10. Виникнення українського козацтва
та Запорозької Січі. Реєстрове козацтво
Слово “козак” походить з тюркських мов
і означає вільна, озброєна людина. У 1489
р. вперше згадується в письмових джерелах
про українських козаків у “Польській
хроніці” Бєльських, в якій говориться
про похід Яна Ольбрахта, сина польського
короля Казимира IV, проти татар у Східне
Поділля, провідниками в якому були козаки.
У 1492 р. у листі великого литовського князя
Олександра до кримського хана Манглі
- Гирея говориться про козаків, які під
Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили
турецький корабель. Тобто у 80 - 90ті роки
XV ст. українське козацтво вже існувало.
Виникнення українського козацтва - це
історично-об’єктивний процес. Спричинили
до цього:
─ наявність величезного
масиву вільних земель степової
зони (Дикого Поля), з багатими
природними ресурсами, що потребувало
заселення і господарського освоєння;
─ погіршення становища українського
народу, що обумовлювало втечі селян і
міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської
держави в пошуках кращої долі. Також туди
їхали авантюристи, злодії , шукачі пригод
та ін;
─ умови існування, оскільки постійною
була загроза нападів татар, обумовлювали
потребу до появи у козацтва військової
організації.
Початки козацтва простежуються у XV ст.,
коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської
держави приходили найбільш сміливі і
відчайдушні люди, яких самі умови життя
примушували до військової організації.
Публіка була різноманітна - від селянина
втікача до магната - шукача пригод. Представлені
були різні національності, але більшість
становили українці. Селилися козаки понад
Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу
та їх численних притоках. Важливим регіоном
формування українського козацтва стали
міста Канів і Черкаси. У Росії козаків
тривалий час називали черкасами. Козацький
устрій був демократичним. Об’єднувалися
козаки в громади, всі питання вирішували
на радах, де обирали отаманів та іншу
старшину. Займалися козаки хто чим міг,
по різному здобували засоби для життя,
а саме, мали власне господарство, займалися
землеробством, скотарством, різними промислами,
ремеслами, торгівлею, або тільки військовою
справою, також наймалися, займалися здобичництвом
та ін. До середини XVI ст. козацтво не представляло
собою окремої організованої соціальної
групи, але вже в першій половині цього
ж століття почали з’являтися перші ватажки
та організатори українського козацтва,
нерідко ними виступали державні урядовці,
старости. Вони організовували оборону
південного прикордоння від татар, а козаки
в цьому регіоні були реальною військовою
силою. Серед цих урядовців і старост найбільш
відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав
Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.
З середини XVI ст., з появою Запорозької
Січі і формуванням козацтва як окремого
стану феодального суспільства, організація
козацтва перейшла на якісно новий рівень
розвитку. До утворення Запорозької Січі
спричинив комплекс причин. Одним з видів
діяльності козацтва було уходництво
- сезонні походи в місця постійних промислів
(уходів) в Дикому Полі з метою здобуття
засобів до існування. Це об’єктивно сприяло
господарському засвоєнню і вивченню
більш глибших районів Дикого Поля. Козаки
відбували з місць постійного перебування
(Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались
у загони на чолі з отаманом і їхали в степи
до осені, де й займались мисливством,
рибальством, випасом худоби і коней, видобутком
солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком
уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли
козаки район Дніпрових порогів, від р.
Самари до о. Хортиця і район Великого
Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі
козаки говорили: “Січ - мати, Великий
Луг - батько”. З часом уходництво переросло
в постійну колонізацію Дикого Поля. В
місцях уходів з’являються укріплені
зимівники, городки - “січі” (засіка, сікти).
Поступово в козаків сформувалося усвідомлення
потреби в об’єднанні своїх сил і створенні
єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль
засвоєні землі. Так повинна була виникнути
Запорозька Січ, але коли саме це сталося,
точно невідомо. За свідченням “Польської
хроніки” Бєльських у 30 - 40-х рр. XVI ст. якась
Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно
відома Січ існувала у 1553 - 1557 рр. на о. Мала
Хортиця, засновником якої був Дмитро
Вишневецький (Байда) із знатного магнатського
роду, князь, був державним урядовцем,
але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких
січей: Хортицька (1553 - 1557 рр.), Томаківська
(1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.),
Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька
(1652 - 1709 рр.), Кам’янська і Олешківська
(1709 - 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 -
1775 рр.). П¢ять з цих січей знаходилися
на території Дніпропетровської області.
Що собою представляв устрій Запорозької
Січі? Січ була фортецею, всередині якої
- майдан, площа для проведення ради, церква,
стовп для покарань, а навколо - великі
хати - курені, будинки для старшини, канцелярії,
арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки,
що належали до Запорозької Січі, були
приписані до куренів, очолюваними курінними
отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів.
В основу організації Запорозької Січі
були покладені широкі демократичні засади.
Всі посади на Січі були виборними на один
рік, обирали на Різдво на козацькій військовій
раді, якій належала вища влада на Січі.
Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий
отаман, разом з яким обирали військову
старшину: суддю, писаря, осавула, які й
становили уряд Січі, до них належали і
курінні отамани. Вибирали також і іншу
старшину, яка при військовій старшині
виконувала допоміжні функції: довбиша,
піддовбиша (бив у військові литаври, був
при виконанні судових вироків, забезпечував
сплату податків, стягнення мита з торгівлі);
пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали
за артилерію, здійснювали нагляд за військовою
в’язницею); товмача (перекладач, військова
розвідка); кантаржія (охоронець мір та
ваг, єдиних для торговців на всій Січі);
шафарів (збирачі мита (перевізного) з
купців за переправу через Дніпро); булавничого,
бунчукового, хорунжого (прапороносець),
пірначного; чаушів (посли); підосавулія,
підписарія, канцеляристів та ін. Була
ще й похідна і паланкова старшина. Похідну
становив полковник (сердюк), осавул, писар.
Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися
у військову команду, 10 козаків мали 1 віз.
Паланкова старшина була представлена
полковником, осавулом, писарем та їх помічниками:
хорунжим, підосавулом, підписарем. Січ
це була столиця. Під її контролем перебувала
значна територія степу. Землі Війська
Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні
одиниці - паланки. Спочатку їх було 5, потім
стало 8. Щорічно місця промислів (уходи)
поділялися між куренями. Чисельність
козаків не була постійною, в різні часи
коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна
маса козаків жила на “уходах” - хуторами,
зимівниками, слободами. Серед козаків
не було рівності, були заможні і голота.
Вони всі разом збиралися на ради, вибирали
старшину. Січ мала широко розвинену систему
прикордонних форпостів (50 козаків) із
системою попередження про наближення
ворога за допомогою вогненно-димової
сигналізації (фігури). Козацькі загони
охороняли суходольні і водні шляхи, перевози
через річки. Січ мала зовнішньополітичні
зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками,
Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною,
Венецією та ін. Січ мала й символи влади
- клейноди: булаву, бунчук, печатку. Тобто
у Січі був свій уряд, адміністрація, свій
адміністративний поділ території, кордони,
прикордонна служба, податкова система,
армія, військовий флот, закони, звичаєве
козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки,
тобто важливі елементи, ознаки державності.
Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного
характеру, виконувала і функції державного
утворення. По суті, Запорозька Січ була
зародком нової української державності.
Велике значення в організаційному оформленні
козацтва мало і утворення реєстру, і саме
оформлення козацтва як окремого стану
феодального суспільства. Ідея утворення
реєстру з’явилась ще на початку XVI ст.
У 20 - 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби
створення козацького реєстру, тобто частину
козаків хотіли взяти на державну службу
для захисту кордонів. У 1524 р. король Сигізмунд
I (1506 - 1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1-2
тисяч козаків, але не було грошей. Тільки
у 1572 р. з’являється наказ польського
короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300
козаків на державну службу. Записали
їх до спеціального списку - реєстру, звідси
з’явилась й назва. Реєстровцям надавалися
достатньо вагомі привілеї: свій суд і
самоврядування, виборність старшини,
звільнення від податків і повинностей,
права власності на землю, дозвіл вільного
промислу і торгівлі. Виплачували їм за
службу грошима, одягом і зброєю. Тобто
це був близький до шляхти окремий служилий
стан, офіційно визнаний законом. Перший
реєстр (1572 р.) швидко розпався. У 1578 р. король
Стефан Баторій відновив реєстр з 600 козаків.
Монастир Терехтемировський став арсеналом,
шпиталем для козаків. На старшину обирали
шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати
на татар, доручали оборону кордонів. Також
реєстровцям доручався контроль за нереєстровими
козаками. До реєстру брали найбільш заможних
козаків, більш законослухняних, схильних
до компромісу з владою. Подальші зміни
в реєстрі показує динаміка його чисельності:
у 1590 р. - 1000 чоловік; у 1596 р. - реєстр розпущено
через участь у повстаннях; у 1599 р. - реєстр
відновлено; у 1617 р. - 1000 чоловік (Вільшанська
угода); у 1619 р. - 3000 чоловік (Роставицька
угода); у 1629 р. - 6000 чоловік (Куруківська
угода), поділ на полки і сотні (Переяслав,
Канів, Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла
Церква); у 1630 р. - 8000 чоловік (Переяславська
угода); у 1638 р. - 6000 чоловік за “Ординацією
Війська Запорозького, що перебуває на
службі Речі Посполитої”. За “Ординацією…”
реєстровці втратили самоврядування та
виборність старшини; гетьмана старшого
призначав сейм за рекомендацією коронного
гетьмана; осавулів і полковників - призначали
з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити
на Січ, а ослушників карали на смерть;
на Січі постійно перебувала залога з
1000 реєстровців. У 1637 - 1638 рр. писарем реєстровців
був Богдан Хмельницький. З другої половини
XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи:
реєстрові та нереєстрові (міські, низові
(запорозькі)). Запорозька Січ і реєстр,
які в собі несли зародки української
державності, спричинили також зміни і
в психології козаків та в ставленні до
них. Спочатку козаків мало чим відрізняли
від розбійників та інших маргіналів суспільства,
але з часом, особливо у простого люду,
негативний образ козака змінився, перш
за все завдяки боротьбі з татарами і турками.
Козаки відбивали напади татар, захищаючи
себе, і отримували з цього більше військової
здобичі, ніж слави, що було практично.
