Феміністичний дискурс прози Євгенії Кононенко (на матеріалі збірки новел «Повії теж виходять заміж»)

маскулінної  культурної домінації.

1.2.1. Феміністська проблематика початку ХХ століття.

У 1934 р. теоретик українського фемінізму Мілена Рудницька написала статтю «Непорозуміння з фемінізмом», читаючи яку сьогодні можна із впевненістю стверджувати: позиція  українських антифеміністів першої половини ХХ ст. цілковито нагадує сучасну. Всі ці тези і твердження, зауважувала  Мілена Рудницька, «виголошувані самовпевненим тоном знатока, визначаються такою неімовірною іґнорацією, що від неї моторошно робиться на душі» [32, с. 172]. Вона наочно арґументує, що  опоненти фемінізму, як правило,  не мають про нього «дослівно ніякого поняття».

Український націоналізм 30-х  рр., вважає Мілена Рудницька, намагався безпідставно прищепити на українському ґрунті  чужу національному світові фашистську концепцію жінки, а тому в образі феміністки побачив чи не найбільше національне зло [32, с. 175]. Якщо простежити становлення  сучасного неонаціоналістичного дискурсу в Україні, то ми зіткнемося із дуже подібним непорозумінням із фемінізмом.

Сергій Квіт, апологет неонаціоналізму, фемінізм подає як загрозу передусім  жінці. Проголошуючи себе захисником справжніх  жіночих інтересів, він намагається  вберегти традиційну жіночність від  агресивної, соціально небезпечної феміністки: «За фемінізмом жінка втрачає своє обличчя не лише як феномен природи, а також як феномен культури, з її способом мислення, поглядом на світ і проблематикою, оскільки кожний – із нас має здатність до самовладдя, безпідставного узагальнення та обезличення… Поруч із культурою виростає покруч самодостатнього псевдокультурного сурогату, що існує за рахунок паразитації, розкладу і руйнування культури. Виникає хижий образ соціальної (тут також за фізіологічними ознаками) групи людей…» [22, с. 15]. Такий тип критичного мислення передбачає приховане і замасковане лицемірство: автор, з одного боку, нібито підносить жінку, визнає, навіть, в дечому  її перевагу, але з іншого боку, не забуває нагадати  про  природою призначені та освячені культурою  традиційні  ролі. Він оперує таким відомим протиставленням чоловічої  «вертикалі» і жіночої  «горизонталі», опозицією духу  і тіла як двох  начал гармонійної рівноваги.

Не менш красномовним є  позиція  апологета українського неоконсерватизму – В’ячеслава Медвідя. Аналізуючи  сучасну українську суспільну ситуацію, він схильний також у фемінізмі бачити чи не найбільше соціальне зло. Його непорозуміння із фемінізмом  не передбачає розсудливіших арґументів, ніж цей: «Я б зараз висловив таку дуже агресивну думку, що все це фігня…  Як би ми не крутилися,  ні Кобилянська, ні Українка професійно,  як митці,  жодним чином не перевершують  таких могутніх творців, як Стефаник чи Франко [26, с. 157]». Сучасна неофеміністка у такому дискурсі однозначно ототожнюється із сексуально невдоволеною жінкою, тому  ґендерна проблема полягає в тому, щоб «кожен нормальний український чоловік-письменник міг при нагоді  сексуально задовольнити українську жінку-письменницю…[26, с. 160]».

Однак за всією несерйозністю  розмови,  можливо,  прихований  страх перед українською жіночою волею та мужністю, зреалізованих тією ж Ольгою Кобилянською та Лесею Українкою (недаремно ж Франко оцінив цей справжній вияв одержимості духом !).               

Проте, якби ми того не хотіли, ґендерна проблема не є надуманою проблемою. У культурному проекті людини стосунки між статями спокон віків займали вагоме місце. Традиційний спосіб описання чоловічо-жіночої проблематики, коли жіноче означало пасивне, природнє, а звідси статеве, сексуальне (жінка власне вважалась єдиним представником статі), а чоловіче – активне, духовне, отож культурне та загальнолюдське, має давню і досить живу традицію.

