильним середовищем для розвитку новітніх напрямків в поезії. Головною метою французького романтизму було знищення тиранічних правил і табу “класичного віку”. Художники-романтики намагались довести французькій публіці: мірилом “доброго смаку” можуть бути і народне мистецтво, і героїчна сучасність, а не тільки застарілі класицистичні нормативи. Традиційне для німецьких і англійських романтиків тяжіння до ірраціонального проявилося в колі французького романтизму лише “на периферії” ( деякі твори Нодьє, Ґотьє ), але воно завжди було спровокованим німецькими або англійськими моделями і мало раціональне пояснення. Фантастичне і позареальне взагалі не є притаманним французькому духу, який завжди схилявся до раціонального осмислення дійсності.

Єдиною широко розкритою містичною тематикою у французькому романтизмі була тематика християнська ( Шатобріан, Ламартин ). Але християнська міфологія теж набула інтересу до соціального життя. Апологія християнства в творчості Шатобріана виникла як реакція на антиклерикалізм просвітників, яких звинувачували у жахах Великої Французької революції, як осмислення з релігійних позицій феномену Наполеону, і модіфікувалась вже у творчості Жорж Санд і Гюґо у тяжіння до утопічних соціалістичних програм ( сен-симонізм ).

1. Романтичний рух у Франції XIX ст.

Грандіозні соціальні катаклізми, що вразили спочатку Францію, а потім всю Європу, не можна було сприймати розсудливо, аналітично безпристрасно. Розчарування в революції як спосіб зміни соціальне буття викликало різку переорієнтацію самої суспільної психології, поворот інтересу від зовнішнього життя людини і її діяльності в суспільстві до проблем духовного, емоційного життя особистості. Спроби подолання однобічність раціоналізму та моделювання цілісної, гармонійної особистості в художній культурі визначили головні напрямки її розвитку в ХІХ ст. Воно пішло спочатку по дорозі романтизму (франц. romantisme; від пор.-століття. roman - роман), (а потім, коли можливості романтизму багато в чому були вичерпані, – по шляху соціально-аналітичного мистецтва реалізму.

Романтичному мистецтву властиві: огида до буржуазної дійсності, рішучу відмову від раціоналістичних принципів буржуазного просвітництва і класицизму, недовіра до культу розуму, який був характерний для просвітителів і письменників нового класицизму.

Морально-естетичний пафос романтизму пов'язаний перш за все з твердженням гідності людської особистості, її самоцінності духовно-творчого життя. Це знайшло вираження в образах героїв романтичного мистецтва, якому властиві зображення непересічних характерів і сильних пристрастей, спрямованість до безмежної свободи. Революція проголосила свободу особистості, але та ж революція породила дух користолюбства і егоїзму. Ці дві сторони особистості (пафос свободи і індивідуалізм) досить складно проявилися в романтичній концепції світу і людини.

Романтики заперечували необхідність і можливість об'єктивного відображення дійсності. Тому вони проголосили основою мистецтва суб'єктивне свавілля творчої уяви. Сюжетами для романтичних творів обиралися виняткові події і надзвичайна ситуація, в якій діяли герої.

Зародившись у Німеччині, де були закладені основи романтичного світогляду і романтичної естетики, романтизм стрімко поширюється по всій Європі. Він охопив усі сфери духовної культури: літературу, музику, театр, гуманітарні науки, пластичні мистецтва. У першій половині ХІХ ст. в Європі існувала романтична філософія: Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Артур Шопенгауер (1788-1860) і Серен К'єркегор (1813-1855). Але разом з тим романтизм вже не був універсальним стилем, яким був класицизм, і не торкнувся істотним чином архітектуру, вплинувши в основному на садово-паркове мистецтво, архітектуру малих форм.

2. Романтизм у літературі.

У Франції першої третини ХІХ ст. романтизм був заснованим напрямком літератури. На ранньому етапі її розвитку центральна фігура – Франсуа Рене де Шатобріан (1768-1848). Він представляв Консервативне крило. Західноєвропейська культура ХІХ ст. цього напрямку. Усе написане ним – це полеміка з ідеями просвітництва і революції. У трактаті «Для християнства прославляється краса релігії» і обґрунтована думка про те, що католицизм повинен служити основою та змістом мистецтва. Порятунок людини, на думку Шатобріана, лише у зверненні до релігії. Шатобріан писав пихатим, барвистим, удавано глибокодумним стилем.

