Кінець ХIХ — початок
ХХ ст. характеризувався піднесенням
політичного життя в Росії, формуванням
політичних партій та організацій, зростанням
їх впливу на суспільний розвиток. Плідна
культурницька діяльність українського
громадянства у попередній період сприяла
формуванню нової генерації українців,
яка прагнула послідовно виборювати
всю повноту політичних i національних
прав українського народу. Зявляються
перші зародки незалежних українських
організацій. У 1891 р. постало Братство
тарасівців — обєднання молодих
українських патріотів, які вже
не задовольнялися культурницьким українофільством
старшого покоління i ставали на шлях
національного радикалізму. У 1896 р.
у Києві було утворено українське
таємне товариство Молода Україна, метою
якого, за свідченням київського жандармського
управління, була пропаганда соціалізму
i політичного сепаратизму на українській
основі. Зазначені політичні групи, а також
українські студентські громади стали
основою, на якій у Харкові в лютому 1900
р. виникла перша українська політична
партія — Революційна українська партія
РУП. Для початків її діяльності був характерним
радикально-нацiональний напрям роботи,
душею якої був М.Мiхновський. Однак під
впливом загальноросійського соціал-демократичного
руху з другої половини 1902 р. РУП почала
пройматися марксистською ідеологією,
що спричинилося до її розкладу i створення
ряду нових політичних партій. Першою
серед них стала Українська народна партія
на чолі з М.Мiхновським, яка відстоювала
ідею повної української державної самостійності.
Частина рупiвцiв разом з бундівськими
організаціями в Україні утворили Українську
соціал-демократичну партію Спілку, яка
увійшла до РСДРП на правах автономної
частини меншовицької організації. Більшість
рупiвцiв, яка гуртувалася навколо М.Порша,
В.Винниченка, Д.Антоновича, С.Петлюри,
М.Ткаченка, проголосила утворення Української
соціал-демократичної робітничої партії
УСДРП. УСРДП прийняла соціал-демократичну
програму західноєвропейського зразка,
висунувши лозунг автономії замість самостійної
України. Українська ліберальна інтелігенція,
що обєднувалася в громадах та ін., утворила
у 1904 р. українську демократичну партію.
Згодом вони злилися в єдину — Українську
радикально-демократичну партію. Її активними
діячами були Б.Грiнченко, С.Єфремов, М.Левицький,
Є.Тимченко, В.Чехiвський, Є.Чикаленко.
Саме УСРДП i УРДП були головними виразниками
суспільно-політичних поглядів організованого
українського руху.
51. Революція 1905-1907
рр. на Україні. Активізація національно-визвольного
руху.
У січні 1905 р. в
Росії спалахнула революція. По
всій імперії, в тому числі
і в Україні, розпочалися виступи
робітників, які висували політичні
та економічні вимоги. Слідом
за робітниками на боротьбу
із самодержавством піднялись
селяни. На осінь 1905 р. уся Росія
була охоплена революційним рухом.
Збройні сутички робітників з
військовими та поліцією мали
місце і в Україні. Революційний
процес охопив також службовців,
учителів, студентську молодь. Революція
сприяла посиленню українського
національного руху і дещо
послабила національне гноблення.
Особливо енергійно розгорнулася
пропаганда автономії України,
що було основною вимогою усіх
український політичних партій.
Одним з найважливіших здобутків
революції став вихід українських
газет, журналів та інших видань.
Революцiя сприяла iнтенсивному
створенню легальних українських
органiзацiй, серед яких чiльне
мiсце посiдали Просвiти, а також
українськi клуби, численні студентські,
кооперативні та iншi органiзацii, яких
основне завдання були освітня
робота, піднесення національної
свідомості та національно-визвольного
руху. Важливого значення набула
політична діяльність діячів
українського руху в Державній
Думі, де було утворено українську
думську громаду.
52. Соціально-економічне
і політичне становище Галичини,
Буковини, Закарпаття у ІІ пол.
ХІХ — поч. ХХ ст.
Скориставшись ослаблення шляхетської
Польщі, Пруссія, Австрія і Росія
провели поділ її території. Внаслідок
цього Галичина потрапила під
владу Австрії. Така ж доля спіткала
й Буковину. Закарпаття ще за часів
середньовіччя була захоплена Угорським
королівством. Таким чином, західноукраїнські
землі Галичина, Буковина та Закарпаття
були під владою Австрії та Угорщини.
У краї панувала австрійська бюрократична
система управління й судочинства
на чолі округів стояли австрійські
чиновники. Основу економіки становило
сільське господарство. Але урожайність
сільськогосподарських культур
була низькою. Тому значна частини селян
постійно голодувала. Перебування західноукраїнських
земель у складі Австрії збіглося
з рядом змін соціально-економічного
і політичного характеру, які
відбувалися в країні. В надрах
феодального ладу дедалі більше пробивалися
паростки нових капіталістичних
відносин. У ряді провінцій країни
розвивається капіталістична машинна
промисловість. В економічному житті
західноукраїнських земель на початку
XIX ст. спостерігався період стагнацій.
