Відомий діяч української греко-католицької
церкви А.Шептицький (1865-1944) вважав, що суспільний устрій
повинен базуватись на засадах християнської
моралі. Розвиток економіки неможливий
без суспільного ладу, без рівноваги прав
і обов’язків. Одним із перших проголосив
ідею екуменізму. Прагнув з”єднати Захід
і Схід на засадах греко-католицької церкви.
Закликав бути толерантними до почуттів
інших конфесій.
8. Філософські концепції
культурних колообігів.
В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. перше місце
посідають концепції циклічного розвитку
культури. Першим досліджував такий напрямок
в культурології видатний арабський вчений,
філософ, соціолог, історик епохи Середньовіччя Ібн
Халдун (1332-1406).В своїй фундаментальній
праці «Мукаддима», що в перекладі означає
«Вступ» і є першою частиною восьмитомної
праці з історії життя арабських народів, дослідив
закономірності культурно-історичного
процесу та соціально-економічного життя
суспільства.
Ібн Халдун в житті суспільства виділяв
три етапи:
1. Стан дикунства.
2. «Сільське життя» – життя
в степах, пустелях.
3. «Міське життя».
Основоположником концепції циклічного
розвитку культури вважають італійського
філософа Дж. Віко.
Дж. Віко в своїх «Основах нової
науки про загальну природу націй» (1725) досліджував
два світи: «світ стародавніх народів»
і «світ християнських народів». Своє
коло історія вершить уже не лише в межах
життєдіяльності одного народу, а й у межах
того чи того світу загалом. Кожен народ проходить три
стадії або віки – вік богів, вік героїв
і вік людини. Кожен вік має також свій
етап виродження, деградації тощо.
Згодом цей напрям дослідження знайшов
своє відображення в культурологічних
системах М. Данилевського (1822-1885рр), О.
Шпенглера (1880- 1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших
вчених.
9. Функціональні концепції
розвитку культури. !!!!!
Функціональні концепції культури. В кінці XIX
ст. набувають поширення концепції, які
пробують звести культуру до біологічної
природи людини, розкриваючи її сутність
через безпосередню адаптацію до умов
навколишнього середовища. Подібні
ідеї в минулому були тісно зв'язані з
соціал-дарвінізмом. Б. Малиновський (1884—1942),
який започаткував названий напрямок
у вивченні культури, виходить з того,
що культура — якась цілісність, породжена
запитами людської природи. Потреби, які породжують культуру,
можна поділити на первинні, похідні й
інтегративні. До первинних учений відносить
потреби продовження роду, росту і тілесних
зручностей, а культурними від-повідями
на них вважає родову систему, освіту і
житлові умови. Похідні потреби виявляються
у виготовленні й удосконаленні
знарядь праці, культурною відповіддю
на них є економіка. До інтегративних належать
ті потреби, які об'єднують і згуртовують
людей. Наприклад, потреба в авторитеті
знаходить відповідь у політичній організації
суспільства. Аналізуючи процес вестернізації, тобто
поглинання західноєвропейською цивілізацією
неєвропейських народів, Малиновсь- 35
кий вказує на його глибокий антагонізм,
обумовлений характерними особливостями
контактуючих соціально-економічних систем.
Суть культурного обміну, як відзначає
вчений, полягає в тому, що європейці, поширюючи
культурні цінності, взамін привласнюють
землю, мінеральні ресурси, дешеву робочу
силу, утримуючись від передачі тих благ,
які складають суть цивілізації. У процесі
такого проникнення відбувається хвороблива
перебудова суспільного організму.
10. Еволюціоністські концепції
розвитку культури.
Серед інших концепцій прогресивного розвитку культури
заслуговують уваги ідеї еволю-ціонізму,
які знайшли своє відображення у працях
американсь-кого вченого Л. Моргана (1818—1881)
і англійського вченого Е. Тейлора (1832—1917).
