Авторський стиль та стилетворчі чинники його формування

Авторський стиль та стилетворчі чинники його формування

Мистецтвознавство розуміє cтиль  як обмежену множинність елементів, що володіють сталістю та якісною визнченістю. Стиль виявляє характер, спрямованість та естетичне освоєння світу людиною, та виступає носієм естетичної цінності. Стиль - це тип художнього мислення. Однією з закономірностей художнього прогресу є розвиток структури твору й нарощуваняя в ньому культурно-стильових прошарків, нарощування ступенів його відмінностей і спільностей з іншими феноменами культури, одночасно нарощується ступінь стильової спільності:

 

1) "первинна" регіональна  стильова єдність

 

2) національний стиль

 

3) національно-стадіальна  спільність

 

4) стиль напряму, школи, течії

 

5) індивідуальний стиль

 

6) стиль творчого періоду  митця

 

7) стиль твору

 

8) стиль елементу твору (колажність стилю)

 

9) стиль епохи, який накладає  відбиток на всі перераховані  прошарки стилю.

 

Ми зосередимося на визначеннні стилю як: 1)історико-типологічної категорії (стиль напряму, течії);

 

2) у значенні індивідуального  стилю письменника;

 

3) стилю окремого твору.

 

Всі ці три значення терміну стиль взаємопоєднані, бо специфіка його визначається при аналізі конкретних творів, і виявляється, що стиль - багатошаровий. У різних своїх прошарках у згорненому вигляді він містить у собі і цілісність авторської особистості, і цілісність художнього задуму твору, і типологічні риси художнього напряму, і всю ту історичну традицію художньої культури, на яку спирається творчість письменнника, поета. Художній стиль ,як фіксація багатошарово організованої єдності твору, взаєпов"язаний із методом, як способом художнього мислення і з напрямом - історичною тенденцією розвитку мистецтва, типом художньої концепції світу й особистості, відтворюваних у творі. Метод, напрям, стиль - суміжні категорії. Стиль як категорія антропології мистецтва - є відбитком типології особистості автора. Як категорія онтології стиль - це реалізований метод. Стиль як категорія діалетктики художнього процесу несе в собі у знятому вигляді попередній хужожній досвід, й орієнтує літературу на переважну увагу до того чи іншого шару художньої традиції , й на формування певного типу художньої культури. Як категорія гносеології мистецтва, стиль орієнтує літературу на освоєння світу у світлі певної художньої традиції.   Стильові течії у часі - це домінуючий тип художнього мислення, який водночас і створюється індивідуальними стилем письменників і разом з тим, цим же стилем і підкорюється. Індивідуальна особистість письменника, втілюючись у творі, створює ту фактуру стилю, яка відбиває індивідуальну осмисленість світу у творі й тому його особливу органічну однорідність, бо весь твір - це плід взаємодії певного "я" зі світом. Особливе значення належить такому поняттю як стильва установка - це художня заданість, що базується на злитті загальної ідеї й організуючого принципу побудови цілого, автор - це носій концепції цілого, певний погляд на дійсність, вираженням якого є весь твір.

 

Стиль може бути визначений як найбільш безпосереднє зриме й відчутнє вираження авторської присутності в кожному елементі, матеріально втілений й торчо усвідомлюваний "відбиток" авторської активності, яка створює й організовує художню цілісність. Стиль - це утвердження індивідуального, властивого автору способу викладу й організації ідеї, це такий спосіб організації словесного матеріалу, який, виходячи з художнього бачення автора, створює новий, тільки йому властивий образ світу, тому індивідуальний стиль створюється не стільки сюжетом і темою, скільки художнім баченням, що стоїть за ними й розкривається в них. Стиль -це сфера оперативного впливу на свідомість реципієнта.

 

Отже стиль - це здійснена назовні внутрішня необхідність саморозвитку художнього світу і разом з тим, "записаний" у літературному творі шлях його розуміння. Стиль - як безпосередньо виражена, закономірно узгоджена єдність усіх елементів внутрішньої структури органічного художнього цілого - це в той же час єдність закріпленого в цьому цілому взаєморозуміння суб"єктів, які спілкуються.