Прихильником ліберальних ідей була Жермена де Сталь (1766-1817), мною зробила для обґрунтування принципів романтизму. У романах «Двльфіна, «Корінн» письменниця захищає право жінки на свободу почуття, а також показує зіткнення людської особистості з засадами буржуазно-дворянского суспільства. У 1803 р. Наполеон вислав її з Парижа за виступ на захист політичної свободи: Нація володіє відмінними властивостями тільки будучи вільною.

До напрямку консервативного романтизму належить творчість Альфреда де Віньї (1797-1863). Ним написані поеми, драми і історичний роман «Сен-Мар», що оповідає про змову дворян проти кардинала Рішельє. У центрі твору – одинока горда особистість, яка зневажає натовп. Особливе місце у французькому романтизмі займає творчість Альфреда де Мюссе (1810-1857). В «Іспанських та італійських казках» автор іронічно трактує романтичні мотиви. Герої його п'єс – молоді люди, не задоволені дійсністю, що знаходяться в розладі з нею і не здатні порвати з нею. У романі «Сповідь століття» він говорить про представника покоління 30-х рр., яке глибоко розчароване прозовою дійсністю буржуазної Франції.

У літературі Франції ХІХ ст. виділяють прогресивний романтизм, представниками якого вважають Гюго і Жоржа Санда

Віктор Гюго (1802-1885) пройшов складний шлях розвитку. На початку творчого шляху він оспівував лілії Бурбонів і католицьке благочестя, з середини 20-х років – прихильник ліберально-демократичних ідей. У 1827 р. ним були сформульовані принципи нової, романтичної драматургії. Він критикує правила «трьох єдностей», виступає проти суворого розмежування жанрів, що затвердилися в класицизмі.

Гюго вимагав свободи і природності, не заперечуючи значення «місцевого колориту», визнавав можливим зміщення трагічного і комічного. Цей маніфест, викладений Гюго в передмові до п'єси «Кромвель», зіграв позитивну роль у звільненні літератури від канонів класицизму. Серед видатних романів Гюго «Собор Паризької Богоматері», «Трудівники моря», «Людина, яка сміється». Особливе місце займає роман «Знедолені», зачіпає найбільш гострі соціальні проблеми ХІХ ст. Показуючи несправедливість і пороки буржуазного суспільства, Гюго не втрачає віри у можливість морального переродження людини під впливом гуманності і милосердя. Історія героїв роману Жана Вальжана і Фантіни показано письменником на широкому суспільному тлі. Живим втіленням революційного духу народу став на сторінках роману обов'язковий образ хлопчика Гавроша.

У 1874 р. вийшов останній роман Гюго, присвячений Французькій революції. Симпатії Гюго – на стороні революційних ідей, але вирішити протиріччя між революційною боротьбою, що призводить до загибелі людей, і гуманним почуттям, між терором і милосердям йому не вдається.

Представниця демократичного напрямку в романтизмі – Жорж Санд ( справжнє ім’я Аврора Дюдеван) (1804-1876) – піднімала у своїх творах пекучі соціальні питання. У романах «Індіана», «Валентина», «Лелія», «Жаю», написаних на початку творчого шляху, вона піднімала питання про становище жінки в сім'ї і суспільстві, виступала проти буржуазної моралі. Багато її творів є автобіографічними. У романах 40-х років «Мандрівний підмайстер», «Мельник з Анжи6о», «Гріх пана Антуана», спрямованих проти егоїзму власників і буржуазної цивілізації, несуть страждання народу, із симпатією показані образи героїв з народу.

Найзначніші твори письменниці – романи «Консуело» і «Орас». Якщо перший – це проблема і доля мистецтва в класовому суспільстві, то в «Орасі» розвінчується тип буржуазного індивідуалізму.

У романі «Мопра» Ж. Санд писала: Ми не можемо вирвати з нашого життя жодної сторінки, але ми можемо кинути у вогонь всю книгу.

3. Романтизм у музиці.

Представник романтичного напряму в музичному мистецтві Франції – композитор і диригент Гектор Берліоз (1803-1869). Йому належать «Фантастична симфонія», «Траурно-тріумфальна симфонія», опера-дилогія «Троянці» (по Вергілію), «Реквієм», драматична симфонія «Ромео і Джульєтта». В останній період творчості Берліоз створив повну витонченості й гумору комічну оперу «Беатріче і Бенедикт» на сюжет комедії Шекспіра «Багато шуму з нічого».

