57. Розвиток музики в
Україні у XIХ ст. Творчість С. Гулака-Артемовського,
П. Ніщинського, М. Лисенка, М. Леонтовича,
М. Вербицького. У першій
половині XIX століття музична культура
України розвивалась у досить складних
умовах. Основними концертними осередками
були поміщицькі маєтки. Деякі великі
власники земельних угідь, як В. Тарновський,
Г. Галаган, Д. Ширай та інші, мали свої
симфонічні оркестри, оперні та балетні
трупи. Артистичний склад формувався переважно
з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною
справою поміщики запрошували відомих
музикантів, композиторів із-за кордону.Найбільші
міста України - Київ, Харків, Одеса, Полтава,
Львів - мали свої музичні традиції.для
розвитку української музичної культури
XIX сторіччя виняткового значення має
опора на народну музику і демократичне
спрямування. Фольклорні засади слугували
формуванню навіть таких професійних
жанрів, як опера, інструментальна п'єса.В
українській музиці становлення музичної
культури пов'язане, насамперед, з іменами
С. Гулака-Артемовського, Ніщинського
М. АркасаМ. Завадського діяльність М.
ЛисенкаМ. Капачевського.Українська музика
XIX ст. теж прямувала шляхом розвитку професіонального
мистецтва. Як і у світовій музиці, розвивалися
оперні, симфонічні, інструментальні жанри.
Найбільш яскраві постаті української
музики - М. Лисенко і С. Гулак-Артемовський.
Виникає також школа західноукраїнських
композиторів, серед яких вирізнялися
О. Нижанківський, М. Вербицький. Міцно
спираючись на народні джерела, українська
музика виходила в європейський простір
як самобутня національна культура.
58. Розвиток театрального
мистецтва в Україні у XIХ ст. Творчість
корифеїв українського театру: М. Кропивницького,
братів Тобілевичів, М. Заньковецької. Незважаючи
на адміністративно-цензурні утиски царського
уряду, українська драматургія і театральне
мистецтво досягли високого рівня розвитку.
Це сталося завдяки подвижницькій творчій
діяльності видатних письменників і майстрів
сцени. Українська драматургія розвивалася
в ході виникнення й становлення національного
театру, була нерозривно зв’язана з ним
загальними інтересами. Українська драматургія
спиралася на кращі здобутки усієї літератури,
на драматургічні традиції І. П. Котляревського,
Т. Г. Шевченка.Одним з драматургів був
Кропивницький. У постійних творчих пошуках
він ішов шляхом поглиблення психологічних
характеристик своїх героїв, використання
скарбів усної народної творчості, розширення
жанрів української драматургії. Характерною
особливістю драматурга є незвичайне
вміння добирати і майстерно представляти
типові соціальні явища, створювати характерні
побутові сцени, малювати драматичні картини
народного життя.Багатогранним був також
талант письменника і драматурга М. П.
Старицького. У основі своїй творчість
Старицького реалістична, демократична
змістом і спрямуванням, перейнята гарячим
почуттям любові до рідного народу та
його героїчного минулого. Драматург широко
освітив тему пригноблення глитаями сільської
бідноти, виступив проти темряви, що панувала
в українському селі, виражав думку про
необхідність працювати на благо народові.У
другiй половинi XIX столiття драматургiя
досягає свого найвищого пiднесення, стає
одним з провiдних родiв лiтературноï творчостi.Аматорськi
театральнiй гуртки були справжньою школою
сценiчноï майстерностi для ряду видатних
дiячiв украïнського театру. аматорських
виставах ще до виступу на професiональнiй
сценi випробувала своï сили генiальна
украïнська актриса Марiя Костянтинiвна
Заньковецька Брати Тобiлевичi (Iван Карпенко-Карий,
Панас Саксаганський i Микола Садовський)
також починали свою творчу дiяльнiсть
як активнi учасники аматорських гурткiв.Роль
демократичного украïнського театру не
обмежувалась сферою мистецтва. Вiн мав
суспiльне значення. Народний украïнський
театр був дiйовим засобом у боротьбi за
звiльнення трудящих з-пiд соцiального
i нацiонального гнiту.Історичний шлях, пройдений
українським театром протягом XIX ст., дуже
багатий на великі імена й події.
59. Культурно-просвітницька
діяльність «Руської трійці» – М.Шашкевича,
І.Вагилевича, Я.Головацького. «Руська трійця»833-837
галицьке літературне угруповання, очолюване
М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем,
що з кінця 1820-их років розпочало на Західних
Українських Землях національно-культурне
відродження.Породжене в добу романтизму,
воно мало виразно слов’янофільський
і будительсько-демократичний характер.
Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували
народні пісні, оповіді, приказки та вислови.
Цікаву подорож Галичиною та Буковиною
здійснив Я. Головацький. Закарпаттям
подорожував І.Вагилевич, який проводив
агітаційну роботу серед селян, закликаючи
їх боротися за свої права. Навколо «Р.
т.» об’єднувалася молодь, що прагнула
працювати для добра свого народу. Збираючи
усну народну творчість, вивчаючи Історію
рідного народу, перекладаючи твори слов’янських
будителів та пишучи власні літературні
й наукові твори, учасники угрупування
твердили, що «русини» є частиною українського
народу, який має свою історію, мову й культуру.
Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася
«Енеїда» І. Котляревського, фольклорні
збірки М. Максимовича й І. Срезневського,
граматика О. Павловського, а також твори
харківських романтиків.Захоплені народною
творчістю та героїчним минулим українців
і перебуваючи під впливом творів передових
словянських діячів, «трійчани» укладають
першу рукописну збірку поезії «Син Русі».
У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну
збірку «Зоря», Істотною заслугою «Р. т.»
було видання альманаху «Русалка Дністровая,
що, впровадила в Галичині живу народну
мову, розпочавши там нову українську
літературу«Гурток «Р. т.» припинив свою
діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.
60. Українська література
другої половини XIХ ст. Творчість І.
Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого,
М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка,
Л. Українки. Розвиток реалізму. У другій
пол. XIX ст. українська література розвивалася
за несприятливих соціально-політичних
умов, що передусім було пов'язано з гоніннями
російського царату на українську мову
(Валуєвський та Емський укази). У цей час
творила плеяда видатних письменників-патріотів,
послідовників Т.Шевченка. Визначним представником
літератури демократичного напрямку стала
українська письменниця Марко Вовчок….І.Нечуй-Левицький,
який створив понад 50 художніх творів:
повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»,
«Микола Джеря», п'єси «На кожум'яках»,
«Маруся Богуславка», історичні романи
«Князь Єремія Вишневенький», «Гетьман
Іван Виговський» та ін. У них письменник
глибоко відобразив життя, побут і психологію
різних верств українського суспільства,
правдиво змалював образи борців проти
соціальної несправедливості, героїчні
і трагічні сторінки української історіїІ.
Карпенко-Карий (І.Тобілевич, який створив
понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймичка»,
«Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч»,
«Хазяїн»та ін. У них переконливо показано
широку картину життя українського пореформенного
села.М.Кропивницького, талантом якого
народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври
української драматургії що й сьогодні
не перестають вражати глядачів глибокою
реалістичністю і народністю. Поряд з
поетичними і прозовими творами 25 п'єс
написав М.Старицький його найвідоміші
соціально-побутові драми «Не судилось»,
«Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»,
«Маруся Богуславка», «Остання ніч» пройняті
гарячим почуттям любові до рідного народу,
до його героїчної минувшини. Видатним
майстром драматургії був І.Франко. З-під
його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної
драми, романтично-легендарні твори історичної
тематики.Письменник збагатив українську
прозу новою проблематикою й образами,
вивів її на світові обшири.
61. Розвиток освіти в
Україні у другій пол. ХІХ століття. Початкова освіта. За реформою 1864 р. всі початкові
школи (церковнопарафіяльні, світські)
перетворені на початкові народні училища,
що стали загальностановими, і навчання
в них велося за єдиними планами й програмами
(читання, арифметика та Закон Божий). Якість
підготовки була дуже низькою, особливо
в селах. Частина
училищ була перетворена на «зразкові»:
з 5-річним навчанням; крім перерахованих
вище предметів, викладалися ще й географія,
історія, рукоділля, малювання і т. п. Частина
училищ відкривалася земствами й називалася
«земські школами», у яких викладали прогресивно
налаштовані вчителі-різночинці. Повітові
училища були перетворені на 6-річні міські
училища, що готували випускників для
роботи в промисловості, на транспорті,
у канцелярії. У них додатково викладалися
геометрія, креслення, фізика, ботаніка
та ін. Недільні школи (1859–1862) — відкривалися
громадами й були єдиними, де навчання
велося не тільки російською, але й українською
мовою за розширеними програмами викладання
гуманітарних і природничих дисциплін.