Але для українського народу козаки були
борцями з турками і татарами, оборонцями
від національного та соціального гноблення
польських панів. Це виходило об’єктивно,
бо козаки перш за все захищали й забезпечували
свої вузькостанові інтереси, але при
цьому значною мірою й самі серйозно переймалися
загальнонаціональними інтересами, ідеями
оборони православ’я і власного народу.
Таким чином козацтво еволюціонувало
від невеликих ватаг бездомних неосілих
елементів до юридично оформленого стану
феодального суспільства, з чіткими організаційними
формами. Поступово наприкінці XVI - першій
половині XVII ст. козацтво займає провідне
місце в українському суспільстві, беручи
активну участь в розв’язанні найболючіших
проблем національного життя. Козаки стали
політичним провідником українського
народу, становлячи його політичну еліту.
11. Боротьба українського
народу проти соцiального, нацiонального
та релiгiйного гноблення наприкінцi XVI
─ серединi XVII ст.
1. З переходом українських земель
під управління польських феодалів їх
становище погіршилося. Перш за все різко
посилився соціальний гніт, тобто феодальна
експлуатація. На це були свої причини.
У XVI ст. вiдбувався бурхливий розвиток
міст і промисловості у Західній Європі,
що зумовило високий попит на сільськогосподарську
продукцію, ціни на яку зросли також і
внаслідок "революції цін" (напливу
великої кількості золота та срібла з
іспанських колоній в Америці). Усе це
створило сприятливу економічну кон'юнктуру,
в результаті якої феодалам Речі Посполитої
стало вигідним заводити власні господарства
і активно займатися господарською діяльністю.
Особливо ж вигідно це було робити на українських
землях . Усе це й відбувалося у другій
половині XVI ст. У 1557 р. була прийнята
"Устава на волоки", за якою проводилася
"волочна поміра". А саме, землі селянських
громад переділялися на волоки (до 20 га),
як окремі наділи для селянських господарств.
Кращі ж землі відводилися під власні
господарства феодалів - фільварки. Тобто
"волочна поміра" фактично ліквідувала
селянське громадiвське землеволодіння,
позбавила селян власницьких прав на землю,
одного з найважливіших їхніх громадянських
прав.
Справа в тому, що у XIV - XVI ст.
правовий статус українського селянства
визначався на засадах так званого "руського"
права, за яким за право користуватися
землею, яка належала державі чи феодалу,
селяни сплачували податки або виконували
різні повинності, при цьому зберігаючи
досить широкі громадянські права , а саме,
були особисто вільними, за певних обставин
могли покинути феодала, могли подати
на феодала до суду,,свій наділ могли продати
чи передати у спадщину.
Основним господарством у селян
було дворище (з 5-10 хат-димiв), яке представляло
велику патріархальну родину. Декілька
дворищ становили громаду, на чолі якої
був старший (старець), отаман. Ліси, пасовиська,
сіножаті, рибні озера були спільними
для громади. Громади об'єднувалися у волость,
на чолі якої був "старець", якого
обирали "мужі" з усієї волості на
зібранні - віче, громада, копа. Був свій
суд -"копний" суд, який діяв за нормами
"Руської правди". Тобто українськi
селяни мали своє самоврядування, суд,
розпоряджалися землею. Але поступово
правовий статус українських селян змінювався.
Це вiдбувалося з поширенням "польського
права", за яким селянство позбавлялося
практично всіх прав і закріпачувалося.
Поступово все селянство переводилося
на панщину, яка у XV ст. становила 14 днів
на рік, у другій половині XVI ст. - 2-3 дні
на тиждень, а у першій половині XVII ст.
- 4-5-6 днів на тиждень. Поступово селяни
втратили свої громадянські права. Цi зміни
в правовому статусі селянства добре простежуються
по Литовським статутам (1529, 1566, 1588 рр.),
а також по іншим актам. У 1447 р. привілей
Казимира IV надавав феодалам право судити
своїх селян, які втрачали свій суд. У 1557
р. "Устава на волоки" i "волочна
поміра" спричинили втрату селянами
власницьких прав на землю. Обмежувалося
й право виходу селян від феодалів. У 1496
р. польський сейм обмежив вихід тільки
одним селянським господарством на рік,
а у 1505 р. встановив вихід тільки з дозволу
феодала, і нарешті у 1572 р. постановою сейму
Речі Посполитої і у 1588 р. III Литовським
статутом запроваджувалося кріпосне право.
Селяни остаточно були закріпаченi, втратили
особисту свободу, а з нею й інші належні
їм раніше громадянські права. І не випадково
усе це відбувалося в останній третині
XVI ст. Фільварки потребували робочої сили,
звідси й закріпачення, збільшення панщини,
різке посилення соціального гніту селянства,
його феодальної експлуатації. Одночасно
посилювався національний і релігійний
гніт в Україні, що було взаємопов'язаним.
Особливо різко погіршилося становище
українського селянства, коли після Люблінської
унії польські магнати та шляхта почали
отримувати у власність великі земельні
володіння в Українi. Для засвоєння цих
земель селян закликали на поселення -
слободи, надаючи пільги на 15 - 30 років.
