Українські землі у складі Литви та Польщі: етнополітичні аспекти

 

 

Реферат

 

Українські землі у складі Литви та Польщі: етнополітичні аспекти

Городня

 

 

Зміст

Вступ.............................................................................................................................3

Розділ 1. Особливості литовської експансії на українські землі.

1.1.Українські землі в складі  Литви................................................................4

1.2. Поділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, Туреччиною, Росією....................................................................................................5

1.3. Новий напрямок в політиці Великого князівства Литовського...............6

1.4. Приєднання Чернігово-Сіверщини до Росії..................................6

1.5.Становище селян...........................................................................................7

1.6. Міста. Магдебурзьке право..........................................................8

Розділ 2. Міжетнічні процеси в контексті польсько-литовських уній

2.1.Експансія Польщі, Угорщини та Туреччини на Україну............13

2.2. Суспільне життя  та господарство України у XVI — XVII ст. Шляхта14

2.3. Люблінська унія 1569 р. та утворення Речі Посполитої.......................16

Розділ 3. Проблеми міжетнічних стосунків в Україні після Люблінської унії

3.1. Церква та міжконфесійні  стосунки в Україні. Брестська церковна унія та її наслідки..................................................................20

3.2. Відновлення Української православної  церкви....................................24

Висновок.....................................................................................................................27

Література...................................................................................................................29

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Європейський розвиток у ХІV- ХVІІ ст. характеризується розладом феодальної системи, поступовим усуненням кріпосного права, консолідацією націй. На світову арену впевнено вийшли сильні та монолітні державні об’єднано-московське князівство, Польське королівство, Велике князівство Литовське, налаштовані на розширення своїх володінь.

На той час українські землі переживали занепад державності, що було спричинено як зовнішніми так і внутрішніми чинниками.

Доба, яка тривала від 40-х років ХІV ст.. до 40-х років ХVІІ ст.. – це триста років перебування українських земель під владою литовських та польських князів. Але і в цих умовах на Україні тривав процес економічного і культурного розвитку.

За Люблінською унією 1569 року всі українські землі увійшли до складу Польщі, що призвело до подальшого посилення соціального й національно-релігійного гніту. Проте політика колонізації, експансії, каталіцизму викликала підйом руху опору народу України, пробудження його національної свідомості, духовного та культурного піднесення. Зростає таке самобутнє, суто народне явище, як козацтво, утворюється Запорізька Січ, яка стала зародком нової української козацько-старшинської державності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Особливості литовської  експансії на українські землі

 

Князівські конфлікти, династичні війни, залучення князями союзників з боку сусідніх держав у боротьбі за лідерство спустошували землі і відкривали шлях на Русь. Цим і скористалися войовничі сусіди, що прагнули відторгнути багаті території від Русі та приєднати їх до своїх володінь. Перші, хто скористався цією можливістю, були литовці.

Вперше Литва згадується в Кведлінбурзьких анналах Об’єднав майже всі литовські племена в цілісну державу – Велике князівство Литовське - князь Міндовг. Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких лицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників – литовців. Водночас, піднесення литовських земель було зумовлене занепадом давньоруських земель, спричинене монгольським нашестям. 1256 р. литовська держава  стала королівством і на початок XIV ст. являла собою федерацію земель, у якій навколо початкового ядра (власне Литви) об’єдналися обласні автономії. 

     Литва вважалася периферією Європи. Ресурси Литви були невеликі, тому перспектива оволодіння землями на південному сході здавалася їй досить привабливою. Українські землі номінально були під владою Золотої Орди. Але у ХІV ст.. в Золотій Орді точилася гостра боротьба за владу між чингізидами, яка в середині ХV ст.. закінчилась її розпадом.

Землі колишньої Київської Русі могли сплачувати щедру данину, мали розгалужені торговельні шляхи, були спроможні надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник до розширення володінь: у князя Гедиміна, наприклад, було 5 братів, 8 синів, 34 онуки, і всі вони потребували уділів.

 Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1340р., коли син литовського князя Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання, після 40 р. запеклої воєнно-політичної боротьби, відійшла до Польщі, тож Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях.      

