Анализ произведения "Малыш и Карлсон"

Виявилося, що на Карлсона таки можна покластися. Бо не минуло й кількох днів, як він з'явився знов.

Малий саме лежав у своїй кімнаті  долілиць на підлозі й читав, коли почулося гудіння й у вікно, мов  велетенський джміль, залетів Карлсон. Він покрутився по кімнаті, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Часом він стишував літ і розглядав картини на стінах, схиливши набік голову і примруживши очі.

- Гарні картини,- сказав він.- Страх  які гарні, хоч, мабуть, не такі  гарні, як мої.

Малий схопився з підлоги. Він нетямився  з радощів: як добре, що Карлсон знову прилетів.

- У тебе нагорі багато картин? - спитав він.

- Кілька тисяч,- відповів Карлсон.- Я сам малюю вільної хвилини.  Півників, пташок та інші гарні  речі. Я найкращий у світі майстер  малювати півників.

Карлсон зробив гарне коло й приземлився побіч Малого. [274]

- Ти ба! - здивувався Малий.- Слухай... а чи не можна мені піти  з тобою на дах, побачити  твою хатку, твої парові машини  й картини?

- Звичайно, можна,-відповів Карлсон.- А то ж як! Ласкаво прошу... колись  іншим разом.

- Якби ж скоро,- зітхнув Малий.

- Спокійно, тільки спокійно! - сказав  Карлсон.- Мені треба спершу трохи  прибрати в хаті, але я швидко  впораюсь. Відгадай, хто найкращий  у світі швидкісний прибиральник?

- Мабуть, ти,- сказав Малий.

- Мабуть! - обурився Карлсон.- Ти ще кажеш «мабуть»! Як ти можеш сумніватися? Найкращий у світі швидкісний прибиральник - Карлсон, що живе на даху. Це кожному відомо.-

Малий охоче вірив, що Карлсон у  всьому «найкращий у світі». І вже  напевне він найкращий у світі  товариш в іграх. Це Малий відчув на власному досвіді. Щоправда, Крістер і Гунілла теж гарні товариші, проте куди їм до Карлсона, що живе на даху. Малий вирішив неодмінно розповісти про нього Крістерові й Гуніллі, коли вони завтра йтимуть разом зі школи. А то Крістер тільки те й робить, що хвалиться своїм псом Йофою. Малий уже давно заздрить йому.

«Хай-но Крістер завтра знов почне  хвалитися своїм Йофою, я йому розповім про Карлсона. Чого вартий Йофа проти Карлсона, що живе на даху! Так я йому й скажу». [275]

І все-таки нічого в світі Малий так не прагнув, як мати свого власного пса.

Карлсон перебив його думки.

- Я б залюбки трошки розважився,- заявив він і цікаво озирнувся  довкола.- У тебе більше немає  парової машини?

Малий похитав головою. Ага, парова машина. Добре, що згадав! Адже Карлсон тепер тут, і мама з татом можуть переконатися, що він таки існує. І Боссе з Бетан теж, якщо вони тепер дома.

- Хочеш піти познайомитися з  моїми мамою і татом? - спитав  Малий.

- Залюбки! - погодився Карлсон.- їм  буде дуже приємно зустрітися зі мною - адже я такий вродливий і розумний...- Карлсон почав задоволено походжати по кімнаті.- І до міри затовстий,- додав він.- Чоловік у розквіті сил. Твоїм мамі й татові буде дуже приємно познайомитися зі мною.

Саме тієї миті з кухні долинув  ледь чутний запах смажених [276] тюфтельок, і Малий згадав, що скоро буде обід. Подумавши, він вирішив почекати, поки скінчиться обід, а вже тоді знайомити Карлсона з мамою і татом. Бо ж доброго мало виходить, коли мамам заважають смажити тюфтельки. А крім того, тато чи мама можуть раптом завести з Карлсоном розмову про парову машину або плями на книжковій полиці. Ні, цьому треба запобігти. Будь-що треба запобігти. Під час обіду Малий уже постарається, щоб мама й тато зрозуміли, як їм слід ставитись до найкращого в світі машиніста. Треба тільки мати час. Поки пообідають, він це владнає. А тоді запросить усіх і поведе до своєї кімнати.