Цей напрямок пов'язаний з узагальнен-ням
матеріалів етнографічних досліджень,
на основі яких були визначені закономірності
історичного розвитку культури. Еволюціоністи
наголошують на єдності людського роду
і, як наслідок цього, на спільності світових
культур при всій багато манітності їх
форм. В еволюціоністських концепціях
культури привертає увагу думка, що всі
народи на однакових стадіях сво-го розвитку
мають подібні потреби і для задоволення
цих потреб створюють подібні або трохи
відмінні одна від одної форми куль-турного
життя. Виходячи з вивчення історії первісного
суспіль-ства, еволюціоністи переконували,
що розвиток людства проходив прямолінійно,
від простого до складного, породжував
універсаль-ні стадії, властиві всім людям.
Людство однорідне за природою лише перебуває
на різних ступенях розвитку культури.
Поки наро ди живуть окремо один від одного,
кожний з них самостійно ство- рює відповідні
засоби реалізації культурних потреб,
а з виникне» ням контактів між країнами
виникає обмін досягненнями куль 32 тури.
Отже, єдність людської психіки зумовлює
розуміння і за-своєння культурних цінностей.
Певний інтерес для дослідників культури
становить періоди-зація історично-культурного
процесу, запропонована Л. Морга-ном. У
розвитку суспільства він вирізняє три
періоди: дикість, варварство і цивілізацію.
Еволюціоністські концепції містять як
матеріалістичні, так і ідеалістичні елементи.
Звернення до фактичної історії культури
наближало їх до матеріалістичного розуміння
культурного проце су, а те, що вони вбачали
рушійну силу світової історії в «задумі
вищого розуму», свідчить про ідеалістичні
погляди. Основна ідея еволюціонізму виражається
в прямолінійності суспільного прогре
су, який передбачає обов'язкову вимогу
для кожного народу пройти всі стадії
культурного розвитку.
11. Символічні концепції
розвитку культури.Представники філософії символічних
форм акцентували свою увагу виключно
на символічних культуроформуючих факторах.
Хоча теорія ця була сформована у рамках
марбурської школи неокантіанства, певні
елементи її зародилися значно раніше
і належать іншим філософським напрямкам.
Оригінальною в цьому плані єконцепція культури
Г. Сковороди, яка базується на визнанні
існування трьох світів: всесвіту, великого
світу, і двох малих світів– людини і символічного
світу, або Біблії. У культурологічному
аспекті Сковорода вперше заклав основи
розуміння культури як окремої, незалежної
від космосу, системи, в якій усе божественне
перебуває в символічних формах. Засади
символічного трактування Біблії філософ
поширював на всю духовну культуру (дохристиянську,
християнську і світську), а символічно-предметну
форму феноменів духовної культури –
на Біблію. Таким чином, культурна символіка
суттєво відмінна від тих явищ, які нею
символізуються: у першому випадку мова
йде про духовні чинники, у другому – про
тілесно-матеріальні. Символи можуть мати
різні смислові значення, навіть протилежні
їх справжньому смислу. Гак, Біблія, за
Сковородою, може символізувати Бога і
змія, книгу доброчестя і книгу облуди,
в залежності від того, що в ній береться
за вихідну точку тлумачення. Тому філософія
повинна розкривати істинний сенс різних
предметів символічного світу, в рамках
якого можливе самопізнання людиною своєї
духовної сутності, «Бога в собі».
12. Філософські концепції
розвитку культури Д. Донцова.
Концепція культури Д. Донцова. найповніше
націоналістична ідеологія, в тому числі
й концепція культури, викладена у працях
Д. Донцова (1883— 1973). У 1926 р. в Жовкві, па
Львівщині, вийшла друком книга Д. і Донцова
«Націоналізм», де він виклав теоретичну
та ідеологічну доктрини українського
націоналізму. Суть соціальпо-иолітичних
та Ідеологічних засад, сформульованих
Д. Доицовим, полягає у трьох принципах.
По-перше, заперечення як теоретично неспроможного
й ідеологічно неприйнятного драгомапівського
«малоросіян-ства», тобто трактування
України як «провінції Росії, що претендує
лише на деякі «полегші» культурного й
соціального характеру. Драгоманівщині,
зазначає Д. Донцов, націоналізм протиставляє
«ідею політичної нації: нації, ідеалом
і мстою якої був політичний державний
сепаратизм, повний розрив з усякою Росією».
