Вплив церковних братств на зміну у соціальних та культурних процесах в Україні

Такі зміни, без сумніву,  коренилися у ідеях, що дуже нагадують засади західноєвропейської  реформації.  Навіть священики   ставали об’єктом  уваги  братчиків  котрі мали  у разі їх неморальної  поведінки сповіщати про те єпископові. Навіть єпископові слід було противитись   за умови, що дії останнього розходились  з апостольським каноном. 

Але ця реформа  на відміну від протестантських  течі не пішла суто антиклерикальним шляхом. Головну причину  зіпсованості кліриків   вбачали братчики крім усього іншого ще й від королівської влади та у незахищеності її в  неправославній державі. Тому   рух  у цьому напрямку  звівся  до підтримки  церкви та  підняття моральної якості духівництва.

Причиною  такого вибіркового перейняття ідей реформації  могла  виявитись  і та обставина, що православні, борючись з окатоличенням   мали по своєму боці  не залежну, в усякому разі від Польщі, ієрархію східних церков Константинопольського, Олександрійського  та  Антиохійського   патріархатів. І хоча  вплив їх був здебільшого  обмежений лише моральним авторитетом,  фундатори та реформатори братств  воліли спиратися ліпше на такий  визнаний авторитет лише  в дечому  переймаючи ідеї  німецької реформації.

Також негативну  для  протестантів роль відігравало  швидке ополячення  німецьких поселенців у польських містах та прихильність польської влади  до контрреформаційного руху. Всі ці фактори значно звужували силу поширення ідей  та поглядів  протестантів. Тому православні полемісти хоч і не цурались  запозичення антикатолицьких та деяких інших ідей у діячів реформації, одначе  аж ніяк не більше за те. Від більших впливів їх остерігала загроза втрати релігійної самобутності і традицій, зв’язку з православним Сходом, що ніби легітимізували  в їхніх очах  сам український рух.

2 Суспільно  - політична діяльність та соціальний  склад братств 

Як уже  говорилось, за умов  національного  та соціального пригноблення, братства виступили у якості сили, що акумулювала та активізувала спротив поширенню унії та  утискам, що чинила польська влада проти православного населення.  Визначним у цьому плані було  Льві́вське  Успенське ставропігійне братство, яке щойно було затверджене у 1586 р.  антіохійським патріархом Йоакимом IV, одразу домоглося прав контролю над духовенством навіть над єпископом. Сама назва – «ставропігійне» (від грец. «σταυρός» і «πήγνυμι» — поставлення хреста) визначала право непідвладності місцевим  церковним ієрархам,  а лише патріархові.

 У відносинах  наприклад з  сеймом чи з  королем  братства рішуче бралися  відстоювати позиції  православного  населення виступаючи проти утисків  та дискримінацій, що їх воно  зазнавало.  Так  Ярослав Ісаєвич  в своїй монографії  щодо ситуації, яка склалась на межі  шістнадцятого  і сімнадцятого століть зазначав:

«Українське населення  рішуче відкинуло унію, і це стало приводом для  нових  спроб зовсім  усунути всіх українців  з цехів, відібрати в них останні рештки громадянських прав….  У відповідь на це  навколо Ставропігії згуртувались братства передмість і широкі кола трудового населення … Через два дні було вислано до Варшави двох послів – міщанина Семена Луцького і передміщанина  маляра Лавріна Филиповича. Тог ж року  до двору і на сейм до Варшави було   послано ще кількох послів .»⁶

Перед сеймом і королем посли  намагалися, як того від них вимагала братська спільнота,  добиватися для    українців  прав самоврядування і прийняття  їх  до міщанського стану або  хоча б таких прав, що їх мали по містах  вірмени та євреї.  В цій справі головно спирались  на положення  Люблінської унії  1569 року, що  гарантувала рівні права православних і католиків.

Як бачимо, головний спротив у соціальному  плані йшов від  міщан, котрі не мали таких прав і привілеїв як місцева шляхта. Але цей соціальний протест був дуже тісно пов'язаний  віз невдоволенням релігійним. Причина  того  крилася рівно як у церковному характері братств так і в релігійному характері дискримінацій.

 Одначе  і в середині православного  середовища та русинської громади  братчики займали досить активну  позицію. Чого варте  наприклад   їх протистояння із Львівським  православним єпископом Гедеоном  Балабаном у дев’яностих роках  XVI сторіччя.  Як писав той же  Ісаєвич :

«Боротьбу із зловживаннями єпіскопа-феодала, як і інші суспільно- політичні виступи  братств очолили львівські міщани Іван Красовський, Юрій Рогатинець, учитель  братської школи Стефан Зизаній . … Вони розгорнули полум’яну агітацію серед найширших кіл не лише в Галичині, а й за її межами. »⁷

Пізніше також  братство вступило у конфлікт із племінником  Гедеона -  Ісайєю Балабаном, котрий на короткий час, за посередництва князя  Костянтина Острожського домігся примирившись із братством  у 1602 році єпископства.  Все ж таки, пізніше конфлікт поновився і  замість нього був обраний  Євстратій   Тисаровський. 