Магнатська колонізація українських земель,
особливо південних, прикордонних, з економічної
точки зору була прогресивною, оскiльки
сприяла їх економічному засвоєнню, зростанню
продуктивних сил. Але одночасно зростала
й експлуатація селянства, яка ставала
нещадною. Правда, міра закріпачення і
гноблення селянства на українських землях
була нерівномірною, в залежності від
наближення цих земель до Запорозької
Січі. Тобто, сама наявність козацтва впливала
на розвиток означених процесів в Україні.
2. Непростим було становище й
інших станів українського населення,
також і міщан. Найбільші українські міста
мали магдебурзьке право, тобто самоврядування
і інші широкі права. Але православне українське
населення міст, особливо в Західній Україні,
було дискримінованим. Так, у Львові в
межах міста могли проживати тільки 30
українських родин ("Руська вулиця").
Були обмеження і щодо цехового ремесла,
що зачiпляло вже економiчнi права українських
мiщан. Особливо негативно впливала на
розвиток міст, як центрів торгівлі та
ремесла, конкуренція з боку шляхти яка
теж займалася цими видами господарської
діяльності. Шляхта, як панівний стан в
державі, забезпечувала себе всiлякими
привілеями в господарській сфері, а саме,
заборонялося своїм купцям привозити
товари з-за кордону, себе ж звільняла
від мита на ввіз та вивіз товарів та ін.
Усе це пiдривало економічне підґрунтя
існування міст. Ремісники і купці не витримували
конкуренції з боку шляхти. До того ж багато
міст знаходилося у володінні магнатів
і піддавалися феодальній експлуатації.
У результаті цього розвиток міського
життя в Речі Посполитій був невисоким,
меншим ніж міг бути. Недостатнiй розвиток
мiського життя обумовив те, що королівська
влада в Речi Посполитiй була слабкою, оскільки
міста не могли стати сильним союзником
у боротьбі проти магнатсько-шляхетської
анархії. Тим більше, що шляхта панувала
в законодавчому сеймі. З 1573 р. шляхта отримала
право обирати короля і укладати з ним
угоду. У 1505 р. сеймом було прийнято закон,
за яким королю без згоди шляхти заборонялося
видавати нові укази. Усе це робило центральну
владу в Речi Посполитiй слабкою, підривало
її як державу. Окрім селянства і міщанства,
дискримінованими були й українська православна
шляхта та духовенство. Також різним утискам
піддавалося й українське козацтво. Тобто
в останній третині XVI - першій половині
XVII ст. становище практично всіх станів,
верств українського населення погіршувалося.
Всі вони мали підстави для незадоволення,
особливо в умовах різкого посилення з
останньої третини XVI ст. національного
та релігійного гніту на українських землях.
Останнє знайшло свiй вияв у мiжконфесiйнiй
боротьбi, яка й розгортається в Українi
в означений перiод. З 1458 р. Українська
православна церква стала незалежною
від Московської митрополії. Але у XV-XVI
ст. православна церква в Українi перебувала
в стані занепаду, кризи. Православна церква
залежала від держави, яка підтримувала
католицизм. Королiвський уряд призначав
вищих ієрархів церкви (митрополита, єпископів).
Не завжди цi високi посади займали люди
достойнi, а це пiдривало авторитет церкви.
Також в цей час православна церква опинилася
в стані інтелектуального застою. У XVI
ст. - в Західній Європі вiдбувалася реформація,
поширювався протестантизм і в Речi Посполитiй
також. Католицька церква перебувала в
станi кризи. Але з другої половини XVI ст.
почалася контрреформація. З 1564 р. в Речi
Посполитiй почали діяти єзуїти, якi виступили
передовим загоном католицизму в боротьбі
з його противниками. Єзуїти заснували
колегії у Львовi, Ярославi, Барi, Вінницi,
Луцьку, Києвi, Кам'янцi, якi високою якiстю
навчання приваблювали молодь. Саме завдяки
єзуїтам наприкінці XVI - на початку XVII ст.
сталася полонізація та покатоличення
майже всіх українських магнатів. Тобто
український народ на початку XVII ст. втратив
еліту, свій політичний провід. Це ще більше
підривало престижність української мови,
культури, православної віри. В останнiй
третинi XVI ст. в Україні посилилося протистояння
мiж православ'ям i католицизмом. Причина
цього не тільки в боротьбi між конфесіями.
У добу середньовіччя релігія нерiдко
використовувалася як ідеологiчне знаряддя
для захисту або забезпечення соцiальних
(класових) інтересів. Тому польські феодали
прагнули до поширення католицизму, щоб
повністю закріпити своє панування над
українським народом, щоб позбавити його
ідеологічного підґрунтя в боротьбі за
свої права. Українці ж, захищаючи православ'я,
захищали свої соцiальнi інтереси, а також
нацiональну самобутність, виступаючи
проти ополячення та покатоличення. Тобто,
мова йшла про самозбереження народу.
Проте ситуація була складною. Протистояння
загострювалося. В останнiй чверті XVI ст.
розгорнулася гостра релігійна полеміка,
яку у 1577 р. започаткував єзуїт Петро Скарга
своїм твором "Про єдність церкви божої".
Надалi з'явилися десятки полемiчних творів.