По-друге, культурне життя української
нації повинно базуватись на повному протиставленні
«духовному комплексові Московщини».
По-третє, у соціальному плачі український
націоналізм повинен стояти на «негації
соціалізму» як ворожої українському
народові теорії та практики. ЗО Взятий
у цілому, націоналізм Донцова становив,
за його словами, «повну антитезу «гермафродитському»
світоглядові тодішнього демо-соціалістичного
українського провідництва», тобто тих
мислителів, які так чи інакше схилялися
до соціалізму, вірили в його ідеали. Націоналізм,
за Донцовим, відкидає драгоманівський
постулат любові «ко всім слов'янам», а
в першу міру до москалів як до «старшого
брата», що мав вести інших, бо це «наївне
і шкідливе капітулянство». «Хитливій
волі» інтелігенції, яка сповідувала ідеал
«сантиментальиої любові» до неньки України,
але враховуючи дію «чужої сили» на рідній
землі, а значить, схиляючись перед цією
силою, націоналізм протиставляє «безкомпромі-совий
войовничий дух, примат його сили над силою
матерії», протиставляє «євнуховському
реалізмові ту містику, без якої всяка
політика мертва, містику, яка є джерелом
життя нації та її сили». Хто має втілювати
у життя принципи націоналізму? Д. Дон-цов
вважає, що це мусить робити «людина нового
духу», протилежного занепадницькому
духові речників української інтелігенції
XX віку з «рабським мозком» і «рабським
серцем». На філософсько-світоглядних
засадах націоналізму базується відповідна
концепція культури. Головний зміст культури,
за Д. Донцовим, полягає у її відповідності
«духу нації». Отже, лише та культура, яка
«зміцнює волю нації до життя, до влади,
до експансії, поза якою неможливі ні діяння
героїзму, ні інтенсивне життя», має право
називатись національною. І навпаки, все
те в культурі, що стає на перешкоді вираженню
в ній «духу нації», належить до антикультури,
антицінностей. Таке трактування Д. Донцовим
змісту культури логічно випливає з того,
що все суспільне життя він розглядає
через призму найголовнішого завдання
націоналізму — «засвоєння драматичного,
вольового світогляду сильних иародів-володарів»,
оскільки без такого світогляду «ми всі
залишимося нацією пригніченою, провінцією,
народом конвульсивних зривів, народом
без пафосу, сателітом сильних, навіть
у себе вдома невільником». З цієї точки
зору запозичення українською культурою
усіляких «чужих ідей», а тим більше соціалістичних,
гаслом яких було об'єднання народів в
ім'я спільного майбутнього — комунізму,
Д. Донцов розглядає як свідомий обман
націй. У працях «Дурман соціалізму» і
«Культура примітивізму» він характеризує
соціалістичну культуру як «московську
псевдокультуру, яка насамперед є культурою
застою». При всьому суб'єктивно-ідеалістичному
та волюнтаристському характері трактування
суті культури Д. Донцовим, не можна не
зазначити, що історична практика підтвердила
оцінку, яку давав він радянській соціалістичній
культурі з її культами, ідолами, брехливими
лжегероями, застоями і т. п.
13. Філософські концепції
розвитку культури В. Липинського.
В'ячеслав Липинський —український
історик, соціолог, філософ історії, був
лідером та ідеологом українського монархічного
руху, що багато в чому зумовило і його
культурологічні позиції. Основними поняттями,
які визначають буття будь-якої культури,
на думку Липинського, є традиція, аристократія,
нація. Але традиціоналізм, аристократизм
та націоналізм Липинського є своєрідними
й оригінальними, ці поняття в його авторському
розумінні дещо відрізняються від їх загальноприйнятого
трактування. Так, традицію — основу буття
кожної культури як історичного витвору
— він розуміє як традицію постійного
руху і творчості, традицію змін і вдосконалення.
