Автор работы: Пользователь скрыл имя, 08 Января 2013 в 07:46, реферат
Аетрид Линдгрен (1907—2002) — общепризнанный классик детской литературы. Шведская писательница дважды удостоена Международной премии имени Х.К.Андерсена. Первая же книга - «Пеппи – Длинный чулок», вышедшая в 1945 году, — принесла ей мировую славу. Написанная, как и «Пеппи...», в 1944 году книга «Бритт Мари изливает душу» была свидетельством того, что молодая писательница обладала уникальным даром по-своему видеть жизнь детей и взрослых.
- Ну що ж, давай закладемося,- погодився Карлсон.- Приготуй мені подвійну дозу! Коли треба збити гарячку, то нічим не слід нехтувати. Треба геть усе спробувати й подивитися, що з того вийде.
Малий приготував подвійну дозу ліків і всипав їх Карлсонові в роззявлений рот.
Потім вони знов посідали й мовчки почали чекати.
За півхвилини Карлсон, сяючи з радості, зіскочив з канапи. [308]
- Спала! - вигукнув він.- Гарячка спала! Ти знову виграв. Дай сюди шоколадку!
Малий зітхнув і віддав Карлсонові свою останню плитку.
Карлсон незадоволенно поглянув на нього.
- Таким упертим, як ти, взагалі
не слід закладатися.
Якусь мить панувала мовчанка. Лише Карлсон дожовував шоколад. Нарешті він сказав:
- Коли вже ти такий ласун і ненажера, то давай поділимо решту по-братньому. В тебе є ще цукерки?
Малий понишпорив у кишені.
- Ось є три,- сказав він і вийняв два цукерки та одну мармеладку.
- Три надвоє не ділиться,- сказав Карлсон.- Це знає навіть маленька дитина.- І, швидко схопивши з долоні Малого мармеладку, він проковтнув її.- Отепер можна ділити,- додав він. [309]
Карлсон жадібними очима поглянув на два цукерки: один із них був ледь-ледь більший.
- Тому, що я дуже і дуже скромний, то дозволяю тобі взяти першому. Але не забудь, що той, хто бере перший, повинен вибрати менший цукерок,- сказав він і суворо глянув на Малого.
Малий трошки подумав і знайшов, що сказати:
- Я хочу, щоб перший узяв ти.
- Ну добре, як ти такий упертий!
- мовив Карлсон і, схопивши
більший цукерок, миттю
Малий подивився на менший цукерок, що лишивсь у нього на долоні.
- Стривай, ти ж сам казав, що той, хто бере перший, повинен вибрати меншого цукерка.
- Ех ти, малий ласуне,- дорікнув Карлсон.- А коли б ти вибирав перший, то який цукерок ти б узяв собі, га?
- Я справді взяв би собі менший,- твердо відповів Малий.
- То чого ти репетуєш? - спитав Карлсон.- Ти ж і так маєш менший.
Малий знову подумав, що, певне, це й є розв'язувати суперечку словами, як йому казала мама.
Але він ніколи не вмів довго гніватися, до того ж був радий, що в Карлсона вже минула гарячка. Карлсон теж згадав про це.
- Я напишу всім лікарям на
світі,- мовив він,- і пораджу їм,
чим лікувати гарячку. «
Малий ще не з'їв свого цукерка. Він був такий гарний і смачний, що Малий хотів спершу на нього надивитися. Адже не встигнеш засунути цукерок до рота, як його вже й нема. [310]
Карлсон теж дивився на цукерок. Він довго не зводив з нього погляду, тоді нахилив голову й сказав:
- Закладімося, що я зможу взяти в тебе цукерок так, що ти й не побачиш.
- Ні, не зможеш,- заперечив Малий.- Не зможеш, якщо я триматиму його на долоні і весь час дивитимусь на нього.
- Ну, закладімося! - знову сказав Карлсон.
- Ні,- відмовився Малий.- Я знаю, що виграю, і тоді ти знову забереш цукерок...
Малий відчував, що такий спосіб закладатися неправдивий. Адже коли він закладався з Боссе чи з Бетан, то винагороду діставав той, хто виграв.
- Я закладуся, але тільки в правдивий спосіб, щоб цукерок одержав той, хто виграє,- сказав Малий.
