Філософія кохання і смерті Д.Донна

           Безпосередньо  питанням відрізнення ліричної поезії від драматичної  Колрідж не займався, оскільки, як і всьому, його, скоріш за все, не скільки хвилювали формальні риси, скільки сутнісні характеристики явищ. Тому в якості містка він «перекинув» дімку про те, що «ще до того, як Шекспір приступив до створення драматичних творів, він довів, що володіє істинно глибоким, енергійним і філософським складом розуму, без якого з нього міг вийти зовсім звичайний лірик, але ніколи не великий поет-драматург» [116]. Вже в його ранніх поемах Колрідж бачив те, що привело Шекспіра до отримання поетичного дихання в громіздких формах драматичних побудов,- «безкінечну ціль постійно змінюваних образів, живих і справжніх в своїй випадковості, величезним зусиллям створених майстерно відтворених у слові, настільки воно спроможне його відтворити…»[117]. Квінтесенцією цього віртуозного володіння поетичним словом, стало для Колріджа великою ілюзією, котра була породжена шекспірівським текстом, коли «здається, вам нічого не сказали, але ви побачили і почули все» [118].

           В одній із лекцій, спів ставляючи нову поезію романтичного плану і грецьку поезію, Колрідж помітив, що з класичної точки зору людина могла б бути поетом, але рідко драматургом, тоді як в сучасних умовах легше бути драматургом, а не поетом. Єдиним письменником, в якому обидва начала для Колріджа виступали примиренними, був Шекспір; і підкреслюючи особливу природу поетичного бачення свого попередника, Колрідж наполягав на повному злитті двох начал – поетичного і драматичного – в його творчості. Для Колріджа «поезія не являється як щось зовнішнє і привнесене. Вона породжується в горнилі того ж творчого акту, котрий дає життя творчому переживанню, тому що вона є невід'ємною частиною драматичного твору»,- відмічає один із англомовних спеціалістів по його естетиці[119]. В силу цього на думку критика, любе порівняння драматичної («dramatic») поезії Шекспіра з недраматичною («non-dramatic») лірикою любого іншого автора, будучи то Мілбтон чи Спенсер, для Колріджа завжди не «рівноцінно» [120], бо навіть в найбільш ліричних місцях Шекспір потенційно прагматичний. І справа в тому, що не залишивши ясності у формальному розрізненні двох видів поезії, що не зводилось до традиційного ділення на поезію і драму, Колрідж породив тривалі дискусії відносно того, що власне він мав на увазі – «драматичну лірику («lyric dramatized») або «поетичну драму» («poetic drama»), але в тому, що він як ніхто другий наполягав на існуванні цієї відмінності[121]. І кажучи в 1811 році про не єдину сутність творчості Шекспіра і Донна , він, скоріш за все напружено думав над визначенням самобутності шекспірівського спадку як особливої і неповторної форми. При початкові посилання, що припускати, що сутнісне і те і інше – поезія, Колрідж у цій побачив єдності ізноманітність, признавши різницю ліричного і драматичного начал, на рівні реалізуючи свою глибинну єдність в подобі метафори «conceit».

           Теорія  поезії Колріджа, багато в чому  виявляла напрям естетичної думки  англійського літературознавства  в XX ст., виявилася по відношенню  до поезії Д.Донна  непочутою: основною тезою англійського донно ведення стала ідея драматичної природи лірики Донна. Вивчення поглядів Колріджа по співвідношенню з поетикою Шекспіра ві Донна в рамках єдиносущого і подобо сущого дає можливість намітити новий ракурс в цих дослідженнях.

           Друга  половина XIX ст. була відмічена великою  кількістю публікацій про Донна  це викликало хвилю літературно-критичного, а пізніше широкого читацького  інтересу, котрий з тих пір  не зменшується і по цей  день. А тому Донна неможливо вважати «забутою» фігурою, котра була відроджена в XX ст. з небуття. В залежності від співзвучності тому чи іншому художньому направленні, його лірика розумілася з різним ступенем історичної конкретності і глибини, однак завжди була присутня в літературно-критичних дискусіях співвітчизників. В кінці XIX ст. накопичився великий матеріал, котрий потребував осмислення. Мало вивченою здавалась не лише лірика Донна, але й питання пов'язані з його особистістю, долею, творчістю в цілому. В 1896 р. вийшли два томи біографії Донна, написані Е.Госсом. робота над описом життя, дослідник опирався на розширений документальний матеріал – його праця представляє збірку листів, свідчень сучасників, віршованих рядків, спогадів [122]. Не дивлячись на спірність окремих заключень, котрі породили довготривалі дискусії, ця книга на ряду з біографією Уолтона, залишається  цінним джерелом фактичного матеріалу, не лише в пізнавальному, а й художньому плані оспаривал пріоритет у сучасних романів про життя поета.