 

  У практиці літературознавчих  досліджень, що грунтуються на  методології системного аналізу, досить часто застосовуються  такі поняття як системотворчий, формотворчий чи стилетворчий  чинники. Фактично йдеться про  робочі, фундаментальні поняття  цієї методології. Власне їх експлікація  дає змогу пояснити джерела  своєрідності тої чи тої художньої  системи. Аналіз конкретних досліджень, у яких здійснені спроби виявити  сили, що формують ту чи ту  художню систему, приводить до  висновку про існування розмаїтих  методичних підходів. Одні з них  уже набули концептуальності  і в тій чи тій мірі випробувані  при аналізі конкретного матеріалу. Досить широке розповсюдження  отримала концепція "образу автора" як головного формо/системо/стилетворчого  чинника. Вона грунтується на  переконанні, що особистість автора  обов'язково відбивається у його  творах. Ще Еміль Геннекен стверджував: про автора все можна дізнатися  із його творів. "У самому  творі і тільки в ньому, –  писав Е. Геннекен, – необхідно  шукати вказівки тому, хто хоче  вивчати особистість художника...". Важливо відзначити, що вчений  пов'язував своєрідність поетики  твору з психологічними особливостями  автора. Лише "вивчивши всі естетичні  особливості даного художнього  твору, пов'язані з його формою  та змістом", можна "визначити  у термінах наукової психології  специфічні моменти душевної  організації його автора".

 

   Думка про відображення  в поетиці, стилі твору авторської  індивідуальності вже давно і  майже одностайно прийнята сучасною  наукою.Зараз актуальною стає  потреба в утворені окремого  наукового напряму, який би сконцентровувався  на досліджені творчої індивідуальності  автора як формо/стиле/системоутворюючого  чинника. Такий напрям можно було  б іменувати як психопоетика. Цей термін зараз досить активно  входить у науковий обіг.

 

"Мистецтво є процесом  об'єктивування душевного життя"  , – ця формула О. Потебні прекрасно  пояснює феномен "образу автора". Духовні стани автора, пізнавальні  і творчі порухи його думок  та почуттів, своєрідність його  світосприймання і навіть психофізіологічні  особливості – все це знаходить  своє відображення у слові, "матеріалізується" у ньому. Завдання полягає в  тому, щоб вичитати з тексту  всю цю інформацію, і на цій  основі створити образ автора. Але якщо це завдання стає  самоціллю – то сенсу у ньому  мало. Ось чому спроба відомого  мовознавця В. Виноградова підійти  до образу автора як до "організаційного  центру", який би об'єднав мовні, естетичні та ідеологічні моменти  в індивідуальний стиль письменника, було прийнято багатьма вченими  як важливий науковий пошук. У  такому випадку розкриття образу  автора набувало вагомого сенсу. Відкривалася можливість виявити "ядро стилю", бо ж експліковані  з тексту закономірності організації  мовних, композиційних, ритмічних та  інших елементів прямо визначаються  особистістю автора. Не безпідставно  вважалося, що знайдено "джерело  енергії", яке організовує твір  в один цілісний організм і  надає йому певної стильової специфічності. В. Виноградов розглядав образ автора з лінгво-стилістичних позицій. Проте він неодноразово підкреслював, що проблема образу автора має і літературознавчий аспект. Дослідник поетики, особливо якщо він вивчає об'єкт з позиції системного підходу, не може не поєднувати у своїй роботі літературознавчі і лінгво-стилістичні аспекти. Важливою у методичному плані є така думка вченого: "На відміну від літературознавця, який може йти від задумів чи від ідеології до стилю, мовознавець може знайти чи побачити задум через прискіпливий аналіз мовної тканини літературного твору".

    Проте можливе  ширше тлумачення образу автора, коли він створюється не тільки  на основі даних, добутих безпосередньо  з тексту. Є багато інших "позатекстових" джерел, що дають інформацію про  особистість автора, про його  психофізіологічні особливості, про  час, в якому формувалися його  ідеологічні та естетичні погляди  тощо. При цьому використовуються  різні факти і документи епохи, біографічні матеріали, мемуарна  література, епістолярій, щоденники  і записні книжки письменника, його рукописи і т.д. і т.п. Узгодження  цих двох різних підходів є, за нашим переконанням, важливим  моментом у створенні образу  автора як системоутворюючого  чинника його поетики. Відбувається  взаємоузгодженість, взаємороз'яснення, "взаємоперевірка" даних, отриманих  з різних джерел. Створений і  вивірений з допомогою такого  взаємоузгодження образ автора  наділений досить високою мірою  точності.

   Наукові ідеї В. Виноградова, пов'язані з проблемою  образу автора, знайшли широку  підтримку і подальший розвиток. Разом з тим не можна сказати, що теорія В. Виноградова не  мала опонентів. Одним із них  був відомий літературознавець  М. Храпченко, який характеризував  поняття "образ автора" як "туманне" . М. Храпченко розробляв поняття "творча індивідуальність автора" і воно, як виявилося, було далеко  не адекватним поняттю "образ  автора". Не можна не погодитися  з ученим, що образ автора не  повністю задовольняє вимоги, які  пред'являються йому як системо/формо/стилеутворюючому  чиннику.