Підприємства були мануфактурно-ремісничого
типу. Кризовий стан великого панщинного
господарства позначився і на селянському
господарстві. Значно зросла кількість
безземельних селян. Соціальне гноблення
доповнювалося національним. Австрійські
власті навмисне гальмували розвиток
української освіти і культури. Таким
чином, депресійний стан поміщицького
господарства, загальний занепад
сільського господарства і посилення
національного гніту посилювало
невдоволення селян існуючим становищем.
Почалася національно-визвольна боротьба
українського народу. Вона не пройшла
безслідно, а сприяла розвитку національної
свідомості широких мас, посилила громадянську
активність. Уперше в центрах суспільно-політичного
життя Галичини, Буковини та Закарпаття
пролунав їхніх представників, була висунута
і сформульована програма соціальних
та національних вимог.
53. Початок національного
відродження у Галичині у першій
пол. ХІХ ст. Руська трійця.
Депресійний стан поміщицького
господарства, загальний занепад
сільського господарства і посилення
національного гніту посилювало
невдоволення селян існуючим
становищем. Антикріпосницький на
західноукраїнських землях проявлявся
в різних формах. Кріпаки намагались
використати насамперед легальні
форми протесту. Однією з були
скарги на поміщиків у державні
установи. Скарги були спрямовані
проти збільшення повностей та
різного роду насильства з боку
поміщиків. Поширеною формою протесту
були втечі селян. Формою відкритою боротьби
селянства проти феодально-кріпосницького
гноблення була збройна боротьба, т. зв.
рух опришків. Цей рух набув настільки
широкого розмаху, що австрійський уряд
видав ряд законів, спрямованих проти
опришків, запровадив смертну кару. Проте
заходи уряду не послабили збройної боротьби.
Визначну роль у згортанні українського
визвольного руху відіграв просвітницький
гурток Руська трійця, засновниками якого
були М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич.
Вони ставили себе за мету працювати на
благо народу, вивести його з темряви,
сприяти розвитку національної свідомості,
мови, культури. Цю свою працю вони розуміли
як боротьбу проти кріпосництва і національного
пригнічення. Найважливішою памяткою
галицької суспільної думки є Русалка
Дністрова, видана Руської трійцею. Весь
матеріал, вміщений в Русалці, мав завданням
пробудити в галицьких українців свідомість
своєї єдності у усім українським народом,
зорієнтувати інтелігенцію на захист
народних інтересів. Вихід цього альманаху
дав поштовх розвитку в Галичині української
культури та літератури народною мовою.
54. Революція 1848
р., її вплив на суспільно-політичний
рух у західноукраїнських землях.
Виникнення політичних партій
та організацій народовці, москвофіли,
радикали.
Революційні події 1848 р. дали
поштовх подальшому піднесенню антифеодального
руху. Селяни відмовлялися від виконання
панщини та інших повностей і
вимагали скасування кріпосного права.
Загроза масового селянського повстання
змусила правлячі кола Австрії вжити
заходи до заспокоєння селянства. 27
березня в Закарпатті будо оголошено
закон про скасування кріпацтва
та феодальних повинностей. Пізніше
австрійський імператор підписав указ
про ліквідацію панщини у Галичині
та Буковині. Однак оголошення про
скасування кріпацтва не заспокоїло
селянство. В ході революції 1848 р. селянство
повсюди енергійно знищувало
феодалізм. Повсталі створювали збройні
загони, ліквідовували австрійські
органи управління, замість них створювали
нові, революційні. У ході 1848 р. розгорнулася
національно-визвольна боротьба українського
населення, яка сприяла розвитку
національної свідомості широких мас,
посилила громадську активність. Особливістю
соціально-економічного розвитку було
переплетіння соціального гноблення
з національним поневоленням українського
населення з боку польської шляхти,
румунських та угорських буржуазно-поміщицьких
кіл. Разом з боротьбою народних
мас за покращення соціального становища
зростала їх національна свідомість,
посилювалось прагнення до обєднання
українських земель в єдине ціле.
55. Перша світова
війна і українська проблема.
Перша світова війна,
що спалахнула у липні 1914 р.,
кинула у вир кривавої боротьби
мільйони українців, якi були змушені
воювати за інтереси двох велетенських
імперій — Російської та Австро-Угорської.