           Таким  чином, до кінця 90-х років склалося коло питань, котрі створили основу проблематики літературно-критичних робіт про Донна в XX ст. початок фундаментальним дослідженням було покладено в працях «університетських умов» Дж.Сейнтсберрі і Г.Грірсона. однією з перших статей Сейнсбері явилась передмова до двохтомного видання лірики Донна, складеної Чемберсом. Звернувшись до любовної лірики поета, оксфордський вчений спробував позначити ті виключно донновські інтонації, теми, образи, котрі складають особливості його поетики. Співставивши рядки Донна з віршами Бодлера, Сейнсбері впритул підійшов до рішення філософської проблеми сучасності Донна, його глибокої співзвучності ідеям XX ст. тезис не втратив актуальності і сьогодні, коли на порозі XXI ст. дослідники продовжують шукати відповідь на питання, що змушує людство все пильніше і пристальніше вдивлятися в досвід минулого, осмислений і блискуче втілений в тому числі  і поетами англійського Відродження.

           В 1908 р. Сейнсбері видав багатотомну  «Історію англійського віршоскладання з XXI ст. до наших днів», де зробив ряд зауважень стосовно вірша Донна. Співставивши варварське відношення з віршем в «Сатирах» з більш пізніми досвідами світської і релігійної лірики, вчений відмітив загальну тенденцію розвитку його поетичної майстерності до ясності і благозвучності, що підказало йому думку про цілеспрямованість розташування лірики в вигляді заключного розділу збірників. Розглядаючи творчість Донна в контексті літератури епохи англійського Відродження,він признав його перехідним не між творчістю Сенсера і Мільтона, а самого Дона – «…першим поетом…котрий, продовжуючи освоєння напівдослідженої країни, оступався в пустельних місцях»  [123].

           В 1912 р. побачило світ двотомне оксфордське  видання поезії Донна в старій  орфографії, підготовлене до друку Грірсоном. В нього на долі було написано стати академічним, пробудивши читальний інтерес у найвідоміших в майбутньому критиків Донна. В статті, котра передувала книзі, вчений звернувся до дослідження до європейських джерел любовної лірики поета. Він вписав її в традицію середньовічних неоплатонічних концепцій італійської поезії «нового солодкого стилю», Данте, Петрарки, французьких поетів Плеяди. Слідом за Сейнсбері Грірсон підкреслив оригінальний характер трактовки теми кохання у Донна як вищої єдності душі і тіла, прикрашеного пристрастю почуттів і тонкістю інтелектуального переживання. В своїх роботах і лекціях  [124], котрі стали фундаментальними дослідженнями в області літератури англійського Відродження, Грієрсон розвив концепцію метафізичної поезії, котра була заснована на широкому розумінні художніх завоювань античної і європейської культур, освоєних художниками єлизаветинської епохи. «Метафізична поезія в справжньому смислі цього слова:- писав він, - це поезія відроджена філософським відношенням до всесвіту і тієї ролі, котра відведена людському духу в великій драмі буття» [125]. При цьому він один із перших вказав на умовність поняття «поет-метафізик», підкресливши, що наголос завжди повинен бути на першому слові.

            В роботах Сейнсбері і Грірсона знайшло своє завершення класицистичне сприйняття Донна як поета-сатирика: живучість погляду виразилась в тому, що його творчість розглядалась в їх фундаментальних працях в розділах про сатиричну поезію єлизаветинської епохи. Однак їх перу належали перші наукові дослідження його любовної лірики, в котрих захопливе відношення було підкріплене вдумливим аналізом характерних рис творчості Донна. Помимо цього видавнича  діяльність Грірсона зробила доступним тексти його віршів, що були видані з такою старанністю, що ці публікації до сих пір вважаються авторитетними. Тому 1912 р. можна розглядати як свого роду переломний в історії посмертного визнання Донна.

           Серед  перших відгуків на видання  Грірсона значний інтерес представляють статті і лекції поета і критика Т. С. Еліота. Їх особливість полягає не стільки в оригінальному прочитанні лірики Донна, скільки в тому імпульсі, котрий вони сповістили англомовній критиці. Будучи поетом, Т.С.Еліот не прагнув до створення завершеної теорії метафізичної поезії: його статті скоріше нагадували ремарки Колріджа на полях видання лірики Донна, відображаючи момент прочитання одного поета другим. Поетична слава привабила на деякий час підвищений інтерес до його слів, породивши некритичне відношення до окремих зауважень, і пізніше багато що було переглянуто англомовною критикою. Будучи поетом, Т. С. Еліот не прагнув до створення завершеної теорії метафізичної поезії: його статті скоріше за все нагадували ремарки Колріджа на полях видання лірики Дж. Донна відображаючи момент прочитання одного поета іншим. Поетична слава привабила на деякий час підвищений інтерес до його слів, породивши некритичне відношення до окремих зауважень, а пізніше багато чого з цього було переглянуто англійською критикою.