Так само боролися братчики і з унією. Коли у   1604 році Іпатій Потій став уніатським митрополитос,   він погрозами вимагав   від львівських міщан визнання унії. Але   його намагання виявилися безплідними не в останню чергу через позицію Ставропігії.  Саме непримиренність до його переходу в унію з боку братств і стала головною перешкодою в поширенні ним уніатства. Закономірно виникає питання: Як семе соціальне походження мали братчики та їхні прихильники? Відповідь на таке питання дозволила б осягнути ширше  інтереси братств та мотивацію їхніх дій.

Тут стикаємося з двояким становищем: братства були організаціями, що мали величезний вплив  на духовне життя та церкву, однак  у складі їх майже не було духовенства.  Світська частина братств теж  була неоднорідною. З одного боку Ярослав  Ісаєвич пише :«Безпідставно включаючи  до  числа активних діячів братств  магнатів та шляхту,  буржуазна історіософія разом з тим тенденційно перебільшувала і роль найбагатшої верхівки міщанства»⁸ 

З іншого боку : як тоді бути із діяльністю князя Острожського, котрий  хоч і підтримував  у багатьох справах  Гедеона Балабана та  все ж таки відкритої ворожості  до братств не виявляв ? Ще більше  в такому разі стає проблемним питання  про вступ до Київського братства, котре теж як і Львівське  з  1620 мало права ставропігії,  Петра  Конашевича Сагайдачного разом з  усім військом Запорізьким. Крім того  в організації братства у Луцьку (засноване 1617року) брали участь представники місцевої української шляхти. Михайло Грушевський, згадуючи про роль Української шляхти та козацтва у справах братств, писав : «Тут характеристично заакцентоване Запорізьке Військо як другий фундатор і патрон братства поруч шляхти, задокументований і іншими звістками. Звістку "Віршів на погреб" Сагайдачного, що він в братство "зо всЂм войском вписал", я вже згадував; додам тепер, що Б. Хмельницький, рекомендуючи московському правительству братську організацію, підчеркував, що вона була козацькою фундацією: "Перед нами бывшій гетман войска запорожскаго Петр Конашевич Сагайдачный в память свою за спасеніє души воздвигл церковь в Кіе†богоявленія, идЂже нынЂ училище монастыря Братского"»⁹

    Роблячи висновок, можна сказати, що братства у своїй суспільно-політичній діяльності відстоювали головним чином прав православного населення Речі Посполитої і, перш за все прав  міщан. Вони чинили тиск і на православних ієрархів, котрих вважали винними у відступленні від апостольських канонів та протистоянні їх рухові. Активність виражалась також і в представленні своєї позиції Польському сеймові та двору короля і в непримиренній боротьбі з поширенням унії.

  Щодо  соціального складу – то  більшість  «записних»  братчиків були міщанами (ремісниками, купцями, крамарями  тощо). Вельми неоднозначна роль  шляхти у діяльності та фундації  братств полягала в тому що,  там, де шляхта була більше  окатоличена та полонізована, діяльність  братств підтримували лише поодинокі  її представники. Однак  там, де позиції православної шляхти були сильніші (на Київщині чи Волині) вона брала активнішу участь у братських справах і багато її представників було прихильниками і членами братств, що забезпечувало матеріальну базу їх діяльності. Вступ же до Київського братства гетьмана Сагайдачного разом із  козацьким військом, дозволив ще більше розширити  коло  прихильників  за рахунок такої вельми непересічної і активної верстви населення як українське козацтво.

3 Видавнича  та освітня діяльність

Тут підходимо  до  опису та переліку основних напрямків  просвітницької діяльності.  Коли казати про видавничу справу,  маємо  згадати кілька братств, що мали власні друкарні: Львівське Ставропігійне  братство, Луцьке  та Кремя'нецьке  братство.  Особливу  увагу привертає    саме Львівська Ставропігія. Тут свого часу  працювали такі відомі  діячі як Іван Федоров, Андрій Скульський, Памво Бери́нда та інші.   Друкарство , мабуть було відоме у Львові і до Федорова  але лише за кілька років по його смерті у 1585 році братчики викупили у  обладнання Федорова та почали самі займатися видавничою справою . Так у 1591  році була видана  грецько-церковнослов’янська граматика з промовистою назвою «Адельфоте́с» ( від грец.  Αδελфoτης — братство)  автором якої був Арсеній Еласонський - перший ректор Львівської Братської школи. Крім того друкувались там і інші твори наприклад перша східнослов’янською мовою збірка  віршів  під назвою «Просфонема»  а з 1630 року основна увага приділялась уже друку не так освітньої як літургійної літератури. 