У свій час Євген Маланюк ґендерну картину українського світу на тлі справжнього патріархально- європейського осмислював як «ненормальну». У статті «Жіноча мужність» він відштовхується від загальновідомої фрази Івана Франка про Лесю Українку як єдиного мужчини в Україні. Це представлення української письменниці, на думку Маланюка, не локальний парадокс, а характерне для українського світу,  де чоловіче  та  жіноче розподілені неприродньо, де основний український жіночий тип наділений нежіночою мужністю. Є. Маланюк у 1931р. вдається до своєрідного пророцтва щодо наведення ладу в українському світі: «Надходить час, коли неприродньо в українській психіці розпреділені елементи М і Ж мусять перегрупуватися до своїх природніх пропорцій і дати здорову і гармонійно-суцільну націю [24,      с. 90]».

Тобто, вважає Маланюк, жінка повинна  пройнятися органічним для неї духом  жіночності, а чоловік – мужеським духом.  Євген Маланюк, на відміну від сучасних антифеміністів, все-таки віддає належне українській жіночій волі та мужності, однак так само, як сучасні апологети «природньої рівноваги», вважає жіночу волю неприроднім, ненормальним явищем, що потребує виправлення. 

Феміністичний дискурс ось уже  протягом століття  відтворює новий образ жінки. У феміністичному проекті  пояснюється «минула дефектність» жінки не як природня даність, а як власне культурно сконструйоване явище. Традиційна культура досить довго контролювала «природнє життя жінки», не допускаючи її в інтелектуальний світ.  Недаремно лише у кінці 19 ст. жінка повноцінно стала включатися у систему освіти, що було закономірним результатом її боротьби за рівні права. Леся Українка, у творчості якої жіноча проблематика є особливо вагома,  характерною особливістю ранньої  християнської епохи закономірно що представила репресивну щодо жіночого голосу і духовного досвіду чоловічу культурну стратегію. «Чого тобі від мене, жінко?» – це зверхнє звертання Месії до Міріам як неповноцінного співбесідника символізує відмову жінці у духовній комунікації, на яке та з позиції чоловіка не має право.

У літературному фемінізмі, або в так званій феміністичній  критиці головним критерієм у  підході до літературних явищ стає ґендер. Поняття ґендер (анг. – gender) означає соціальний, культурно обумовлений аспект статі (на відміну від біологічного аспекту – анг. sex). Тобто йдеться про те, що ґендерні ролі, поняття, що таке чоловік, що таке жінка і т. п. є породженням культурного, суспільного простору, а не спричинені природою.

Як писав М. Мамардашвілі у своїй статті «Свідомість і цивілізація», людина – штучна істота, вона народжена не природою, а самонароджується  через культурно винайдені  пристрої: ритуали, міфи, магію [25, с. 77].  Таким чином, виходячи з поняття людини   як сконструйованої культурою істоти,   літературний феміністичний  критицизм має на меті    переосмислити  класичну дихотомічну структуру,  в якій  уявлення про «чоловіче» та «жіноче» породжують стереотипні смислові ряди: активність-пасивність, душа-тіло, культура-природа,  тощо.  

Отже, теорія літературного фемінізму замість бінарної опозиційності виходить з концепції ґетерогенної відмінності, а тому поняття «жіноче» як пасивне і т. п. не обов’язково ототожнюється з жінкою, так само, як і «чоловіче» як активне і т. п. начало – з чоловіком.  Зміна підходу до сприйняття традиційних символів та інтерпретацій дає змогу прояснити відносність такої межі в різних проявах. Перегляд традиційної патріархальної культури, яка вичерпала себе, дає змогу говорити про новий культурний проект, який активно формується у ХХ ст. Зрозуміло, що у суспільстві, яке прагне законсервувати традицію, фемінізм сприймається як небезпека, руйнування і розклад культури.

