Феміністичний дискурс прози Євгенії Кононенко (на матеріалі збірки новел «Повії теж виходять заміж»)

Руслана стурбована. Вона сьогодні телефонувала додому. <…>

Подумки вона вже там, вдома, на київських вулицях. Ларс розуміє, що він не завоював цієї жінки. Хоча між ними БУЛИ моменти особливого порозуміння. Але Руслана дозволила дзвонити і писати. І вона запрошує до Києва. Можливо, там їхній діалог матиме майбутнє… [23, с. 7]».

 Щастя двох людей  – дуже рідкісне поняття в нашому житті. Для того, щоб зустріти взаємно закоханих людей, потрібно прожити не одне століття, а безліч. В XXI столітті все грунтується на брехні, самолюбстві, егоїзмі, нахабстві, зраді, і цей перелік можна вести до безкінечності. Але в підростаючому поколінні закладена наша надія на світле майбутнє.

У новелі «Special woman» Євгенія Кононенко не може обійтися без будденості життя. Але вона зображена в хорошому розумінні цього слова. Парадоксальність буття інтелігентної української жінки другої половини 1990-х чи не найкраще висловлено в характеристиці героїні Special woman: «Нещасливою долю Нелі Тимченко не можна було назвати. Особливо за критеріями країни, де відбувається дія. Жила у центрі міста в будинку, де квартири дорожчі, ніж в Амстердамі. Працювала в установі з хитромудрою назвою. Там хоча й не платили місяцями, проте співробітників іноді запрошували до Європи. Неля вже двічі була на конференціях зі входження Східної Європи до Європи правдивої. От тільки з мужем не поталанило [4,       с. 9]». Що й спонукало інтелігентну й освічену Нелю написати шлюбне оголошення й податися на тиждень до Данії – до по-своєму милого, але абсолютно прямолінійного у по-своєму непрагматичній прагматичності Юрена.

Головна героїня Неля Тимченко хотіла повернутися на своє місце і отримати свою звичну буденність. Але це їй не вдавалося. У цій невеликій новелі зображується алгоритм чоловіка у виборі жінки. Все дуже просто. Всіх жінок вони порівнюють із своїми першим коханням. Вона могла бути недосконалою, але все-одно жінкою. Це є абсурд. Кожна людина є унікальною і не подібною на когось.

Ця новела відповідає першій частині книжки тому, що в ній  розповідається про знайомство з привабливим іноземцем. Це спричинило неймовірну поїздку за кордон. Але чого і потрібно було і сподіватись – вона розчарувалася в цій мандрівці, а особливо втратила симпатію до Юрена Кристенсенова. Також вона відкрила для себе особливості іноземних мов, а саме англійської; отримала багато нових відчуттів, які закарувалися в її пам'яті на все життя.

Вертаючись додому, Неля була рада бачити свого рідного сина і ту буденність, за якою вона починала сумувати. Проблемою, яка висвітлюється в цій новелі, є стосунки розлученої сімейної пари. Складність таких стосунків полягає в небажанні спілкуватися, а саме знати одне одного. Це є болючою темою як для чоловіка, так і для жінки. «Дружні стосунки після подружнього життя існувати не можуть! Все. Крапка! «Від ненависті до любові один крок [4, с. 10]» – це є девізом розлучених пар. Новела закінчується простим буденним днем, який настає знов і знов.

Вся перша частина книжки описує невдячність оточення, яке є нормою життя сучасної жінки. Спостерігаючи за розвитком подій, я зрозуміла істину жіночої долі. Вона полягає в простоті і доброті. Людина, яка прагне житти щасливо, намагається владнати своє життя так, щоб воно було ідеальним. Але здебільшого вона копіює частини з ідеалізованих хороших моментів життя інших людей.

«Нема раю на всій землі...» – новела описує звичайне життя жінки, яка втратила свою долю і потопила її в буденності. Її чоловік є простим ледарем, який не здатний зготувати просту вечерю: «Ти хочеш, щоб я пішов у торгівлю? (найбанальніший, найпоширеніший сюжет) В індустрію розваг? (Артем пописував вірші, клав їх на музику) В політику? (яка вважалась найжахливішою проституцією, найглибшим падінням), – питав він Гелену, коли дружина, тактовно давши йому місяць на реабілітацію після стресу звільнення, почала натякати, що варто починати щось шукати. <…> А він ходить по місту голодний, але не пристає до цих прохачів. Не збирає пляшок. Не перепродує шкарпеток, купивши їх оптом, щоб мати п'ятдесят копійок на парі. Не роздає рекламних папірців, які люди викидають, не читаючи. Чи то він ще не дійшов до глибини житейських проваль, чи, може, йому, на відміну від тих людей, бракує правдивої життєвої мужності, коли кажеш сам собі: треба жити?.. <…> Він ніколи не ставав до плити, це був би хрест, на якому його розіпнуть [23, с. 16]», але втративши свою єдину половинку він готовий на все. Таких чоловіків є мало, але вони не усвідомлюють відразу, чого вони хочуть, і втративши щось важливе в своєму житті, вони починають сумувати і прагнуть поновити це знову, і знову, і знову. Це чоловіки ЕГОЇСТИ. Але Гелена розчарувалася в чоловіках і вже не сподівалась зустріти свого єдиного й неповторного. Вона мала лише одну любов, яку зустріла в ранній молодості. Після повного розчарування вона усвідомила, що єдине, що потребу її уваги, це лише її син.