Лише випадкові й нежиттєздатні культурні
форми набувають, за Липинським, сталості
та нерухомості. Справжня ж традиція є
традицією оновлення, або "підготовкою
нової творчої традиції".Поняття аристократії
Липинський так само розглядає в культурно-історичній
динаміці. Суть буття аристократії Липинський
вбачає у її постійному оновленні, яке
є відгуком на потреби культури. Аристократія
— це та частина нації, яка спроможна діяти
відповідно до актуальних у той чи інший
час культурно-історичних потреб усієї
нації. Можна помітити, що поняття аристократії
в Липинського близьке до поняття "'творчої
меншості", яка оголошується носієм
"життєвого пориву" і відповідає
на історичні "заклики" Нарешті, нація
в концепції В. Липинського — це насамперед
"територіальна нація", яка з'єднана
"почуттям територіального патріотизму".Принцип
динамічності в розумінні Липинським
культури зумовлює і те, що для нього є
неможливими романтичне захоплення давниною,
її ідеалізація та бажання зберегти в
теперішньому щось найкраще з минулого.
Великого значення у формуванні культури
В. Липинський надає слову.
14. Особистість як об’єкт і
суб’єкт культурної діяльності
Взаємовідносини
особистості і культури носить двоїстий
характер. Особистість одночасно є і об'єктом
культури, і її суб'єктом. Культури поза людиною,
без людської особистості не існує. Навіть
найвищі твори мистецтва,
створені, але втрачені людьми, перестають
бути феноменом культури до тих пір, поки
їх знову не торкнеться одухотворяющая
всі діяльність людини. Більше того, культура як така, культура
всій своїй чистоті, автентичності існує
тільки в актах діяльності людини або
по створенню, відтворенню об'єктів, що
перетворюють навколишнє
середовище (тобто предметів матеріальної культури),
або ж в актах з перетворення внутрішньої
природи самої людини ( такі акти і образи
можна віднести до духовної культури особистості). Людина спочатку стає
об'єктом культури. І навіть, якщо розглядати
культуру як діяльність людини природи (як внутрішньої,
так і зовнішньої) відповідно до певного
плану дій, очевидним є те, що сам цей ідеальний план не закладається
у свідомість
людини від народження. Адже всі без винятку
власне людські способи життєдіяльності,
форми діяльності, звернені на іншу людину
і на будь-який предмет, дитина засвоює
ззовні. Культура того чи іншого соціуму існує поза,
крім індивіда: "мова" культури, в
самому широкому сенсі, складають моральні норми, норми
міжособистісних відносин, норми права і т. д. Індивід
у процесі соціалізації, виховання
і саморозвитку засвоює всі ці ідеальні
нормативи. У процесі становлення особистості
відбувається вже в існуючому культурному
контексті, за його безпосередньої дії
на індивіда. Тому можна стверджувати,
що людина в цій взаємодії
є об'єктом впливу культури, а вірніше,
світу культури. Дитина вчиться діяти
як людина, взаємодіяти
з іншими людьми, вчиться мислити. Відчувати
і виражати свої думки і почуття словами.
Освоюючи предмети світу культури, людина вчиться діяти
по-людськи. Сприйняті форми діяльності,
або які-небудь загальні норми культури,
організують свідому волю окремої людини,
впорядковують її прояви зовні. Суб'єктом
культури, носієм соціально-людської діяльності
дитина стане лише там і тоді, де і коли
сам почне цю діяльність здійснювати.
Індивід, опанувавши загальними формами
людської життєдіяльності, сам виробляє
внутрішні образи, зразки, що відповідають його потребам; він визначає їх
цінність для себе та інших у відповідності
з тими ідеалами і цілями, які ставить
перед собою він сам і все людство. Він
осмислює ці образи, висловлює їх у словах
і втілює в справах своєю активною діяльністю,
створюючи щось об'єктивно існуюче: річ
або вчинок. Справжнє засвоєння культури
відбувається лише в тому випадку, коли
індивід не тільки знаходить культурні форми, вироблені
попередніми поколіннями, але і сам як
суб'єкт культури виробляє нові ідеї, форми,
цінності. Як суб'єкт культури, людина
існує з тих пір і до тих пір, поки він активно
виробляє і відтворює свою реальне життя у формах, створених
ним самим або іншими людьми, у формах,
що належать тій системі культури, її контексту,
в який вона вписана.