З українських православних полемістів
кінця XVI - початку XVII ст. найбiльш непримиренним
щодо католицизму та унії був Іван Вишенський
(1550-1620 рр.).
Спроби польських феодалів
ліквідувати православ'я і замінити його
католицизмом наштовхнулися на шалений
опір українського населення, яке крім
магнатів, залишилося вірним православ'ю.
Загальновизнаним лідером православного
населення України у другiй половинi XVI
- на початку XVII ст. був князь Костянтин
Острозький, один з найбагатших магнатів
Речi Посполитiй. Саме за його підтримки
в Острозі з 1570 р. дiяла Острозька школа
(академія). Тут же у мiсцевiй друкарнi у
1581 р. Іван Федорів надрукував Острозьку
біблію. Виникають братства - громадcько-політичнi
релігiйнi об'єднання міщан, шляхти і духовенства.
Перше братство утворилося у 1585 р. у Львовi.
У 1606 р. братство виникло у Кам'янцi-Подільському,
у 1615 р. у Києвi, у 1617 р. у Луцьку та iнших
мiстах. Братства розгорнули активну роботу
на захист православ'я. Засновувалися
братські школи (у 1586 р. - Львів, у 1615р. -
Київ), друкарні. У 1574 р. І.Федорів у Львові
надрукував Апостола.
Наприкінці XVI ст. ситуація стала
дуже напруженою. Обговорювалася ідея
унії. Польськi феодали хотiли об'єднати
католицьку та православну церкви під
зверхністю римського папи. К. Острозький
теж був за унію, але вiн виступав за об'єднання
всіх християнських церков на рівних засадах.
Ініціаторами унії стали вищі ієрархи
української православної церкви: київський
митрополит Михайло Рогоза та єпископи
( львівський - Гедеон Балабан, луцький
- Кирило Терлецький, холмський - Діонісій
Збируйский, туровський - Леонтій Пелчицький).
Однiєю з причин цього стало утворення
московського патріархату у 1589 р. У 1590
вiдбулася таємна зустріч православних
єпископів у Белзі, а у 1595 р. Терлецький
i Потій їздили до Риму, де з папою Климентом
VIII домовилися про офіційне визнання унії.
Вiстка про це в Україні викликала обурення.
К. Острозький теж виступив проти цього.
Єпископи Балабан і Копистянський, злякавшись,
теж виступили проти унії. У 1596 р. у Бресті
одночасно зiбралося два церковнi собори.
Один був проти унії (2 єпископи, закордоннi
православнi ієрархи, десятки представників
знаті, 200 священиків і мирян), а другий
за унію (4 єпископи, кілька католицьких
сановників і королівських, урядовців).
Не домовившись мiж собою, цi собори прокляли
один одного. Один з них офіційно проголосив
унію, що призвело до розколу в українськiй
православнiй церквi. Королiвським урядом
офіційно була визнана уніатська церква,
а православна церква фактично офiцiйно
не визнавалася. На початку XVII ст. Українська
православна церква втрачає своїх ієрархiв,
перетворившись на армію без генералів.
Посилювалися утиски з боку магнатів,
гоніння на православне духовенство. У
1608 р. помер К. Острозький, що було великою
втратою для православних. Для православної
церкви ситуація склалася вкрай несприятлива.
Але українське населення вперто і рішуче
захищало православ'я. Активну участь
в цьому взяло українське козацтво. Всі
козацькі повстання виступали проти унії,
за православ'я. Особливо видатною була
роль П. Сагайдачного. У 1620р. П. Сагайдачний
з усім Військом Запорозьким записався
до Київського братства, що вагомо піднесло
його авторитет. У 1620 р. на запрошення П.
Сагайдачного єрусалимський патріарх
Феофан, повертаючись з Москви до дому,
у Києві висвятив вищих ієрархів Української
православної церкви, київським митрополитом
Іова Борецького (1620-1632 рр.) та кількох
єпископів, що сильно зміцнило позиції
Української православної церкви. Надалi
боротьба між православними, уніатами
та католиками все більше розпалювалася.
Щоб пригасити пристрасті і враховуючи
реалії, новий король Володислав IV (1632-1648
рр.) у 1633р. видав "Статті для заспокоєння
руського народу", за якими офіційно
визнавалося існування в Речi Посполитiй
православної церкви та визначалися її
права та привілеї. Українська православна
церква дістала право мати вищих ієрархів
на чолі з митрополитом, православним
можна було відбувати церковнi обряди,
споруджувати церкви, відкривати школи,
друкарні, братства, займати державнi посади.
Це була велика перемога православного
населення в Україні. У 1632-1647 рр. київським
митрополитом був Петро Могила. У 1632 р.
було засновано Київський колегіум (майбутня
Києво-Могилянська академія). П. Могила
багато зробив для зміцнення та організації
Української православної церкви. У цей
період (1620-1687 рр.) православна церква в
Українi фактично була самостійною, номінально
залежною від константинопольського патріарха.
4. Опір різних станів українського
народу соціальному та національно-релігійному
гнобленню з боку польських феодалів за
таких умов ставав неминучим. Крайньою
формою цього опору стали козацькі повстання,
які й розпочинаються вже наприкінці XVI
ст. Вiдбувалися повстання: у 1591 - 1593 рр.