   Треба відзначити, що категорія "образ автора" у другій половині ХХ століття  стала складовою мегапроблеми "автор  – читач", на якій фактично  зосереджене світове літературознавство. Увага науки про літературу  постійно переміщалася з "автора" на "читача" і навпаки. Надмірна  зосередженість на "авторі" приводила  до певних кризових станів  – тоді увага переходила до "читача". Абсолютна зосередженість  на "читачеві", яка супроводжувалася  запевненнями про "смерть автора" (Р. Барт), з часом породжувала  потребу знову повертатися до "автора", смерть якого починала  активно заперечуватися.

   У рідкісних поки  що спробах застосувати синергетичний  підхід у досліджені  ідіолекту  письменника виявляється чітке  розуміння необхідності виявляти  систему/стиле/формотворчий чинник. О. Семенець у своїй "Синергетиці  поетичного слова" бачить його  таким: "У нашому аналізі ідіолекту  письменника,– пише вона,– в  ролі базового концепту виступає  зовнішній щодо мовної системності  екстралінгвальний чинник – модальності  ментальної сфери автора. Саме  вони детермінують форму вираження  думок і почуттів митця, всю  систему експресивних мовних  засобів". Далі дослідниця зазначає, що "особлива роль у мистецькій  творчості належить емотивній  модальності світовідчуття… Саме емоційно-оцінне авторське ставлення до зображуваного й визначає цілісність мистецького твору".

Виникла потреба виробити таке поняття, яке, по-перше, ввібрало б у себе всі позитивні моменти, що містяться в "образі автора", і, по-друге, несло у собі більше наукового сенсу, містило б у своєму значенні певну програму наукових дій, і, по-третє, відображало б творчу своєрідність письменника. Тут все зрозуміло: в даному випадку синергетика йде у руслі, який уже прокладено системним підходом

В останні десятиліття таке поняття поволі почало формуватися. На даний час його контури помітно увиразнилися. Йдеться про поняття "художнє мислення автора", експлікація якого стосовно того чи того письменника рівнозначне виявленню формо/системо/стилетворчого чинника. Досліджувати образ автора чи характеризувати ліричного героя, виявляти особливості художнього бачення автора чи його письменницьку спрямованість і т.д. і т.п. – це займатися відтворенням (моделюванням) його художнього мислення. Правильно відтворена модель художнього мислення автора здатна пояснити і особливості компонентів індивідуальної поетики (художній світ, мова, ритм, композиція і т.д.) і сам характер її функціонування як системи "робочих принципів" автора.

    Варто звернути  увагу і на науковість поняття "художнє мислення автора". Його використання дозволяє "підключитися" до потужностей психологічної  науки, що є особливо важливим  моментом онауковлення літературознавчого  дискурсу. Та й саме поняття "художнє  мислення" все більше набуває  актуальності у різних контекстах .

 Зрозуміло, що у певному  розумінні художнє мислення автора  може розглядатися як мікросистема  по відношенню до художнього  мислення сучасної йому епохи  – макросистеми.

   Отже, сам хід нашого  дослідження привів до необхідності  найуважнішим чином розглянути  категорію художнє мислення автора  як системо/формо/стилетворчий чинник. Зрозуміло, що "розглянути" означає  здійснення компонентного аналізу  категорії, тобто виявлення її  складових. Цими складовими можна  і треба користуватися як поняттями  аналізу художнього мислення  автора. При цьому треба пам'ятати, що всі вони перебувають у  системних зв'язках.

   Перш за все  потребує уточнення сама категорія "художнє мислення автора".

 Видатний психолог  С. Рубінштейн розрізняв два основних  види мислення – абстрактно-теоретичне  і наочне (образне). Учений неодноразово  варіював думку, що "наочне мислення  і мислення абстрактно-теоретичне  різними способами переходять  одне в одне. Різниця між ними  відносна... Всяке мислення відбувається  у більш чи менш наочних  чуттєвих образах... Людина не  може мислити у поняттях без  уявлень, відриваючись від чуттєвої  наочності; вона не може також  мислити одними лише чуттєво-наочними  образами, без понять. Тому не  можна говорити про наочне  і понятійне мислення як зовнішні  протилежності; але, все ж таки, через  те, що уявлення і поняття не  тільки пов'язані одне з одним, у середині єдиного мислення  можна розрізняти, з одного боку, наочне, з іншого – абстрактно-теоретичне  мислення". Психолог вважав, що  ці два види мислення є "різними сторонами одного процесу і рівно адекватними способами пізнання різних сторін об'єктивної дійсності".

   Таке положення  психологічної науки знімає питання  про трактування художнього мислення  як "чистого" "мислення в  образах". Про неможливість трактувати  художнє мислення тільки як "мислення  в образах" уже неодноразово  і переконливо сказано багатьма  вченими. Вирішувалося також питання  про співвідношення образного  і понятійного у творчому мисленні  письменника.