15. Процес соціалізації особистості
Для розуміння сутності соціальних явищ,
системи взаємозв'язків людей у суспільстві
необхідно знати, що є рушійною силою вчинків
кожної конкретної людини. Індивідуальна
поведінка є основою розуміння життя соціальної
групи чи суспільства. Входження людини
в соціальну спільноту визначається поняттям"соціалізація".Соціалізація -
це процес, під час якого індивід засвоює
культурні норми та соціальні ролі.У зв'язку
з тим, що людина є активним суб'єктом,
взаємодія її з середовищем пов'язана
не лише із засвоєнням його вимог, але
і з можливістю змінювати середовище,
впливати на нього. Взаємодія індивіда
та соціального середовища в процесі соціалізації
відбувається у формі адаптації та інтеріорізації.
Соціалізація
особистості відбувається під упливом
агентів та інститутів соціалізації, що
формують, спрямовують, стимулюють чи
обмежують формування особистості.
Агенти соціалізації - це люди, котрі відповідають за засвоєння
культурних норм і соціальних ролей.Інститути
соціалізації - організації, що впливають
на процес соціалізації та його організацію.Агенти
й інститути соціалізації виконують важливі
функції, а саме:
• навчання культурним нормам і зразкам
поведінки;• контроль затим, як міцно,
правильно та глибоко засвоєно соціальні
норми й ролі. Первинна соціалізація -
це сфера міжособистісних відносин,вторинна - сфера соціальних
відносин.Соціалізація співвідносна з життєвими циклами. Життєві
цикли пов'язані: із зміною соціальних
ролей, з набуттям нового статусу, із відмовою
від попередніх звичок, оточення, дружніх
зв'язків, зі зміною способу життя.
Починаючи
новий життєвий етап, людина змушена перевчатися.
Це процес, який складається з двох етапів,
безпосередньо пов'язаних між собою, -
десоціалізації та ресоціалізації.
Десоціалізація - це процес відмови від старих цінностей,
норм, ролей і правил поведінки.
Ресоціалізація - процес засвоєння нових цінностей, норм,
ролей та правил поведінки замість втрачених.
16. Особистість у різних
культурах.
Важливим фактором, що визначає функціонування
культури, і її „носієм” є особистість. У її поведінці і внутрішньому світі
є, наявні ті звичаї, норми і цінності,
що маються в складі культури, вони спрацьовують
або не спрацьовують, а часом можуть піддаватися
різного роду трансформації. Звичайно,
той чи інший ступінь індивідуалізації
мається в кожній культурі, і тому найчастіше
розглядається типова чи базова особистість
у культурі як „носій” прийнятих норм
і цінностей, що домінують у даному суспільстві.
Однак у цьому випадку мова йде здебільшого
про індивіда, вбудованого в загальну
систему регуляції. Власне особистісний
початок формується через механізми вибору
того чи іншого типу поводження, цінностей
і змістів у цій загальноприйнятій системі.
За цей вибір особистість несе відповідальність,
беручи на себе витрати ризику й успіх
у досягненнях. Культура постає як синтезуюча
характеристика людини як природної, духовної,
діяльної, предметної і соціальної істоти.
Предметність зумовлює особливий, відмінний
від тваринного спосіб життя, що закріплюється
різноманітними інститутами, нормами,
символами, сукупність яких становить
світ великої людської культури. Культура
і людина в певному розумінні – одне ціле:
культура створюється людиною, водночас
людина живе в культурі. Людина постає
і як об’єкт і як суб’єкт культурної діяльності.
Людина – творець культури, її споживач.
Культура визначає зміст і форми прояву
потреб людини. У своєму розвитку людина
удосконалює свої потреби в змісті вираження
в них глибини і складності усе більш повно
усвідомлюваної своєї людської природи.