Найбільшу популярність здобула в 20-ті рр. теза Еліота про «розпад сприйняття» в свідомості XII ст. («a dissociation of sensibility») [126]. Сама по собі думка виявилась розвитком ідеї С. Джонсона про відсутність усталеного сприйняття («no regard to that uniformity of sentiments») [127], чим він пояснював блискучий розвиток особливих форм художнього мислення в вигляді «wit» i «concetto». Грірсон в передмові до антології, на котру в першому рядку статті  «Поети-метафізики» посилався Т. С. Еліот, також відмічав що «Донн, найбільш глибокий і емоційний з усіх (поетів – його наступників), виразніше розуміє розпад ніж всеохоплюючу гармонію…» («Donne, the most thoughtful and imaginative of them allis more aware of disintegration than of comprehensive harmony») [128]. В розумінні Еліота відмінним Донна і його послідовників було володіння таким художнім світосприйняттям, в котрому логічне, філософське начало могло існувати лише в поетичній формі, і обидві іпостасі були нероздільні: «Широта інтересів поета безмежна… єдина умова полягає в тому, щоб він творив з них поезію, а не просто поетично розмірковував» [129]. Творчість Донна, з його точки зору відрізнялись подібним пошуком «словесного еквіваленту різним станом розуму і душі» [130], оскільки «думка для Донна була формою його існування: вона змінювала його емоційне сприйняття світу» [131]. Як свідчить дане висловлення, Еліот  розвивав не лише окреме положення                                                                                                                    С. Джонсона не успішно поєднував їх з романтичними поглядами Колріджа.

Розглядаючи напружене інтелектуальне занурення в життя як здатність світосприйняття початку XVII ст. котра знайшла яскраве втілення в драматургії і поезії , він трактував її як закономірну ступінь філософського усвідомлення людством свого місця в світі і в собі. Її неуникна зміна  іншою сходинкою розвитку, з його точки зору , в художньому плані виступила вже в Мільтона, і виразність поезії Донна як «думки в почуттях і почуття в думках», виявилась, можливо, так характерною лише в силу історичного характеру епохи. Розвиваючи думку Сейнсбері про «перехідний» характер лірики Донна, Еліот писав: «Наступники драматургів XVI ст. поети XVII ст. володіли таким механізмом сприйняття, котрий міг переплавити будь-яке переживання. Подібно до своїх попередників, а також Данте, Гвідо Кавальканті, Гвініцеллі або Чіно вони були прості і штучні, складні і фантастичні. В XVII ст. настав розпад сприйняття …збільшити вплив двох наймасштабніших поетів століття – Мільтона і Драйдена » [132].

Висновки до розділа 1.

В англійській літературі йшов процес  становлення літературної критики і культурна спадщина Донна послужила матеріалом, на котрому відточувалось основоположне уявлення про поетичну творчість. Тоді ж і виникло поняття «метафізична поезія». В трактовці метафізичного Драммонд виходив з розповсюдженого в XVII ст. розуміння метафізики як «першої філософії» Арістотеля, пізнання, основаного на інтелектуальному спостереженні природи, котра згідно з давньогрецьким філософом, «в первинній і загальній суті є істотним, а саме тим, що має початок руху в самому собі як такому». «Метафізикою» в I ст. до н.е. були названі 13 трактатів філософа, котрі римський граматик, розбираючи його твори, об'єднав як ті, що мають відношення до проблем буття і пізнання. Розклавши їх вслід за творами, котрі відносяться до «фізики», він назвав їх «Ta meta ta  Physika», тобто «те, що йде після фізики». Пізніше з цього виник термін «метафізика», котрим стали позначати «всі філософські вчення про початки (принципи) буття речей і про початки їх пізнання, інакше кажучи, вищі питання онтології і гносеології». Пізніше Донна порівнювали з Шекспіром. Звернувшись до проблеми своєрідності поетики Шекспіра і Донна, Колрідж сформулював її в рамках філософії «єдиного» (homoousian) і «подібносущого» (homoiousian). Концепція християнської доктрини, на яку посилався поет, спирається на ідею єдинства в троїстості основу котрої складає протилежне  між «єдиним» і «багатьма» як сферами істинного буття і примарної даної миті. В листі з Мальти в лютому1805 року Колрідж писав про «пречудове триєдинство Буття, Пізнання і Волі, як про очевидну тріаду неподільного цілого» [96]. Методом інтелектуальних аналогій він примирив самостійність категорій «кінцевого» і «безкінечного» в доктрині про «єдине», прийнявши філософію, котра стверджувала певну тотожність єдності в більшості і більшості в єдності. В листі з Мальти в лютому1805 року Колрідж писав про «пречудове триєдинство Буття, Пізнання і Волі, як про очевидну тріаду неподільного цілого» [96]. Методом інтелектуальних аналогій він примирив самостійність категорій «кінцевого» і «безкінечного» в доктрині про «єдиносуще», прийнявши філософію, котра стверджувала певну тотожність єдності в більшості і більшості в єдності.

 « Витоки поезії Донна  варто шукати в його прозі, хоча деякі вірші дихають первозданною  палкістю почуттів – коли він  пише, черпаючи з власного серця, його манер чарує». »). Визнаючи, що Шекспір повний подібних  поетичних рішень, поет-романтик відстоює особливу дивакуватість шекспірівської образності, довгий час піддавалась нападкам з позиції теорії «високої» і «низької» поезії.