В цій новелі описується також молода пара, яка заробляє гроші за допомогою обдурювання  багатих чоловіків, які не відмовляють  собі в різних потребах. Вони живуть досить щасливо і без конфліктів, мають певне взаєморозуміння. Вони підтримують одне одного і не кидають одне одного в важких ситуаціях, які виникають на шляху кожної простої людини: «Після другої мандрівники порозв'язували язики. Вони відверто зізналися Гелені, що вже давно практикують шлюбний євробізнес, а саме: Таня за допомогою своєї пікантної фотогенічної зовнішності знайомиться з євроженихом, приїздить до нього в гості, провадить «розвідку боєм» і «рекогносцирування на місцевості», а потім вони з Вітюшею грабують буржуя. Докори сумління їх не гризуть – Гелена щойно на власні очі побачила моральне обличчя усіх тих антоніусів та корнеліусів [23, с. 21].

Всі поїздки за кордон, які  розгортаються в першій частині, є невдалими. Тобто вони закінчуються як не розчаруванням, то втратою чогось дорогого.

В останній новелі під назвою «Земляки на чужині» описується згвалтування молодої жінки, яка проживала з квартирантом. Цей чоловік побачив легку здобич, яка попалася йому в руки. І який же чоловік відмовиться від такого? Звичайно, що ніякий. Це ж просто зрозуміти навіть жінці. Вона – жінка, він – чоловік. І що ж хотіти від цих простих слів? Звичайно короткочасних стосунків, але не взаємних... це просто і легко!

«А потім подивився знову. На стіні пульсував химерний світильник, стилізований під свічу. Вогники стрибали по келихах і по пляшці з-під вина. За вікном лунко мовчав Малий Хрюків провулок. Пауза стала нестерпною. Він тяжко підвівся, дійшов до стіни, клацнув вимикачем і накинувся на неї. Вона несамовито упиралася, він був сильний і невблаганний. Вона намагалася розчепити його гарячі руки, він стискав її сильніше і сильніше, тримав її голову так, щоб вона не могла уникнути поцілунків у губи [23, ст. 25]».

Цією новелою закінчується перша частина. Всі новели, які написані в першій частині цього твору, є досить повчальними і життєвими. Вони написані на реальних подіях.

Друга частина книги об'єднує переважно давніші новели, ще з радянського життя. («Два квитки до опери» – знову-таки виняток, а «Дати» з вічною проблемою родинної усталеності й позародинного кохання – текст радше позачасовий). Для тих, кому «за сорок», ці новели звучатимуть із певними ностальгійними нотками (де тепер пейзажі київської Щекавиці, куди героїня «Поцілунку в сідницю» ходила вночі з художником Сюченком?); для тих, кому «до тридцяти» — даватимуть і цікавий ракурс минулої вже доби, де існували не лише плакати «Слава КПРС».

Друга частина починається з новели «Тридцять третя соната. Частина перша. Любов і смерть», яка описує життя простої дівчина. Ця дівчина жила з батьком, який її завжди мучив своїми докорами і обвинуваченнями на рахунок спільного життя. Він вважав, що вона його хоче отруїти і це поширював по всій околиці: «Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його [23,    с. 27]».

Але раптом Олеся зустріла чоловіка, який зацікавив її по-справжньому. Вона спочатку думала, що це велике захоплення. І тільки згодом зрозуміла, що це більше ніж захоплення. Розвиткові цих подій перешкодила смерть батька. Така ж неочікувана, як і сама зустріч: «Дурний біль падіння, ввімкнене світло, спека у кухні, холодний батько на підлозі, 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… на ранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світла. Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі [23, с. 29]». Перший час для Олесі здавався неможливим. Вона не бачила барв навколишнього середовища, і навіть не помічала людей. Допомогли вийти з цього становища її перший друг і листи від Жан-Марка:

«Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути листа, не читаючи. Але вона не відповіла. <…> Сорок днів минулося, і прийшов другий лист із Франції… «Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні. Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? У цьому світі люди, котрі хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, того дня був хороший початок… <…> Того дня, того дня… Він повторив ці коротенькі слова декілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося ТОГО ДНЯ. <…>

– Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? – Олесю зупинив на вулиці високий кремезний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя.