Національні особливості французького музичного театру ХІХ ст. позначилися в жанрі комічної опери. Це насамперед опера Д. Ф. Обера (1782 - 1871) «Фра-Дьяволо». Разом з драматургом Е. Скрибом Обер став творцем нового типу комічної опери, для якої характерні гостро-цікаві авантюрно-пригодницькі сюжети, стрімко розвивається дія. Музика Обера витончена, мелодійна, відрізняється жвавістю і різноманітністю форм. Він написав 36 опер, у тому числі «Бронзовий кінь» і «Чорне доміно».

Обер є також одиним з творців жанру великої опери (гранд-опера). Його опера «Німа з Портічі» (Фенелла) має історичний сюжет, що розкривається через ритмоінтонації народних пісень, танців і музики Великої французької революції. Творчість Обера здійснила вплив на подальший розвиток опер героїчного і романтичного жанру.

У жанрі великої опери створював твори Дж. Мейєрбер (1791 - 1864), композитор, піаніст, диригент. Появу романтичного музичного театру у Франції пов'язують з його оперою «Роберт-Диявол». Ним написані також опери «Гугеноти, Пророк». В таких творах, як «Дінора» і «Африканка», проявилися вже риси ліричної опери.

Опери першої половини ХІХ ст. – монументальні, романтичні вистави, складені на історичні теми.

4. Романтизм в образотворчому мистецтві.

Початок романтизму у французькому живописі пов'язане з творчістю Теодора Жеріко (1791-1824). Одна з головних робіт – полотно «Пліт Медузи», на якому зображені люди, які потерпіли корабельну аварію і загублені серед океану. Ця картина – маніфест романтизму в живописі. Жеріко вже був вільний від впливу класицизму та ділення сюжетів і жанрів на високі і низькі. Тому художник знайшов героїчне і значне в реальному житті. І в новому мистецтві він втілив виняткову напруженість дії, яка ламала врівноваженість композиції, робила нерівним малюнок. Художник знаходить для її вираження стрімкий ритм, інтенсивність контрастів світла й тіні. Цьому сприяє насичена мальовничість кольору. В кінці життя Жеріко зробив чудові портрети душевнохворих людей, з реалістичною силою відобразив біль за людину. Крім того, він писав побутові сцени, пейзажі (Щерби в Епсомі). Творчість Жеріко вплинула на реалістів середини ХІХ ст.

Чудове явище романтизму – живопис Ежена Делакруа (1798 - 1863), часто писавший полотна на мотиви поезії Байрона і створивший ряд історичних композицій. Шедевр її творчості – картина «Свобода, що веде народ», написана в розпал революційних подій 1830 р. і втілила бунтарський пафос, характерний для романтизму. Делакруа відкинув академічні догми, але не змінив тязі до античного мистецтва. У цій картині з'єднані риси сучасної парижанки з класичною красою і могутньою силою Ніки Самофракійської.

З 20-х роках ХІХ ст. Делакруа став визнаним лідером цього напрямку. Відстоюючи необмежену свободу творчості, романтики прагнули до напружено-виразної, схвильованої передачі натури. Пристрасний темперамент, невгамовна фантазія виражені художником у творах, що відтворюють образи історії, Сходу, класичної та сучасної йому літератури. Це «Алжирські жінки» і найкраща з його історичних праць – «Взяття хрестоносцями Константинополя».

Мрією про свободу пронизана картина «Різанина на Хіосі», в якій зображено епізод боротьби грецького народу проти турецького ярма.

Делакруа вважається творцем історичного живопису Нового часу. Романтики зробили більш масовим і демократичним мистецтво графіки, створивши нові гнучкі форми в літографії і книжковій гравюрі на дереві.

З романтичною школою пов'язана і творчість найбільшого графіка-карикатуриста Оноре Дом'є (1808-1879). Його вважають великим художником, творчість якого стоїть на переломі від романтичної епохи до епохи розквіту реалізму в 40–70-х роках ХІХ ст.. Завдяки введеної в мистецтво литографії отримали широке розповсюдження такі його роботи, як «Законодавче черево», «Вулиця Транснопен», «Вибачте, скільки часу?» (див. рис 1), «Друкар, який став на захист свободи друку». Сповнені глибокого зосередженого почуття його картини і акварелі «Бурлака», «Суп», «Вагон III класу», присвячені суровому життю простих людей, величі їхнього життєвого шляху («Важка ноша»), чистоті їх внутрішнього світу («Првчка»). Народне обурення – зміст картини «Повстання».