«Прошу, ось вам Карлсон, що живе на даху»,- скаже він.

Як же вони здивуються! Ото буде смішно дивитися на них!

Карлсон раптом перестав ходити по кімнаті. Він завмер на місці й почав принюхуватися, наче мисливський собака.

- Тюфтельки,- сказав він.- Як я  люблю смачні тюфтельки!

Малому стало трохи ніяково. Власне, на такі слова годилося б  сказати одне: «Якщо хочеш, залишся  й пообідай у мене».

Проте Малий не зважувався отак просто взяти й привести з собою Карлсона до столу, нікого не попередивши. От Крістер  або Гунілла - то інша річ. З ними Малий міг прибігти останньої  миті, тоді, коли всі вже сиділи за столом, і сказати:

- Мамуню, Крістер і Гунілла теж хочуть горохової юшки й млинців.

Але привести на обід зовсім незнайомого  товстого чоловічка, який до того ж  поламав парову машину й наробив  плям на книжковій полиці, так просто не можна. [277]

Але ж Карлсон ось заявив, що дуже любить смачні тюфтельки. Отже, треба конче дістати їх, а то він образиться й не захоче більше прилітати до Малого. О, скільки тепер залежало від маминих тюфтельок!

- Почекай хвильку,- мовив Малий,- я побіжу до кухні по тюфтельки.

Карлсон задоволено кивнув головою.

- Чудово! - вигукнув він.- Чудово! Тільки мерщій біжи! Адже картинами не наїсися.

Малий помчав до кухні. Там біля плити  стояла мама в картатому фартусі  і смажила смачні-пресмачні тюфтельки  в підливі.

Мама підтрушувала над полум'ям велику сковороду, а в ній було повно-повнісінько чудових підсмажених кульок із м'яса.

- Це ти, Малий? - сказала вона.- Скоро  будемо обідати!

- Мамо, можна мені взяти в  тарілку кілька тюфтельок і  понести до своєї кімнати? - попросив  Малий як-найніжнішим голосом.

- Зараз, синку, ми сядемо до столу,- відповіла мама.

- Я знаю, але все одно дайте... Після обіду я вам поясню, навіщо  вони мені.

- Ну добре, візьми.

І мама поклала на тарілочку шість  тюфтельок.

О, як вони смачно пахли! І які були гарні, рум'яні - саме такі, як і треба.

Малий обережно взяв тарілочку обома руками, поспішився до своєї кімнати й вигукнув, відчиняючи двері:

- Ось я, Карлсоне!

Та Карлсон кудись зник. Малий  стояв з тюфтельками і не знав, що йому робити. Карлсона ніде не було видно. Малий був страх який розчарований, все відразу стало йому таке нудне. [78]

- Він полетів,- сказав Малий сам  до себе.- Полетів...

Аж нараз...

- Пік! - почулося звідкись.- Пік!

Малий оглянувся довкола. На його ліжку  майже в ногах щось невеличке  ворушилося під ковдрою і пищало:

- Пік! Пік!

За мить з-під ковдри визирнуло лукаве Карлсонове обличчя.

- Ха-ха-ха! - засміявся він.- Ти сказав: «Він полетів»! «Він полетів»,- ха-ха-ха! А я зовсім не полетів.

Я просто сховався.

Тут Карлсон побачив тюфтельки  і миттю крутнув ґудзика на животі. Моторчик загув, і Карлсон плавно залетів з ліжка просто до тарілочки. Він на льоту схопив тюфтельку, піднявся під стелю і вдоволено закружляв навколо лампи. [279]

- Смачні,- сказав він.- Страх які  смачні! Навіті важко повірити, що  їх смажив не найкращий у  світі кухар. Але це правда, нічого не скажеш,- додав Карлсоц Він знову шугнув униз до тарілочки й схопив ще одну тюфтельку.

Тієї миті з кухні почувся  мамин голос:

- Малий, зараз будемо обідати,  швиденько мий ру. ки й ходи!