 – Іван?

 – То мене таки можна впізнати?

 – Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік. <…> Колись Іван був хлопцем Олесі [23, с. 29–30]».

Згодом музикантка їде до свого коханого, але проживаючи деякий час з ним вона розуміє, що українські традиції набагато кращі від іноземних. Українці не звертають уваги на дрібниці. Спостерігаючи за звичками Жан-Марка, Олеся дивується простим дрібницям його життя. Це, наприклад, вибір соусів для курки. Вона обгрунтовує це так, що головне є курка, а не соуси. І Олеся зрозуміла, що все так само буде відбуватися в буденному житті. Що сімейне життя буде таке як, і попереднє.

З часом вона розуміє, що Жан-Марк є дорогим для неї і вона не може без нього прожити. Для того, щоб допомогти йому в скрутному становищі і підтримати його, вона продала квартиру в центрі міста. Ця квартира була для неї дорогою тому, що в ній було багато спогадів, пов'язаних з батьком і з матір'ю: «Старі мамині речі… старі батькові речі… посуд… ложки, ножі, виделки… давні фотокартки… рояль… Куди це все? Чи варте кохання цього всього? Але… як писав її давній коханий поет Володя, Світ тримається на божевіллі, Як задурене світло в імлі На гіркому ламкому гіллі, Як той дух у слабкому тілі…[23, с. 34]». Олеся дуже ризикувала, поїхавши до Жана. Не знаючи нічого про нього (в якому він стані, як він, і чи він сам), вона подолала велику відстань і втратила все, заради чого вона жила: «І ось той семиповерховий будинок, де тепер живе ЖанМарк. Консьєрж запитав, до кого вона, і коли почув, то вказав на східці – ліфт до мсьє д'Артуа не ходить. Ліфт взагалі підіймався лише до п'ятого поверху.. <…> Вона відчинила двері і… … І в цю мить ми залишимо її тут, на порозі кімнати ЖанМарка д'Артуа. Що чекає на неї за дверима з номером 28? [23, с. 35]». І це є любов! Реальна, справжня.

Епізодичну роль в цій новелі відіграє дівчинка Маруся. Вона, на превеликий жаль, є сиротою. Марічка є дуже доброю дитиною. Її завжди відпихають, принижують. Хоча вона й маленька, але все розуміє: «Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, а тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальчики, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале чортеня. <…>

– Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму [23, с. 28]». Цей образ є трагічним у творі.

Основною ідеєю, яка міститься у новелі, є те, що не потрібно розчаровуватися в житті і слід завжди сподіватися на щось краще, навіть у безвихідних ситуаціях.

В наступних новелах, таких як «Закони жанру і логіка сюжету», «Поцілунок і сідницю», «Драні колготки», «Нові колготки», «Дати», «Півтора Григорюка» йдеться про проблеми, з якими кожен стикається. Ці проблеми в'їлися в наше життя настільки, що ми не звертамо на них уваги.

Особливою новелою, яка дуже відрізняється від інших новел у плані проблемитики, є «Два квитки до опери». В ній міститься досить глибокий сюжет, який грутується на життєвих подіях (так само, як і інші твори книги ). Молода дівчина, яка славиться своє хорошою поведінкою, прагне сексу, простого сексу. Вона не комплексує перед старшими і обговорює цю проблему з ними:

« –  Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете в театрі?

–   З-звичайно, але що тобі треба?

–  Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.

–  Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?

– Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, – виявив кмітливість Олесь Іванович, – то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!. Всі теперішні підлітки і студенти аналогічно поводять себе в таких ситуаціях. Мораль: потрібно враховувати при цьому не лише свої інтереси, а й інтереси своїх оточуючих [23, с. 41]».

Олена врахувала інтереси, але дуже прорахувалася. Вона хотіла відкупитися, що їй не вдалося. Врешті вона отримала те, чого хотіла. Це для неї багато що вартувало. Їй було все-одно: «Старе подружжя нарешті ухвалило рішення і вийшло з кухні до передпокою. Людмила Харитонівна рушила до кімнати, відчинила двері і з жахом зачинила їх.

– Що сталося?

– Вони там… Вже… Прямо на підлозі… [23, с. 43]».

 Хоча це і є неправильним – віддаватися хлопцеві просто так, заради моменту насолоди. Для того, щоб її отримати, потрібно спочатку знайти ту людину, а потім вже задумуватися над задоволенням свого блага. В наш час це є вже нормою, колись це засуджувалось.