Українські землі у складі Литви та Польщі: етнополітичні аспекти

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

 Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично роздріблені  західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Здійснювалося це не шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а здебільшого за допомогою «тихої експансії»: дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування i купівлі прадавніх руських земель тощо. Значна частина населення Pyci вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям i сприяли тому, що українські землі звільнилися від iгa вже на початку XV ст., тобто на півстоліття раніше, ніж pocійські землі..

Велике князівство Литовське перетворилося на державу, яка простяглася від Балтики до Чорного моря, від Підмосков’я на сході до кордонів Польщі та Угорщини на заході. Таким чином під владою Литви опинилися литовці, українці, білоруси і частина росіян.

Саме в цей період подолання феодальної роздрібленості та утворення централізованих Російської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янській ocновi pociйськоїi, української та білоруської народностей.

Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.

З 1340-х років польські королі розпочинають свою експансію українських земель. Король Казимир включає  до своїх володінь західноукраїнські землі - Галицьку, Белзьку, Холмську ( остаточне приєднання  1387 р.).  

Скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 року Польща поширює свою владу на Західне Поділля із центром у Кам'янці. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина й Стародубщина потрапили під владу Московського царства,-Північною Буковиною оволоділа Угорщина. У 1359 році ця територія опинилася під владою Молдавії, а в середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією потрапили до складу Туреччини.

З кінця XIV ст. впродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі і Литви, спрямований на обопільне зближення. Кревська унія 1385 р. поклала початок політичному  зближенню Литви та Королівства Польського. Цей процес завершився Люблінською унією 1569 р., яка об'єднала ці дві країни в нову державу -  Річ Посполиту.  

Незважаючи на те, що союз Польщі й Литви дав змогу протистояти наступу Тевтонського ордену і став подією величезного політичного значення, для України він мав вкрай негативні наслідки. Переважна більшість українських земель опинилася під владою кріпосницької й католицької Польщі. Впродовж XV-XVIст. українське селянство зазнало повного закріпачення. Розвиток фільваркової системи призвів до нового посилення феодальної експлуатації. У становищі кріпаків фактично перебували й мешканці приватновласницьких міст. Лише в містах, - що мали право на самоуправління («магдебурзьке право»), ситуація була дещо кращою.

Колонізація українських земель поляками доповнилася наступами на українську культуру, а після Брестської церковної унії 1596 р.-  ще й релігійним та національно-культурним гнітом. Польське проникнення на українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утверджено намагався зробити їх своєю провінцією, нав’язати польське право, адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом наильницького поширення католицизму. В майбутньому політика, що проводилась Польською короною в Україні, породила гострий релігійний та етнічний конфлікт.

Унаслідок полонізації (ополячення) і окатоличення виникла пряма загроза існуванню українського народу як етнічної єдності.   

    Наприкінці ХV ст. на теренах України появилася нова сила, яка визначила шляхи боротьби за незалежність – українське козацтво.

Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства. Український народ піднявся на Нціонально- визвільну війну 1648-1657років.

 

 

 

 

 

 

З часів Менглі-Гірея (хани з династії Гіреїв панували в Криму до кінця ХVІІІст.) між заселеною територією Київської землі і татарськими кочів'ями залягла широка і пустельна степова смуга, відома впродовж наступних століть як "Дике поле ". Воно стало ареною постійних дрібних кривавих зіткнень. Кримське ханство відразу вияснило свою політику і дотримувалось її до кінця. Вона була дуже простою: жити за рахунок своїх християнських сусідів - Литви і Москви.

Завдання це полегшувалось для татар тим, що їх сусіди знаходились в непримиримій ворожнечі між собою. Ворожнечі цій не було кінця, тому що занадто багато було приводів для постійних зіткнень на довгій прикордонній смузі між Україною і Московським князівством. Два державних центри відтягували її то в той, то в інший бік. Крим мав з цієї ворожнечі безкінечну користь: то розоряв Литву в союзі з Москвою, то Москву - в союзі з Литвою. Та незалежно від великих походів, завжди вкрай спустошливих, незалежно від всілякої політики, від державних союзів чи договорів, кочівники-татари, як, врешті, і осілі, постійно нападали на українські окраїни заради здобичі ("полону"). Руські невільники стали найважливішою складовою частиною економічного життя Криму. На їх плечі падав основний тягар продуктивної праці всередині півострова. Вони ж були і предметом торгівельного збуту не тільки на місцевих, але й на віддалених ринках Азії і Африки.

 

 

Література

 

1. М.С. Грушевський. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбедь, 1991. с.17

2. В.К. Губарєв. Історія України: Довідник школяра і студента. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2005. с.102-104

3. В.М. Заруба, Р.Ю. Васковський. Історія України (з найдавніших часів до сьогодення). Навчальний посібник для абітурієнтів. – Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України, 2005. с. 157

4. П.П. Захарченко, О.В. Кузьминець. Історія держави та права. Навчальний посібник для дистанційного навчання. – К.: Університет «Україна», 2004. с.48-67

5. І.М. Конончук. Історія України від стародавніх часів до «Помаранчевої революції». Навчальне видання.- Ніжин: ТОВ «Гідромакс», 2005. с. 38-74

6. В.Ю. Король. Історія України. Навчальний посібник. 2-ге видання. – К., 2005. с. 68

7. В.Ф. Остафійчук. Історія України: сучасне бачення. Навчальний посібник. – К., 2002. с. 68

8. П.М. Сас. Історія України. XVI-XVIII століття: Навчальний посібник. – Л.: Дивосвіт, 2001. с. 5-27

9. А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.М. Литвин та ін.. Новітня історія України. Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. 2-ге видання, перероблене і доповнене – К., 2002. с. 68

10. О. Субтельний. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993. с. 54

11.  О.М. Уривалкін, І.М. Коночук. Історія України від стародавніх часів до сьогодення. – К.:Т-во «Знання» України, 2001. с. 61-69

    12. А.С. Чайковський, В.Ф. Шевченко. Історія України. Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – 2-ге видання, перероблене. – К.: А.С.К., 2001. с. 28