- Мені треба йти,- сказав Малий  Карлсонові й поставив тарілочку додолу.- Та я скоро повернусь. Обіцяй, що ти почекаєш на мене.

- Добре, але що я робитиму, поки тебе не буде? - спитав  Карлсон. Він шугнув униз і  приземлився біля Малого.- Мені  ж треба якоїсь розваги. В  тебе немає ще одної парової  машини?

- Ні,- відповів Малий,- машини немає,  але ти можеш погратися моїми  кубиками.

- Давай їх сюди! - звелів Карлсон.

Малий дістав із шафки, де він тримав свої іграшки, будівельну коробку. То була справді чудова будівельна коробка - з деталями найрізноманітнішої форми. З них можна було спорудити що завгодно.

- Ось маєш,- мовив він.- 3 цього можна  зробити й машину, й кран, і  все, що хочеш...

- Невже найкращий у світі будівельник  не знає, що можна з цього  спорудити, а що ні? - перебив  його Карлсон.

Він запхнув до рота ще одну тюфтельку і заходився біля коробки з кубиками.

- Побачимо, побачимо,- сказав він і  висипав усі кубики з коробки  на підлогу.

Малому  треба було вже йти, хоч він  залюбки лишився б подивитися на роботу найкращого в світі будівельника.

У дверях Малий ще раз оглянувся на Карлсона й [280] добачив, що той сидить на підлозі біля купи деталей і задоволено мугикає собі під ніс:

Гей, який я спритний!

Гей, який розумний!

І якраз, якраз до міри затовстий!

З останніми словами пісеньки він  проковтнув четверту тюфтельку.

Коли  Малий зайшов до вітальні, мама, тато, Боссе й Бетан уже сиділи біля столу. Малий швиденько вмостився  на своє місце й пов'язав серветку.

- Пообіцяйте мені щось, мамо. І  ви теж, тату,- попросив він.

- Що ж я маю тобі пообіцяти? - спитала мама.

- Спочатку пообіцяйте,- наполягав  Малий.

Тато не хотів на таке пристати й відразу сказав:

- А як ти знов захочеш, щоб  я пообіцяв тобі купити собаку?

- Ні, не собаку,- відповів Малий.- Хоч собаку ви мені теж можете  пообіцяти. Ні, це зовсім інше  і зовсім не страшне. Обіцяйте, що ви пообіцяєте!

- Ну, гаразд, обіцяємо,- погодилась  мама.

- Ага, отже, ви пообіцяли не  лаяти Карлсона, що живе на  даху, за парову машину! - радісно  сказав Малий.

- Цікаво,- поглузувала Бетан,- як  би вони могли полаяти Карлсона  за парову машину, коли вони ніколи його не побачать?

- Ні, побачать! - переможно заявив  Малий.- Сьогодні ж після обіду.  Бо Карлсон сидить у моїй  кімнаті.

- Ой, я зараз удавлюся! - вигукнув  Боссе.- Карлсон сидить у твоїй  кімнаті?

- Уяви собі, що сидить! [281]

Це справді була урочиста хвилина для Малого. Якби тільки вони швидше обідали, тоді побачать! Мама усміхнулася.

- Нам було б дуже приємно  познайомитися з Карлсоном,- сказала  вона.

- Карлсон теж так вважає,- заявив  Малий.

Ось уже всі допили компот. Ось  уже мама підвелася з-за столу. Настала хвилина, що її так чекав Малий.

- Ходіть усі,- попросив він.

- Нас і просити не треба,- мовила  Бетан.- Я не заспокоюся, поки не  побачу твого Карлсона.

Малий ішов попереду.

- Тільки пам'ятайте, що ви обіцяли,- нагадав він, перш ніж відчинити двері.- Ні слова про парову машину!

Він натиснув на клямку й відчинив двері.

Карлсона в кімнаті не було. Цього  разу справді-таки не було. Навіть на ліжку  Малого нічого не ворушилося під ковдрою. [282]

Тільки на підлозі здіймалась сяк-так  складена з кубиків вежа. Дуже висока і дуже вузька вежа. Хоч Карлсон, звичайно, міг спорудити і кран, і що завгодно, однак він задовольнився тим, що складав кубики один на один, і от вийшла височенна вузька вежа, а нагорі її прикрашало щось, що мало правити за баню. То була кругла тюфтелька.  