Одночасно війна поставила проблему
визвольної боротьби українського
народу в міжнародну площину,
привернувши до України увагу
європейської громадськості. Російський
уряд, виношуючи мрію захоплення
Галичини, розпочав одночасно переслідування
українських організацій, окремих
діячів на Східній Україні. Посилилися
заклики російських нацiоналiстiв до розправи
над українством. У листопаді 1914 р. був
заарештований М.Грушевський, здійснювалася
політика репресій щодо організованого
українського руху на тимчасово захопленій
російською армією території Галичини.
У відповідь фактично всі українські політичні
партії перейшли в опозицію щодо ведення
війни й висунули завдання боротьби за
повалення самодержавства i здійснення
автономії України. Остаточна поразка
Російської імперії, на думку українських
діячів різного політичного спрямування,
давала реальний шанс для національного
самовизначення України та повної її самореалізації.
Наслідком цих сподівань стало створення
4 серпня 1914 р. у Львові Союза визволення
України СВУ — безпартійної політичної
організації російських українців для
пропаганди ідеї самостійності України.
Виразно й недвозначно задекларувавши
у власнiй програмi завдання боротьби за
незалежну державу, СВУ розпочав широку
видавничу дiяльнiсть, iнформуючи народи
Європи про стан українських справ. Війна
призвела до господарської розрухи і назрівання
революційної кризи в Росії. Роки війни
коштували їй величезних людських втрат.
Чим далі тривала кривава війна, тим більше
зростало загальнонародне незадоволення
самодержавством.
56. Культурно-національний
рух у першій половині ХІХ
ст. Романтичні течії в літературі
і мистецтві.
Розвиток української
культури у даний перiод слiд розглядати
у тiсному звязку з процесами
нацiонального вiдродження i соцiально-полiтичного
пробудження українського суспiльства.
Тотальний русифiкаторський наступ
iмперської бюрократii пiсля лiквiдацii
Гетьманщини, Запорозької Сiчi, козацтва
як стану поставив пiд знак запитання
нацiонально-культурну самобутнiсть
України. Проте українське громадянство
не примирилося з такою ситуацiєю.
Iдеї свободи i прав людини, що приносила
молодь з європейських високих шкiл
на свою Батькiвщину, потрапляли на сприятливий
ґрунт традиційного козацького демократизму,
що постійно живив свідомість українського
народу. Утвердження в суспільний
думці природного права людини i
кожного народу на вільний розвиток,
усвідомлення пріоритету всієї нації,
а не лише її елітарних верств посилили
загальний інтерес до народного
життя, усієї розмаїтості його виявiв
i, насамперед, у духовній сфері. На цьому
ґрунті в Україні активізується вивчення
народної творчості, що стало важливим
чинником національного відродження.
Українська народна мова все послідовніше
здобувала собі доступ до творів письменства.
Нову добу в українському письменстві
започаткував I.Котляревський, який своєю
Енеїдою утвердив народну мову як літературну.
Слідом за ним на цей шлях стала група
талановитих письменників — П.Гулак-Артемовський,
Є.Гребiнка, Г.Квiтка-Основяненко, А.Метлинський,
М.Костомаров та ін. У їх творчості домінуючим
художнім напрямком стає романтизм, який
спирався на глибоке зацікавлення народним
життям, народною мовою, поезією, звичаями
тощо. Цей процес в Україні став складовою
загального для всієї Європи початку XIX
ст. прагнення народів, позбавлених державності,
до свого національного відродження.
57. Український
культурний процес у другій
пол. ХІХ ст., вплив народницької
естетики.
З кiнця 50-х —
початку 60-х рр. в українському
культурному життi вiдбуваються суттєвi
зрушення, повязанi iз значними соцiально-економiчними
i полiтичними змiнами. Пiсля скасування
крiпацтва i запровадження реформ
вiдбувається бурхливий розвиток
науки, освiти, культури. В Українi,
незважаючи на штучне гальмування
цих процесiв царизмом, зростала
кiлькiсть нацiонально-свiдомої iнтелiгенцiї,
яка брала активну участь у
всiх видах духовної творчостi.
Найбільш помітними були досягнення
в галузі суспільних наук i, зокрема,
історії. Її найвизначнішими представниками
у пореформений період були
В.Антонович, О.Лазаревський, О.Єфименко,
Д.Багалiй, Д.Яворницький та ін.
Загальноєвропейське визнання здобули
праці антрополога Ф.Вовка, економістів
М.Зiбера, М.Бунге, М.Туган-Барановського,
правознавця О.Кiстякiвського, соціолога
та історика М.Драгоманова, мовознавця
О.Потебнi та ін. Характерне для iнтелегенцiї
30-40-х рр. захоплення етнографізмом переходить
у формування своєрідної ідеології народництва,
яка стала визначальною для суспiльно-культурного
руху на Українi до кiнця XIX ст. Романтичний
перiод у прозi, представлений Кулiшевою
iсторичною хронiкою Чорна Рада. Чiльне
мiсце в ньому посидає Марко Вовчок, яка
в своїх творах протиставляла моральну
чистоту i людянiсть простих українських
селян, моральнiй деградацiї крiпосникiв.