Підсумовуючи вище сказане, можна стверджувати, що у культурному проекті людини стосунки між статями спокон віків займали вагоме місце. Традиційний спосіб описання чоловічо-жіночої проблематики, коли жіноче означало пасивне, природнє, а звідси статеве, сексуальне (жінка власне вважалась єдиним представником статі), а чоловіче – активне, духовне, отож культурне та загальнолюдське, має давню і досить живу традицію.            

Розділ ІІ. Феміністичний дискурс прози  Євгенії Кононенко (на матеріалі  збірки новел «Повії теж виходять заміж»).

1. Проблеми жіночого буття в сучасній українській прозі.

Літературний процес 90-х років ХХ століття позначений небувалою активізацією жіночої творчості – поряд з  іменами таких вже відомих жінок-прозаїків, як Г. Гордасевич, М. Матіос, Н. Околітенко,   Г. Пагутяк, зазвучали імена Л. Демської, І. Жиленко, О. Забужко, Т. Зарівної, С. Йовенко,               Є. Кононенко, С. Майданської, Н. Мориквас, О. Пахльовської, Г. Петросаняк, С. Пиркало, Л. Рибенко, О. Скоробагатько, Г. Тарасюк, Л. Тарнашинської,             Н. Тубальцевої, Р. Харчук  та багатьох інших. Симптоматично, що велика кількість жінок-прозаїків, які дебютували в такій якості в 90-х роках, вже були досить відомі як поетеси (С. Майданська, О. Забужко, С. Йовенко, І. Жиленко,  Т. Зарівна, О. Пахльовська): перехід від поезії до прози свідчить про необхідність більш розмислового, аналітичного погляду на буття жінки у світі.

Головне ж, що дозволяє об’єднати  творчість названих жінок-прозаїків  у єдине явище, – це нова концепція  особистості жінки [3, с. 125]. Перш за все, вона формується на перехрещенні дискурсів – постмодерного, постколоніального, апокаліптичного і феміністичного, тобто центральним питанням, на яке шукають відповідь в своїх творах літератори є питання: «Що означає бути жінкою-українкою наприкінці ХХ століття?» Таким чином,  література звертається до унікального життєвого досвіду переважно сучасниці. По-друге, активізація «жіночого голосу» осмислюється самими письменниками як  ідеологічний момент, як акт звільнення, створення альтернативної літератури (це вкладається в постмодерну тенденцію виведення маргінальних «голосів» – жінок, сексуальних меншин, національних меншин тощо – зі сфери мовчання).

Насамперед, нова концепція особистості  жінки відбита в новій героїні  прозових творів. Це – емансипована жінка, вільна й незалежна в поведінці, інтелектуалка (О. Забужко «Інопланетянка», С. Майданської «Землетрус», «Провідна неділя»), жінка мисляча(С. Йовенко «Жінка в зоні», «Юлія»), освічена, ерудована (Є. Кононенко), найчастіше – з наукової, мистецької еліти. Це – яскрава особистість, неординарна, нешеренгова, яка виявляє свої творчі потенції. Крім того, за сімейним та суспільним статусом вона найчастіше маргіналка – самотня, розлучена, вдова, бездітна або з дорослими дітьми, що вже покинули її. 

Найдивовижнішим образом у ній  переплітаються незалежність вдачі  і прагнення бути слабкою або  усвідомлення власної слабкості, адже вона – також продукт патріархального  суспільства, хоч і повстає проти  нього. Найсильніше це виявляється  в коханні – і прагнення «бути Єдиною»                 (С. Йовенко), наївною, «слабкою» – і прагнення рівності, партнерства у стосунках.