пiд проводом Криштофа Косинського; у 1594
- 1596 рр. - Северина Наливайка; у 1619 р. укладена
від імені козаків Петром Сагайдачним
з польським урядом Роставицька угода
фактично відвернула нове козацьке повстання;
у 1625 р. пiд проводом Марка Жмайла; у 1630
р. - Тараса Федоровича (Трясила); у 1635 р.
- Івана Сулими, пiд час цього повстання
була захоплена козацька фортеця Кодак;
у 1637 р. пiд проводом Павла Бута (Павлюка);
у 1638 р.- Якова Острянина, Дмитра Гунi. Після
поразки останнього повстання козаки
визнали "Ординацію війська Запорозького,
що перебуває на службі у Речi Посполитої",
за якою різко обмежувалися привілеї і
права реєстрового козацтва, особливо
щодо їхнього самоврядування, права обирати
старшину та ін. У 1639 р. поляками було відбудовано
Кодак. 1638 - 1647 роки називали "золотим
спокоєм", але це було затишшям перед
бурею.
12. Визвольна війна під
проводом Б. Хмельницького середини XVII
ст. та її наслідки
З боку українського народу
війна за характером була справедливою,
загальнонародною, національно-визвольною.
Рушійні сили її становили переважно козаки
і селяни. Політичний провід належав козацтву.
Спричинили війну політика королівського
уряду та польсько-шляхетської адміністрації,
спрямована на подальше посилення національно-релігійного
та соціального гніту, що зачіпляла інтереси
всіх верств українського народу. Наприкінці
1647 р. було заарештовано Б. Хмельницького
за підозрою у підготовці повстання. Його
звільнили на поруки, допомогли побратими.
У грудні 1647 р. Б. Хмельницький тікає на
Запоріжжя, де закріплюється на острові
Бузький. Наприкінці січня 1648 р. він нападає
на Січ, козаки переходять на його бік.
30 січня 1648 р. Б. Хмельницького на Січі
обирають гетьманом. Він проводить широку
підготовку до повстання, встановлює зв'язки
з Кримським ханством, яке у перші роки
війни було союзником Б. Хмельницького.
Поляки готуються до придушення повстання.
Навесні 1648 р. починають бойові дії. У травні
1648 р. у битвах під Жовтими Водами (5-6 травня)
та Корсунем (26 травня) були розгромлені
польські регулярні
війська в Україні. 20 травня
помирає Володислав IV, король Речі
Посполитої. Б. Хмельницький з військом
прямує в Україну, де влітку 1648 р. вибухнули
масові повстання, почалася різанина.
Б. Хмельницький готує військо, встановлює
дипломатичні стосунки з іншими державами.
13 вересня 1648 р. у битві під Пилявцями
було розгромлене польське військо. У
вересні - листопаді 1648 р. триває похід
в Західну Україну, проводиться облога
Львова, Замостя. У жовтні 1648 р. новим королем
стає Ян Казимир, а у листопаді 1648 р. Б.
Хмельницький припиняє бойові
дії і повертається назад до Києва.
Влітку 1649 р. бойові дії відновлюються.
5-6 серпня 1649 р. у битві під Зборовим
зрада кримського хана врятувала поляків.
8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський
договір, за яким під владу гетьмана переходили
Київське, Чернігівське і Брацлавське
воєводства, де встановлювалася козацька
автономія. На цій території не мали права
перебувати королівські війська, всі посади
займали лише православні, тобто була
своя адміністрація, реєстр встановлювався
у 40 тисяч, підтверджувалися козацькі
вільності, питання про унію виносилося
на найближчий сейм, київському митрополитові
надавалося місце в сенаті, єзуїтам і євреям
не можна було проживати на козацькій
території, всім повстанцям гарантувалася
повна амністія, а на гетьманську булаву
передавався Чигирин з округою. Зборівський
договір був компромісом, який обидві
сторони не задовольняв. У лютому - березні
1651 р. поляки відновили бойові дії.
18-30 червня 1651 р. у битві під Берестечком,
внаслідок втечі кримського хана, який
полонив Б. Хмельницького, козаки зазнали
тяжкої поразки, але основна частина
війська була врятована. У червні - липні
1651 р. литовські війська здійснили
наступ на Київ, а польські війська
почали наступ в Україну. У відповідь спалахнули
селянські повстання. Б. Хмельницький
зібрав військо і зупинив наступ. Виникла
патова ситуація. 18 вересня 1651 р. було укладено
Білоцерківський договір, за яким під
владу гетьмана передавалося Київське
воєводство, козакам дозволили
жити тільки в королівських володіннях,
пани поверталися до своїх маєтків, реєстр
встановлювався у 20 тисяч, заборонялося
гетьману зноситися з іншими державами,
питання про унію не обговорювалося, Чигирин
з округою залишався при гетьмані. Білоцерківський
договір був вимушеним компромісом,
який ще менше влаштовував обидві сторони.
В Україні ж почалася справжня селянська
війна. Сейм Речі Посполитої не затвердив
Білоцерківський договір, тому бойові
дії відновилися. 22-23 травня 1652 р. у битві
під Батогом було розгромлене двадцятитисячне
польське військо. Козацькі війська знову
займали Брацлавщину та Чернігівщину.