Видавничу діяльність регулювали збори братств, що і виділяли на неї кошти  У  Ярослава Ісаєвича читаємо: «Рішення про видання тієї чи іншої книги затверджувалося, як правило, загальними зборами братчиків , які визначали і тираж. Після цього укладалась угода з майстром, за якою братство зобов’язувалось заплатити  певну суму грошей за кожен примірник, а також надати в його розпорядження папір і шрифт.»¹⁰   Видання, що були надруковані у Львові розповсюдились у Молдові, Волощині, Московському Царстві та Трансільванії. Окрім власних видань братства купували  й інші книги  а Ставропігія у Львові мала свою книгарню де поширювались книги  не лише місцевого друку але й із друкарні Києво-Печерського монастиря. З цього випливає, що книги  в той час швидко розповсюджувались не лише територією України  але й за її межі.

Широка  просвітницька та культурницька  діяльність  неможлива без діяльності освітньої. Братчики чудово розуміли значення освіти і тут вони виступили фундаторами нового типу освітніх закладів, шо мали б виховувати культурних та освічених людей. «Львівське братство, яке організаційно оформилось у 1585-1586рр.,виступило організатором школи нового типу –«єже нигді же в насдо нині обрітпється», тобто школи, яка ґрунтувалася б на власних культурних традиціях, і водночас творчо засвоювала досягненни польських і західноєвропейських шкіл.»¹¹ 

У 1586 році заснована братська школа У Львові  до заснування якої прилучились Юрій Рогатинець, Іван Красовський та інші діячі, а першим ректором  був уже згадуваний тут Арсеній Еласонський. Вже 1615 року заснована братська школа у Києві ректорами якої свого часу були Іов Борецький та Мелетій Смотрицький, а 1619 року і в Луцьку створено такий заклад. Діяльність таких шкіл  регулювалася статутами («Порядок шкільний»  у Львові, «Артикули» у Луцьку ).  Школи мали всестановий характер і плата за навчання була дость невисокою. Опікувалися ними  старшини братств.

Вивчали  в цих закладах,  на зразок Острозької Академії та подібно до єзуїтських шкіл, грецьку та латинську мову  а також граматику арифметику музику астрономію і взагалі всі так звані «Вільні мистецтва» .  Як видно на той час: «Кола, пов’язані з братствами, добре розуміли суспільне значення шкільної освіти. 1609 р. у братській друкарні вийшов збірник "О воспитанії чад" ("Про виховання дітей"). Основна частина книжки містить церковнослов’янський переклад повчань отців церкви, насамперед Іоанна Златоуста…..Виходячи з таких поглядів на значення шкільної освіти, братчики і пов’язані з ними освітні діячі намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер "українських студій" (studii Ruthenici). Разом з тим школа мала назву греко-слов’янської навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови.»¹² 

Цікава  історія Київської братської  школи , що її митрополит Петро Могила, котрий до речі роком раніше сам  записався до братства,  у 1632 році об’єднав із Лаврською школою реорганізувавши  у Києво-Могилянську Колегію.  Об’єднання  відбулось наступним чином: «Петро Могила змушений був погодитися на злиття лаврської школи з братською, причому об’єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства…. Цю школу і пізніше часто називали Києво-братською школою (колегіумом), згодом — Києво-Могилянським колегіумом, ще пізніше, з 1701 р. — Київською академією (за традицією її називали ще Києво-Могилянською академією). Зустрічається в літературі другої половини XVII ст. і образне окреслення "Могилянський Атеней". Наявні у джерелах назви "Києво-братський колегіум", "Києво-братський монастир" стали приводом до того, що деякі дослідники вважали Київську школу (колегіум, академію) другої половини XVII — XVIII ст. братським навчальним закладом. Насправді, у цей час братства вже не існувало, хоч назва "братський" традиційно застосовувалася щодо монастиря і школи.»¹³ Отож можемо сказати, що братства дуже активно діяли  у галузі просвітництва та поширення освіти і культури серед православного населення тодішньої України.  Розгорнута ними, видавнича діяльність була чи не найбільшою у православному світі  в ті часи.  Багато було надруковано і таких  книг авторами яких були братчики чи прихильники братств. В галузі освіти братства заклали підвалини  освітньої організації  та взагалі світської освіти, хоча суто світської вона за тих часів певно не була. Їх школи стали впливовими центрами поширення знань  і чи не першими після Острозької Академії, закладами  подібного типу у православному середовищі України.  Такі процеси просвітництва та поширення знань  заразом з процесами збереження своєї ідентичності  зробили братства   вогнищами   відродження культури  в непростих умовах чужо земного панування, поширення унії та окатоличення.