Нова концепція особистості  жінки, безумовно, трагічна: нездоланними є суперечності жіночого духу і жіночого тіла, жінки й чоловіка. Героїня, бунтуючи проти патріархального суспільства, часто сама усвідомлює власну приреченість, підвладність «жіночій долі» – нещасливій і обов’язковій для кожної (М. Кривенко, М. Матіос). Ці нові жінки боляче переживають несправедливість суспільства, але й їм тяжко відстоювати свою інакшість, боротися і доводити те, що для них є очевидним. І навіть фемінізм, покликаний захистити жінку, відстояти її права, осмислюється героїнею як  ілюзія легкого подолання проблеми, як утопія.

Однією з яскравих представниць сучасної української жіночої прози є дніпропетровська письменниця Надія Тубальцева – авторка чотирьох романів («З нами Бог», «Желя», «Матара-Матале», «Визига по-тьмутороканськи»), написаних протягом 90-х років ХХ століття і друкованих у часописі «Кур’єр Кривбасу» (останні два з вищеназваних), а потім разом у книжці «Желя і Карна» (Дніпропетровськ, 2000 рік).

Проза Н.Тубальцевої художньо досліджує  проблеми буття сучасної української  жінки, її складних стосунків з чоловічим  світом. У романах твориться особливий  образ героїні-жінки, нова концепція жіночої особистості, яка і споріднює прозу дніпропетровської письменниці з романами й повістями Оксани Забужко, Софії Майданської, Теодозії Зарівної, Світлани Йовенко, Євгенії Кононенко та інших сучасних авторок.

Причиною трагедії жінки в жіночій  прозі є й духовна хвороба  чоловіцтва, неможливість знайти собі пару. Чоловіки у репрезентації письменниць – ущербні і неповноцінні: так, у С. Майданської в романі «Землетрус» ідеться про інфантильність чоловіка, у прозі О. Забужко – про його герметичність і зв’язок зі злом; для Т. Зарівної духовна хвороба чоловіцтва – це продажність, відданість владі бісу грошей.

Іншим яскравим зразком сучасної прози є творчість Є. Кононенко  – зразок «жіночого» письма в українській літературі, зокрема того, що в феміністичній критиці називають «психоаналітичною моделлю жіночого письма», у сфері якого також твори О. Забужко, С. Майданської, Т. Зарівної та ін. Досліджуючи його у світлі психоаналітичних концепцій З. Фрейда,            К. Юнга, Ю. Кристевої, Н. Зборовська виділяє як специфічні такі його риси: «утвердження жіночої суб'єктивності як незалежної від фалічної символізації» [14, с. 112]; «пошук власної тілесності та суб'єктивності, їх репрезентації в культурі, яка репресує жіноче» [14, с. 113].

Гостро заявлена в жіночій прозі  й тема становища жінки у державі. Письменниці розкивають ґендерні аспекти  державної політики: так, наприклад, Надія Тубальцева в романі «Визига по-тьмутороканськи» міркує над метаморфозами жіночності і мужності в радянському суспільстві. На карб радянській державі письменниця ставить вироблення нових «підтипів» – «слабкого чоловіка» і «сильної жінки» [43, с. 23]. Проте ця «слабкість» і «сила» ущербні, неповноцінні, не відповідають природному призначенню жінки й чоловіка, а головне – не ведуть до рівності і взаємної поваги обох статей. Суспільні зміни, необхідність виживання, невлаштований побут призводять до потворних метаморфоз обох статей, до взаємного роздратування і ненависті – і збільшує агресію у світі. 

Художня література як велике «дзеркало» відбиває і зміну традиційних жіночих ролей, і феміністичні дискусії в сучасному суспільстві. Водночас література сама є способом філософствування про жінку в сучасному світі. Важливо, що в українській літературі  кінця ХХ століття зазвучав виразний жіночий голос, який артикулював уявлення жінки про саму себе, часто альтернативне щодо уявлення письменника-чоловіка. Самосвідомість жіночої прози з’являється в українській літературі в 90-х роках ХХ ст. Ніла Зборовська стверджує: «Замість чоловічого (традиційного) уявлення про жінку оформляється власне уявлення жінки про саму себе, про своє призначення, що цілком закономірно вступає у суперечність із міфами патріархальної культури» [13, с. 28].