Восени 1653 р. були відновлені бойові дії.
У жовтні - листопаді 1653 р. у боях під Жванцем
повторилася зборівська ситуація, кримський
хан врятував польське військо від поразки.
Б. Хмельницький змушений був погодитися
на припинення бойових дій, але новий договір
не укладає, бо змінюється зовнішньополітична
ситуація. Усі ці роки Б. Хмельницький
підтримує активні дипломатичні стосунки
із іншими державами (Кримським ханством,
Туреччиною, Молдовою, Литвою, Росією та
інш.). Особливо він намагається укласти
союз з Росією проти Речі Посполитої, погоджуючись
визнати протекторат російського царя,
але Росія зволікає. Пояснюється це тим,
що внутрішнє становище Росії було нестабільним,
її також насторожував союз з Кримським
ханством і антифеодальний характер
війни. До того ж, можливо, вона вичікувала
послаблення обох сторін. 1 жовтня 1653 р.
Земський собор у Москві ухвалює рішення
взяти Україну під "високу руку государеву".
У грудні в Україну було направлене
російське посольство. У грудні 1653 р. Б.
Хмельницький, знаючи про це, з-під Жванця
їде назустріч. 8 січня 1654 р. відбулася
Переяславська рада, яка схвалила союз
з Росією і перехід під владу царя, але
не всі це рішення підтримали. Проти
виступили вище духовенство Української
православної церкви, старшина полтавського
і кропивянського полків, Іван Богун
,Іван Сірко та ін. Переяславська рада
тільки формально схвалила це рішення,
але його треба було закріпити документально.
Тому до Москви було направлено українське
посольство, яке 21 березня 1654 р. підписало
"Березневі статті" - договір Б. Хмельницького
з російським урядом. Цей договір підтверджував
права, привілеї та вольності козацтва
та української шляхти, реєстр встановлювався
у 60 тисяч. Призначалася плата старшині
та кошти на утримання козацького війська.
Визнавалося право Запорізького війська
обирати гетьмана, царю тільки повідомляли
про це. Надавалося гетьману право зносин
з іншими державами, обмеження встановлювалося
лише для Туреччини та Речі Посполитої.
Зберігалася місцева адміністрація, яка
сама збирала податки. Царські воєводи
та інші російські урядовці не могли
втручатися у внутрішні справи Гетьманщини.
Зберігалися права київського митрополита,
який не підпорядковувався московському
патріархові. Гетьману в рангове володіння
надавалося Чигиринське староство. Також
російські війська надавали допомогу
Україні (військо під Смоленськ, військові
залоги на кордоні з Польщею, оборона від
нападів татар та ін.). Статті цього договору
були складені нечітко, припускали двозначні
тлумачення, обидві сторони по різному
його розуміли. Б. Хмельницький і старшина
розуміли його як військово-політичний
союз двох рівноправних сторін із визнанням
протекції сильнішої, але на договірній
основі. Царський уряд же розумів, як ще
один договір переходу під владу царя
ще одного народу. Фактично ж Україна до
складу Росії увійшла на засадах широкої
автономії. При Б. Хмельницькому Гетьманщина
фактично зберігала свою державну самостійність,
до того ж була визнаною як суб'єкт
міжнародних відносин іншими державами.
У 1654 р. Росія починає війну з Річчю
Посполитою, яка укладає союз з Кримським
ханством. Навесні - влітку 1654 р. російсько-українські
війська ведуть успішні дії на Смоленщині
та в Білорусії. Восени 1654 р. - взимку 1655
р. російсько-українське військо здійснило
успішний похід в Західну Україну, проводить
воєнні дії в Білорусії. Але закріпити
перемогу не змогли. Відволікали напади
татар. Влітку 1655 р. війну з Річчю Посполитою,
почала Швеція, війська якої зайняли більшість
польських та литовських земель. За цих
умов Росія влітку 1656 р. починає війну
зі Швецією. 24 жовтня 1656 р. Росія з Річчю
Посполитою укладає Віленське перемир'я.
Українську делегацію на переговори не
допустили, що викликало обурення Б. Хмельницького,
до того ж мали місце конфлікти в Білорусії,
втручання російських воєвод в українські
справи. За таких умов Б. Хмельницький
проводить самостійну політику. Союз з
Росією він не розриває, але війну з Річчю
Посполитою продовжує і укладає
союз зі Швецією. Україна приєднується
до коаліції держав проти Речі Посполитої,
у складі Швеції, Бранденбурга, Литви,
Семигородщини. Проте коаліція скоро розпалася.
Зовнішньополітичні плани Б. Хмельницького
зазнали невдачі, що стало тяжким ударом
для гетьмана. 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький
помирає. Війна, яка почалася у 1648 р., мала
яскраво виражений національно-визвольний
характер, але її особливістю було переплетіння
національно-визвольної боротьби з соціальною
боротьбою, тобто це була боротьба не тільки
за національне, але й за соціальне
визволення. Починалося все як велике
козацьке повстання, але не як звичайне.
Лідером була видатна особистість, до
того ж слід враховувати міжнародний резонанс
повстання, яке вийшло за межі внутрішніх
справ Речі Посполитої (союз з Кримським
ханством та відносини з іншими державами).