У 1862 р. були закриті царизмом як розсадники
українського націоналізму.
Середня освіта давалася
в 7-річних гімназіях, що поділялися на класичні (з
поглибленим вивчанням гуманітарних дисциплін;
випускники без іспитів приймалися до
університетів) іреальні, де вивчали точні
й природничі науки, готували учнів до
вищих технічних закладів.
Вища освіта давалася
в університетах Харкова, Києва, Одеси
(Новоросійський університет). У Західній
Україні — в університетах Львова й Чернівців.
Вища освіта давалася в Харкові — у технологічному
та ветеринарному інститутах; у Києві — у
політехнічному; Ніжині — в історико-філологічному;
Глухові — в учительському; Львові — в політехнічному
та ін.
У Західній Україні в цей період уряд іде
на певні поступки українському руху — з’являються
перші українські гімназії, а в 1894 р. при
Львівському університеті було відкрито
кафедру української історії, завідувачем
котрої став М. С. Грушевський. 62. Культурно-просвітницький
руху другій пол. ХІХ століття.
1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного
руху в Україні. У цьому році
було утворено напівлегальний
гурток української інтелігенції
та патріотично настроєного студентства
– «Громаду». Серед громадівців існувало
дві течії: демократично-ліберальна, яку
представляли В. Антонович, Брати Рильські,
П. Чубинський та радикально-демократична,
до складу якої входили В. Синьогуб, брати
Потоцькі.
Ліберали («старі громадівці») висували
лише культурницькі гасла – вони вважали,
що вирішення національного питання можливе
шляхом широкої просвітницької діяльності
серед народу. Радикали («молоді громадівці»)
ставили за мету народне повстання та
встановлення республіки. Громади діяли
в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові,
Катеринославі. У 1863-1864 pp. в умовах переслідування
та арештів Громади припинили своє існування,
а відновили свою діяльність на початку
70-х років.
Значну роль відіграла в історії України
діяльність саме «старих» громадівців
– істориків В. Антоновича та І. Лучицького,
етнографів Ф. і Т. Рильських та П. Чубинського.
Так у 1873 р. члени київської громади –
історик І. Лучицький, правник О. Кістяківський
та інші увійшли до складу Південно-західного
відділення Російського географічного
товариства. Результатом їх діяльності
стало оприлюднення значного етнографічного,
історичного, статистичного матеріалу
про Україну. Громадівці видавали перший
український журнал «Основа» (1861-1862 pp.)
та історичний журнал «Киевская старина»
(1882-1906 pp.). Особливе місце серед громадівців
займав історик, професор кафедри античної
історії Київського університету, публіцист
М.П. Драгоманов.
Визнаним лідером громадівського руху
був видатний український історик, археолог,
етнограф Володимир Боніфатієвич Антонович
(1834-1908 pp.). випускник медичного та історико-філологічного
факультетів Київського університету,
він був організатором і головою київської
Громади. Він був автором чисельних праць
з історії України, визначним спеціалістом
в історії козаччини. Антонович був головним
редактором Тимчасової комісії для розгляду
давніх актів, результатом роботи якої
став виданий 8-томний звіт документів
з історії Правобережної України XVI– XVIII
ст. («Архів Південно-Західної Росії»);
він очолював Історичне товариство Нестора-літописця.
Вклад Антоновича в українську історичну
науку неоціненний.
63.Фольклористика й етнографія. Розвиток
української науки: П.Чубинський, П.Житецький,
М.Зібер, С.Подолинський, П.Юркевич та ін.
Фольклористика - наука, що вивчає соціальну
природу, ідейно-художню сутність,
тематику і специфіку
усної народнопоетичної
та
музично-пісенної
творчості.
У
науковій літературі існують
різні припущення стосовно періодів
українського фольклору. Як
правило, виділяють доісторичний
період,історичний (що характеризується
розвитком героїчного епосу, весільної
обрядовості,легенд і переказів,
ліричних пісень тощо). Серед
фундаторів фольклористики - О.Потебня,
І.Франко, М.Грушевський,М.Драгоманов,
І.Рудченко, Леся Українка,
Т.Шевченко, В.Гнатюк, Ф.Колесса,
К.Квітка, М.Сумцов та ін. Своєю
працею вчені-етнографи, фольклористи,
письменники утверджували
відчуття повноцінності українського
народу, заохочували громадськість
до знань про свою історію, культуру,
традиції. Фольклор у
контексті етнопедагогіки
досліджували Г.Сковорода, К.Ушинський,
О.Духнович, Г.Волков, В.Сухомлинський
, М.Стельмахович, Є.Сявавко та ін.