 

Карлсон грається в намета

Для Малого то була важка мить. Мамі не сподобалось, що її тюфтельками прикрашають  вежу з кубиків, і вона, звичайно, не мала сумніву, що то все зробив Малий.

- Карлсон, що живе на даху...- почав був Малий, але тато суворо перебив його:

- Годі, Малий, ми більше не  хочемо слухати твої вигадки  про Карлсона!

Боссе й Бетан глузливо засміялися.

- Ну й Карлсон! - мовив Боссе.- Йому конче забаглося щезнути  саме тоді, як ми прийшли знайомитися  з ним!

Малий сумно з'їв тюфтельку й заходився збирати розкидані кубики. Тепер про Карлсона не варто було більше й мови заводити. Але без нього в домі здавалось так порожньо, так сумно.

- А тепер ходімо пити каву  й забудемо про Карлсона,- сказав  тато й ласкаво поплескав Малого по щоці.

Каву завжди пили перед каміном  у вітальні. Так було й цього  вечора, хоч надворі стояла тепла, ясна погода, а липи на вулиці вже  вбралися в зелені листочки. Малий  не любив кави, зате любив сидіти з мамою, татом, з Бетан і Боссе  перед каміном, у якому палав вогонь.

- Мамо, зажмуртеся на хвильку,- сказав  Малий, коли мама поставила  на столику біля каміна тацю  з кавою. [283]

- Навіщо мені зажмурюватись?

- Та ви ж казали, що не можете  бачити, як я їм цукор, а я  саме хочу взяти собі грудочку,- пояснив Малий.

Він був дуже засмучений і шукав, чим би втішитися. Чого Карлсон полетів? Хіба так гарно робити - зникнути й лишити після себе тільки маленьку тюфтельку?

Малий усівся на своє улюблене місце  біля каміна - якнайближче до вогню.

Ці хвилини, коли вся родина пила після обіду каву, були чи не найкращі за весь день. Тоді можна було спокійно поговорити з татом і мамою; вони терпляче вислухували Малого, на що не завжди знаходили час. Приємно було також послухати, як Боссе та Бетан глузували одне з одного, заводили розмову про «зубрячку». «Зубрячка» - то, мабуть, зовсім інший, кращий спосіб учитися, ніж той, [284] що буває в початковій школі, куди ходив Малий. Він теж залюбки поговорив би й про свої шкільні справи, але, крім мами й тата, ніхто більше ними не цікавився. Боссе й Бетан тільки сміялися з того, що він розповідав, а Малий намагався не давати їм нагоди посміятися з себе. Проте, коли вже Боссе й Бетан зачіпали його, він не залишався в боргу. А дратувати Малий був мастак - це він мусив уміти, мавши такого брата, як Боссе, й таку сестру, як Бетан.

- Ну, Малий,- спитала мама,- ти вже  вивчив уроки? Такі розмови Малому аж ніяк не подобались, та коли вже мама нічого не сказала, що він узяв грудку цукру, то треба було витерпіти і її запитання.

- Аякже, вивчив,- похмуро відповів він.

Малий весь цей час думав про  Карлсона. Як можна вимагати, щоб  він не забував про уроки, коли він не знав, чи Карлсон ще повернеться, чи ні!

- Що ж вам завдали? - спитав  тато.

Малий розсердився. Коли вони перестануть? Не на те ж він так зручно вмостився біля каміна і втішається теплом, щоб-йому весь час нагадували про уроки!

- Нам завдали абетку,- квапливо  відповів він,- довжелезну абетку, і я її знаю: спочатку йде  «а», а потім усі інші літери!

Малий узяв іще одну грудку цукру  і знову почав думати про Карлсона. Нехай вони розмовляють собі, про що їм хочеться, а він думатиме про Карлсона. Чи доведеться ще колись його побачити?

Однак Бетан вивела його з задуми:

- Слухай, Малий, хочеш заробити  двадцять п'ять ере*?

[* Ере - дрібна монета в Швеції.]