 

 

 

1.2. Поділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, Туреччиною, Росією

Подальше захоплення Литвою земель Київської Русі відбувалося за сина Гедиміна князя Ольгерда (Альгірдаса), який після смерті батька став великим князем Литовським (1345-1377). В 1362 р. литовці за допомогою воїнів Русі погромили в 1362 р. на Синій Воді (річка Синюха, ліва притока Бугу) трьох татарських князів - Хочібея, Кутлубуга й Дмитра. Населення південно - західної Русі розраховувало на те, що результати битви приведуть до припинення виплати ханської данини. Але із документальних джерел дещо пізнішого часу видно, що населення продовжувало виплачувати ординську данину. У жалуваній грамоті 1375р. князя Олександра Коріатовича Смотрицькому монастирю, вказувалось, що володіння монастиря не звільнялись від сплати данини для Орди. Тамга - символ верховної влади хана - зображений на монетах першого випуску київського князя Володимира Ольгердовича, що також побічно вказує на залежність київського князівства від Орди в самому кінці 70-початку 80 рр. XIV ст.

Попри збереження Ординської зверхності над південно-руськими землями, їх приєднання до Великого князівства Литовського було успіхом Ольгергарда у боротьбі за загально-руський політичний пріоритет, на який претендувало й Московське князівство. Однак Ольгергарду не вдалося послабити вплив Москви. Походи на Москву в 1368, 1370, 1372 рр. закінчилися невдачами. Більше того, наприкінці 70-х рр., намітилося її зближення з литовськими князями.

 

Ольгерд - литовець по батьку і русич по матері, здобував руські землі і без застосування військової сили, за допомогою "ряда" - договору, тому що князі Білорусії і України прагнули союзом з Литвою забезпечити захист своїх кордонів від натиску Тевтонського Ордену й Золотої Орди.

 Таким чином, Велике князівство Литовське було економічно, політично, культурно і етнічно неоднорідним державним утворенням. Східнослов'янські землі, які знаходилися в його складі, з більш високим рівнем економіки, соціальних стосунків і культури, складали близько 9/10 державної території.Приблизно таке ж співвідношення існувало і між населенням.   (Особливості структури Литовської держави знайшли відбиття у титулах великих князів литовських. Так, ще в І пол. XIV ст. Гедимін іменував себе «королем литвинів і руських». Його наступники також підкреслювали свої верховні права на землі Русі).

Різка перевага слов'янського населення у складі Великого князівства Литовського сильно вплинула на соціально-економічний, державний і культурний розвиток самого литовського народу. Литовці прийняли християнство грецького обряду, шанували давньоруські закони - "Руську правду", мову. Литовські князі спершу декларували збереження в незмінному вигляді місцевих владних структур та звичаїв, керівної ролі нелитовської аристократії. До початку XV ст. в Литві існувала де-факто федеративно-князівська система. Удільні князі Русі мали всю повноту влади на місцях, але на найвищих ступенях державної структури перебували майже виключно представники литовської еліти. Зате слов’янські елементи переважали в економічній та культурній сферах.

У Литовсько-Руській державі окреслилися наступні суспільні верстви:

   - боярсько-шляхетська аристократія, до якої входили:

а) магнати - власники великих земельних латифундій, наділені маєтками 
за військову службу, та вихідці із руських князівських родів. Їм дозволялося мати військові підрозділи, які направлялися до об'єднаного литовського війська в 
разі військових дій проти нього. Так, князі Острозькі мобілізовували 426 кінних 
воїнів, Радзивіли - 628 тощо;

б) шляхта - середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні 
наділи за особисту військову службу. Якщо в ХІУ-ХУ ст. шляхтичем міг стати 
представник будь-якої суспільної верстви, здатний взяти особисту участь у військових діях, то в XVI ст. доступ до шляхетського стану був спочатку обмежений, а перед Люблінською унією взагалі унеможливлений;

в) "путні бояри" або "панцерні слуги" - це проміжна верства між  шляхтою і селянством. Путними їх називали тому, що несли "путну" (подорожну) службу кур'єрів, гінців Великого князя на професійних засадах. До їх числа потрапляли зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств. З ухваленням Любленської унії отримали рівні права з магнатами та шляхтою;

    - духовенство - поділялося на римо-католицьке і православне. За привілеєм 1387 року перші звільнялися від податків, 4 єпископи ставали постійними членами князівської ради, пізніше були представлені в пани-раді. Становище православного духовенства було гіршим. Великий князь мав право втручатися у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обиралися, а призначалися князем. Церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади.