Етнографія України — наука, що вивчає культуру і побут,
походження, розселення та культурно-побутові
взаємозв'язки українського народу. Назва
етнографія походить від грецьких слів
етнос — народ і графо — пишу. Буквально
це означає народоопис. З'явилася й друга
назва — етнологія, що утвердилася в деяких
країнах Заходу. В Україні терміни етнографія
й етнологія спочатку використовувалися
як однозначні та близькозначні поняття.
Тільки наприкінці ХІХ — перших десятиліттях
XX ст. визначилася певна понятійна відмінність
між ними. Назва етнографія охоплювала
здебільшого фіксації та описи матеріалів
з побуту і різних галузей народної культури,
в тому числі й фольклор; поняття етнологія
визначало праці про народ і його культуру
дослідницького теоретичного характеру.
З метою термінологічної уніфікації з
30-х років у нас утвердилася назва етнографія.
Етнографія України як метод використовує
безпосереднє спостереження матеріального
й духовного життя народу, його громад,
сімейного побуту, світогляду тощо. Поряд
з цим етнографія використовує писемні
джерела й речові пам'ятки, фольклор, кількісні
та картографічні методи. Вона тісно пов'язана
з археологією, антропологією, фольклористикою,
мовознавством, географією. Етнографія
України бере свій початок з часів Київській
Русі. В "Повісті временних літ" та
ін. творах простежується принцип класифікації
племен і народів, висунуто питання про
походження Русі.
64.Розвиток образотворчого
мистецтва та архітектурив ХІХ
ст.
XIX ст — один з яскравих періодів
розвитку образотворчого мистецтва України,
адже саме в ці роки відбулося становлення
критичного реалізму та зародження найновіших
мистецьких течій. Побутовий жанр, що посідав
в ієрархії класицизму досить скромне
місце, поступово висувається на перший
план, значно розширюючи коло сюжетів
і свої можливості. Художники прагнули
осягнути людину незалежно від соціального
становища, але в усій її психологічній
глибині та неповторній індивідуальності.З
середини XIX ст. в Україні поступово формуються
центри розвитку живопису — Київ, Харків,
Одеса.Активізація художнього життя безпосередньо
пов'язана з діяльністю Товариства пересувних
виставок. Ряди передвижників постійно
поповнювалися українськими майстрами
живопису, графіки, скульптури. Серед них
— М. Кузнецов, І. Похитонов, О. МурашкоXIX
cm. відбувається процес формування української
національної школи пейзажного живопису
(В. Орловський, К. Крижицький, Васильківський)
65.Кирило-Мефодіївське товариство й культурне
самоутвердження української нації. Організоване
в грудні 1845 року Кирило-Мефодіївське
товариство проіснувало до березня 1847
року. До його складу ввійшли приблизно
сто представників інтелігенції — чиновники,
учителі, учені, письменники, студенти.
Фундаторами організації були: чиновник
при Київському генерал-губернаторстві
Микола Гулак (1822—1899), професор Київського
університету Микола Костомаров (1817—1885),
колишній студент цього університету
Василь Білозерський (1825—1899), український
поет Тарас Шевченко (1814—1861), культурний
діяч, письменник Пантелеймон Куліш (1819—1879).
В українській літературі Шевченко
був першим, хто закликав українців не
цуратися себе, довів, що самостійність
і самоутвердження України має історичні
і соціальні виміри. Він завершив процес
формування нової української літератури,
розвинув і утвердив українську літературну
мову як фактор національної самосвідомості,
могутню зброю в розвитку культури українського
народу. Шевченко спростував великодержавне
твердження про те, що українська мова
взагалі не існує, і погляди русифікованого,
«освіченого» панівного класу на українську
мову як на мужицьке «нарєчіє». Рідну мову
він розглядав як культурне надбання,
найбільшу культурну цінність народу,
виступав проти її засмічення, за подолання
примітивізму, закликав навчатися чужого
й не цуратися свого.
66.Розвиток історичної науки в Україні
уХІХ ст.: М.Грушевський, Д.Яворницький,
Д.Багалій, В.Хвойка, О.Єфименко. Українське
сходознавство: А. Кримський.
Українська історична наука початку
XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського.
1904 р. він видав "Нарис історії українського
народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію
України". У дожовтневий період вийшли
кілька томів його фундаментальної праці
"Історія України-Руси".