- Як хочеш, малий ненажеро. Отже, ми закладаємося, що я зможу в тебе взяти цукерок так, що ти не побачиш.
- Гаразд,- погодився Малий.
- Гокус-фокус-філіокус! - вигукнув Карлсон і схопив цукерок.- Гокус-фокус-філіокус,- знову сказав він і засунув його в рот.
- Стривай! - закричав Малий.- Я ж бачив, як ти його брав!
- Бачив? - перепитав Карлсон і швидко проковтнув цукерок.- Тоді ти знову виграв. Я ще ніколи не бачив хлопчика, якому б так щастило.
- Так... але цукерок...- почав Малий, зовсім збитий з пантелику.- Адже його мав дістати той, хто виграє.
- Еге ж, щира правда,- погодився Карлсон.- Однак цукерок зник, і я ладен закластися, що не зможу зробити так, аби він знову з'явився.
Малий промовчав, проте вирішив сказати мамі, як тільки побачить її, що розв'язувати суперечку словами - дурне діло. [311]
Він засунув руки в кишені. І - подумати тільки! -. там був ще один цукерок! Він його раніше не помітив. Великий, липкий, чудовий цукерок!
- Закладімося, що в мене є ще один цукерок! Закладімося, що я його зараз же з'їм! - закричав Малий і квапливо засунув цукерок у рот.
Карлсон насупився і сів на ліжко.
- Ти обіцяв бути мені за матір,- сказав він.- А сам тільки те й робиш, що напихаєшся ласощами. Я ще ніколи не бачив такого жадібного хлопчиська.
Він замовк і ще дужче насупився.
- До того ж я не дістав п'ять ере за те, що мене кусає шарф,- додав він.
- Не дістав, але ж у тебе не зав'язане горло! - мовив Малий.
- Хіба я винен, що в мене в хаті немає шарфа? Та якби він був, я б замотав ним шию, і він кусався б, і тоді я дістав би п'ять ере.
Він благально подивився на Малого, і на очах у нього виступили сльози.
- Я повинен терпіти через те, що в мене немає шарфа? Ти так думаєш, га?
Ні, Малий так не думав і тому віддав Карлсонові, що живе на даху, свого останнього п'ятака.
- Ну, а тепер я хочу трохи розважитися,- заявив через хвилину Карлсон.- Ходімо погуляєм по дахах і там уже щось придумаємо.
Малий радо пристав на це. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшли на дах. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здава-312
лись якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір'ї, аж до самого даху линув приємний запах.
Вечір був просто чудовий - саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші звуки: тиху розмову, дитячий сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з'явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.
- Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями,- сказав Малий.- О, як тут гарно!
- Еге ж, і дуже небезпечно,- мовив Карлсон,- тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майже завжди падаєш. [313]
Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йти з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди*, димарі, куточки й закамарки надавали дахам цікавої різноманітності.
[* Мансарда - кімната на горищі.]
І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В одному місці між двома будинками була широка прогалина, і Малий трохи не впав у неї. Та Карлсон останньої миті схопив його, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.
- Ну що, весело? - спитав Карлсон.- Це якраз те, про що я тобі казав. Ану спробуй ще раз! [314]
Проте Малий не мав бажання пробувати ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях.
- А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати,- сказав Карлсон.- Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.
- Як пожартувати? - спитав Малий.
- Всяко, залежно з ким. Я
ніколи не жартую двічі
Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.
Плач долинав з вікна
- Бідне дитя! - сказав Малий.- Йому, певне, болить животик,
- Ми зараз йому поможемо,- мовив Карлсон.- Ходімо!
Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.
- Дуже занедбана дитина,- сказав він.- Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються.
Немовля заплакало ще жалібніше.
- Спокійно, тільки спокійно! - сказав Карлсон і перевалився через вікно.- Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.
Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини? [315]
Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він пь дійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.
- Люлі-люлі-лю,- жартівливо проказав він.
Потім обернувся до Малого й пояснив:
- Так завжди заспокоюють
З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.
- Люлі-люлі-лю! - знову сказав Карлсон і додав: - А ще з дітьми ось як треба робити.
Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.
Карлсон дуже запишався.
- Забавити дитину - невелика штука,- сказав він.- Найкраща в світі нянька...
Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем.
- Люлі-люлі-лю! - сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля вгору.- Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!
Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.
- Дай, я візьму її,- сказав він.
Малий дуже любив дітей і при нагоді завжди просив [316] маму й тата подарувати йому маленьку сестричку, коли вже вони і нізащо не хочуть купити йому собаку.
Він узяв від Карлсона згорточок і ніжно притулив його до себе.
- Не плач, люба моя,- сказав він.- Ти ж така гарненька.
Дитина замовкла й подивилась на Малого блискучими поважними оченятами.
Потім знов засміялась беззубим ротиком і щось тихенько залебеділа.
- Це моє «люлі-люлі-лю» так помогло,- сказав Карлсон.- «Люлі-люлі-лю» завжди помагає, я вже тисячу разів пересвідчився в цьому.
- Цікаво, як вона зветься,- сказав Малий і легенько провів пальцем по ніжній щічці немовляти.
- Гуль-Фія,- заявив Карлсон,- дівчатка
найчастіше мають таке
Малий ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась «Гуль-Фія», проте він подумав, що вже хто-хто, а найкраща в світі нянька знає, як звичайно називають дівчаток.
- Гуль-Фіє,, серденько, ти, певне,
голодна,- сказав Малий, бо Гуль-Фія
намагалася схопити губами
- Якщо Гуль-Фія голодна, то ось тут є ковбаса й картопля,- мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної шафки.- Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й картоплю.
Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їсти ковбасу й картоплю. [317]
- Таких маленьких дітей годують молоком,- зауважив він.
- Ти гадаєш, що найкраща в світі нянька не знає, чим годують дітей, а чим ні? - спитав Карлсон.- Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! - Він сердито зиркнув на вікно й додав: - Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.
Гуль-Фія марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.
Малий понишпорив у шафці, проте молока не знайшов: там тільки лежало на тарілці три холодні кружальця ковбаси.
- Спокійно, тільки спокійно! - сказав Карлсон.- Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гоп, Малий, я швидко повернуся!
Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і не встиг Малий рота розтулити, як він шугнув у вікно.
Малий страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться мама й тато Гуль-Фії і застануть її на руках у Малого!
Проте він недовго хвилювався: цього разу Карлсон не забарився. Гордий, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої годують немовлят.
- Де ти дістав її? - здивувався Малий.
- Там, де завжди беру молоко,- відповів Карлсон.- На одному балконі в Естермальме.
- Ти що, поцупив пляшечку? - спитав Малий, зовсім переляканий.
- Ні, позичив,- відповів Карлсон.
- Позичив? Коли ж ти гадаєш віддати її?
- Ніколи!
Малий пильно подивився на Карлсона, але той лиш махнув рукою:
-
Дурниці, не варто й згадувати.
Гуль-Фія простягла рученята до пляшечки й нетерпляче зацмокала губами.
-
Я зараз трошки підігрію
Поки він на плитці підігрівав пляшечку, Карлсон знов заходився вигукувати своє «люлі-люлі-лю» і підкидати немовля до стелі.
Через деякий час Гуль-Фія лежала вже в своєму ліжечку й міцно спала. Вона наїлася і була задоволена.
Малий упадав біля неї, Карлсон лоскотав її пальцем і кричав «люлі-люлі-лю», але Гуль-Фія все одно заснула, бо добре наїлася і була стомлена.
-
А тепер, перше ніж піти
Він підійшов до шафки й дістав з тарілки ковбасу. Малий витріщив на нього очі.
- Ось побачиш, що я втну.- Карлсон почепив кружальце ковбаси на клямку кухонних дверей.
- Номер перший,- заявив він і задоволено кивнув головою.
Потім Карлсон підбіг до шафки. На ній стояв гарний білий порцеляновий голуб. Малий не встиг і слова вимовити, як Карлсон тицьнув у дзьоб голубові кружальце ковбаси.
- Номер другий,- мовив Карлсон.-
А номер третій дістане Гуль-
Він настромив останнє кружальце на шпичку і засунув її в кулачок сонній Гуль-Фії. Це справді було смішно.
Здавалося, що Гуль-Фія сама пішла, взяла собі кружальце ковбаси і з ним заснула. Проте Малий про всяк випадок сказав: [319]