Реалістичний соцiально-побутовий напрямок
представлений також прозою А.П.Свидницького,
поезією Л.I.Глiбова, Ст.Руданського та
iн. У 70-90-тi р. український реалiзм поступово
виходить за межi етнографiзму i звертається
до соцiальних i психологiчних проблем.
Найбiльш яскравими представниками цiєї
течiї були I.Нечуй-Левицький та П.Мирний.
Особливо інтенсивного розвитку в цей
перiод в Українi набуває театральне мистецтво.
Iз заснуванням у 1881 р. першого професiйного
театру М.Кропивницьким українське сценiчне
мистецтво пройшло складний шлях вiд соцiально-побутовоi
пєси до модернiстських постановок творiв
В.Винниченка, Ол.Олеся, Л.Українки. Сучасники
i послiдовники М.Лисенка започаткували
новий етап розвитку української музики,
який характеризувався яскраво визначеним
нацiональним стилем, розмаїттям форм
i жанрiв, засобiв вираження.
58. Повалення самодержавства
в Росії і встановлення двовладдя.
Утворення Центральної Ради.
Лютнева революцiя
змела з iсторичної арени росiйське
самодержавство. В Росiї утворилося
переплетiння двох влад. Одну з
них уособлював Тимчасовий уряд,
сформований з лiберальних депутатiв
Державноi Думи. Його полiтичним суперником
була Петроградська рада робiтничих
i солдатських депутатiв, обрана
революцiйними робiтниками i солдатами.
1 березня Петроградська рада
видала наказ № 1, який запроваджував
виборнi комiтети у вiйськових
частинах, що стали всевладними
у вирiшеннi всiх полiтичних i точних
питань в армiї. На мiсцях
владу Тимчасового уряду представляли
губернськi, повiтовi та мiськi комiсари,
а також виборнi комiтети громадських
органiзацiй. Поряд з ними повсюдно
виникали Ради робiтничих, солдатських
i селянських депутатiв, в яких
були представленi соцiалiстичнi
партiї. В Українi після звiстки
про повалення самодержавства
розпочався могутнiй український
нацiональний рух. На початку
березня 1917 р. за iнiцiативою ТУП
було засновано загальноукраїнську
громадсько-полiтичну органiзацiю
— Центральну Раду, до якої
з часом влилися представники
численних українських полiтичних
партiй, рiзних гурткiв, громад
тощо. Головою Центральної Ради
був обраний М.Грушевський. Центральна
Рада отримала могутню пiдтримку
широких верств українського
населення i стала єдиним представницьким
органом парламентського типу, навколо
якого вiдбувалося згуртування
всiх українцiв рiзних iдейних переконань.
На початку квiтня вiдбувся
Український Нацiональний Конгрес,
який поповнив Центральну Раду.
На чолi з Грушевським, заступники
— С.Єфремов та Винниченко
був створений Виконавчий Комiтет
Ради, згодом — Мала Рада—
який став своєрiдним урядом
в Українi. Головною полiтичною
вимогою Конгресу була боротьба
за досягнення автономiї України
у складi федеративної демократичної
Росiї. Питання про самостiйнiсть
України i творення незалежної
держави висувалися лише окремими
дiячами та групами. Бiльшiсть
українських полiтичних партiй
та полiтичних лiдерiв стояла
на позицiях автономiї України.
Процес нацiонального вiдродження
охопив також армiю. Почалась
органiзацiя окремих українських
частин, якi заявляли про свою
пiдтримку Центральної Ради. Перший
український полк iм.Б.Хмельницького
був сформований на початку
1917 р., а вже на жовтень постали
десятки українiзованних частин,
якi обєднували близько 3 млн. солдатiв-українцiв.
Iнiцiатором української військового
руху був М.Мiхновський, який
активно вiдстоював творення української
армiї. Студенти мусять знати, що значна
частина дiячiв Центральної Ради зокрема
— В.Винниченко не розумiла значення власної
армiї, за що, зрештою, Україна у майбутньому
заплатила втратою своєї державностi.
Рiшення 1-го i 2-го українських вiйськових
зїздiв посилили процес створення українських
вiйськових частин i виявилися могутньою
пiдтримкою полiтичнiй дiяльностi Центральної
Ради. Саме на цей час припадає найвищий
ступінь її впливу серед широких верств
населення України. Вона активно вимагає
вiд Тимчасо-вого уряду негайного запровадження
якнайширшої автономiї для України.