     Більшість населення України у XVI - XVII ст. складало селянство.  Селянство поділялося на:

а) особисто вільних або "похожих", які в будь-який момент могли покинути землевласника. Мали особисту власність, платили повинності. Залежно від способу сплати поділялися на:

1. тяглих селян - ті, хто працюючи на землі, застосовували тяглову силу - 
коня чи вола;

    2. ремісників та службових селян. Ремісники виготовляли вироби для 
потреб села, мешкали в сільській місцевості. Службові селяни - це сільські жителі, які виконували економічну службу, тобто рибалки, бортники, конюхи тощо;

    3. чиншові селяни - ті, що користувалися земельним наділом і за його 
оренду сплачували натуральний податок - чинш. В разі користування землею 
впродовж кількох поколінь набували право власності на неї;

б) напіввільне селянство - "закупи" або "непохоже", що не мали права вільно покинути землевласника, доки не повернуть борг. В разі відпрацювання 
взятого кредиту - ставали вільними. В іншому випадку - рабами;

в) невільники. До них відносилися раби та отчичі. Раби перебували у власності господаря на становищі речі. Раб мав право на особисте майно, отримував "місячину" (певну кількість продуктів харчування на місяць), міг виступати свідком по справі, але не свідчити проти свого власника. Представники національних меншин не могли мати християнина своїм рабом. Отчичі — це кріпаки. У XIV- XV ст. вони були особисто невільні, проте мали певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітковий чинш.

У своїй основі господарство продовжувало залишатися натуральним, тобто таким, що забезпечувало, переважно, потреби власника маєтку. Згодом починають виникати феодальні господарства, що стають пов'язані з ринком. З розширенням фільваркового господарства зменшувалась кількість напіввільних селян, а колишні холопи на початку XVII ст. злилися з масою залежних кріпосних селян.

З XVI ст. селяни втрачають право продавати землю або здавати її під заставу.

Так  за Литовським статутом 1529р(та Конституцій 1505.1543 р.р.) при переході в іншу місцевість  селянину необхідно було виплатити певну суму шляхтичу, як компенсацію за колишні привілеї, й одержати від нього документ про надання особистої свободи . Другий Литовський статут 1566 р. дозволяв шляхтичам протягом 10 років розшукувати селян - втікачів. За третім Литовським статутом 1588 р. термін розшуку продовжено до 20 років, а умови переходу від одного шляхтича до іншого обставлено такими вимогами, що на практиці було нереальним. Уже з 12 років хлопчики, а з 13 - дівчата повинні були відбувати панщину, бо вона встановлювалась подушно (у Галичині панщина займала 4-5 днів на тиждень, на Київщині залишалася стабільною понад 100 років - 2-3 дні на тиждень).

Крім того ще 1557 р. у Галичині, на Волині й Подолії Сигізмунд II Август провів аграрну реформу під назвою "Устава на волоки", її мета полягала в збільшенні прибутків великокнязівських маєтків шляхом впровадження однакових селянських наділів. За "Уставою" всі землі перемірювались і розбивалися на однакові ділянки площею 19,5 га - волоки. Нормою наділу була волока на одне дворище (дві чи три селянські сім'ї). Крім того, за волоку треба було виконувати повинності: панщина 2-3 дні на тиждень (у ХУІІ ст. - 5-6 днів), чинш 40-80 грошів, додаткова праця на будівництві шляхів, загат, ставків. Надлишки землі передавалися шляхті під фільварки.

 Селяни жили окремими господарствами - димами, які об'єднувалися в дворища (по кілька димів). Дворища входили в сільські общини (громади), де селяни спільно користувалися орними землями й угіддями, відбували панські повинності.

Управління общиною здійснювали виборний староста (отаман) та громадська рада, що обиралась раз на рік. Вони мали права судочинства, котре здійснювалось на громадському віче, так званим "копа", тому й суд називався "копним".