Влітку 1648 р. розгортається широкомасштабна
війна українського народу за національне
і соціальне визволення під політичним
проводом козацтва.Війна призвела до досить
глибоких змін в розвитку українських
земель: утворилася Українська держава
і встановлювалася нова модель соціально-економічних
відносин. Це досить серйозні зміни,
тому частина сучасних українських
істориків, виходячи з того, що до корінних
змін призводять революції, вважають
події середини XVII ст. в Україні національною
революцією.Проаналізуємо названі наслідки
війни. До початку 1649 р. основу політичної
програми керівників повстання становила
ідея політичної автономії для козацького
регіону, тобто ідея козацького автономізму.
Але вже взимку 1649 р. висловлюється ідея
незалежної української соборної державності,
тим більше, що держава вже утворюється.
Утворення її починається вже влітку 1648
р. Юридично фактичне існування Української
держави визначається Зборівським договором.
Були визначені територія держави, її
кордони, адміністративно-територіальний
поділ на полки і сотні. Формується
апарат управління. За зразок було взято
організаційний устрій Запорозької Січі
та реєстрового козацтва. Вищим органом
влади стала козацька військова рада,
яка вирішувала найважливіші питання
(вибори гетьмана та інш.). Зростає значення
старшинської ради, до якої по суті переходять
всі функції загальної ради. На чолі виконавчої
влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися
найважливіші владні функції: він скликав
ради, видавав закони (універсали та інш.),
роздавав землі, затверджував старшину,
очолював апарат управління, відав фінансами,
мав право помилування, очолював збройні
сили, керував зовнішньою політикою та
інш. Апарат управління був кількох рівнів.
Центральний апарат представляли гетьман
та генеральна старшина, які становили
гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій,
писар, осавули, хорунжий, бунчужний). При
гетьмані знаходилися Генеральна військова
канцелярія - центральна адміністративна
установа. Вищим судовим органом був
Генеральний військовий суд. Полковий
рівень становили полковник і полкова
старшина (обозний, суддя, писар, осавул,
хорунжий). Сотенний рівень становили
сотник і сотенна старшина (осавул, писар,
хорунжий). Селяни та міщани мали свої
органи управління, але зверхніми над
ними були козацькі органи. Тобто була
територія, кордони, адміністративно-територіальний
поділ (на початку 1657 р. - 18 полків) , правитель
- гетьман та центральний уряд, місцева
адміністрація, своя судова система і
закони, система оподаткування, військо,
дипломатичні відносини з іншими державами,
своя символіка. За Б. Хмельницького держава
виступала як суб'єкт міжнародних відносин.Окрім
цього глибокі зміни відбулися в соціально-економічній
сфері, де встановлювалася нова модель
соціально-економічних відносин. Так,
було ліквідоване магнатсько-шляхетське
землеволодіння, особливо велике та середнє.
Знищені фільварково-панщинна система
господарювання і кріпацтво. Більшість
земель перейшла у власність держави -
Війська Запорізького. Затверджується
козацька земельна власність, за природою
- фермерського типу. Селяни, становище
яких різко покращилося, дістають (обмежені)
права власності на землю. Разом з тим
збереглася база для відродження феодальних
відносин. Зростало землеволодіння православних
монастирів та церкви, частково збереглося
землеволодіння шляхти, починає складатися
гетьманське та старшинське землеволодіння.
Також відбулися зміни і в соціальній
структурі населення. Клас феодалів (світських
землевласників - магнатів та шляхти) в
Україні фактично було ліквідовано, дрібна
шляхта залишилася, але її кількість різко
зменшилася. Провідна роль у суспільстві
перейшла до козацтва, особливо до козацької
старшини, з якої формується нова політична
еліта, новий панівний стан. Становище
селян істотно поліпшилося, вони стали
особисто вільними, дістали право вступу
до козацького стану, а також право власності
на землю. Зміцнився статус православного
духовенства. В містах провідна роль перейшла
до українського міщанства.Тобто зміни
були досить суттєві, але чи можна ці події
вважати революцією. Соціальна революція
призводить до зміни суспільного ладу,
або сприяє цьому. В України ж внаслідок
подій середини XVII ст. зміни суспільного
ладу не відбулося. Проте потенційно визначилися
тенденції до появи та розвитку капіталістичних
відносин. Але останнє переважно було
гіпотетичним, хоча за певних обставин
могло б реалізуватися, але за тих реальних
обставин навряд чи. У цілому ж взимку
- навесні 1648 р. все починалося як велике
козацьке повстання, яке швидко переростає
у широкомасштабну визвольну війну ,в
яку втягуються широкі верстви українського
народу (особливо селяни) під політичним
проводом козацтва. Але в цих подіях війни
виявляються певні ознаки та риси національно-визвольної
революції, суть якої в звільнені від
національного та іншого гніту та створенні
самостійної держави. До того ж будь-яка
національно-визвольна революція має
метою звільнення від іноземного панування,
завоювання національної незалежності,
ліквідацію національно-колоніального
гніту, створення національної держави.
Соціально-економічні завдання і класовий
зміст національно-визвольної революції
визначаються як внутрішніми умовами
країни, так і характером тієї доби, під
час якої вона відбувається.