Північна війна і Україна

Специфіка творення історіографії Північної війни, як стверджував                  М. Риженков, полягали в тому, що твори XVIII – першої половини XIX ст., починаючи зі «Слова похвального о баталии Полтавской» Феофана Прокоповича, вирізняв панегіричний характер. Адже автори намагалися більше прославити геній царяреформатора, ніж описати реальні історичні події. Саме тому, на думку російського вченого, «происходило порой произвольное отношение к источникам, что особенно ярко проявилось в трудах собирателя старинных рукописей             П.Н. Крёкшина. Крёкшинские домыслы широко использовал в своих Дополнениях к «Деяниям Петра Великого» историк И.И. Голиков, от котрого «сказочные образы распространились по множеству исторических сочинений в качестве якобы реальных фактов». Власне, такі «сказочные образы» стосовно оцінки українсько-російських відносин початку XVIII ст. тиражуються у багатьох науково-популярних виданнях Російської Федерації й до цього часу.

Нещодавно над темою російсько-українських відносин кінця XVII – початку XVIII ст. почала працювати професор Санкт- Петербурзького державного університету Т. Таірова-Яковлєва. У своїй книзі «Иван Мазепа и Российская империя вона також використала праці російських авторів XVIII ст. та відзначила, що «Иван Мазепа – одна из самых политизированных зичностей в истории Украины. Сиюминутные политические выгоды и гений Петра I породили устойчивый миф о гетманезлодее, этот миф поддерживался царской цензурой, а затем самым невероянтым образом перекочевал в советскую историографию. Истеричные вопли кликуш «Изменник!» долго не позволяли серьезно изучать правление Мазепы (самое продолжительное в истории Украинского гетьманства). Советские историки были лишены возможности писать о Мазепинской эпохе (если не хотели довольствоваться политизированными лозунгами)…» .

І сьогодні, зауважувала автор книги, на сторінках російської політизованої літератури Іван Мазепа постає зрадником «від народження», який протягом усього часу свого правління тільки й думав як би це краще «зрадити» Росію та царя Петра. Така позиція російських ревнителів міфологізованої старовини опиралися на ідеологеми, які творилися вже сучасниками Петра І, який творив власну історію з точки зору переможця, а переможеному Мазепі на довгі часи дісталося непривабливе політичне тавро.

Потрібно зазначити, що сьогодні, окрім Т. Таірової-Яковлєвої, багато російських дослідників працюють над різними проблемами історіографії Північної війни108. Так С. Павлова зазначала, що «вершиной изданий XVIII века о Петре І, бесспорно, является труд И.И. Голикова «Деяния Петра Великого…». О. Грачова писала, що першими історико-публіцистичними працями надрукованими «гражданським» шрифтом стали книги, які присвячувалися Північній війні 1700–1721 рр.: «Гистория Свейськой войны», праці П. Шафірова, Ф. Прокоповича, М. Щербатова та І. Голікова. Є. Соловйов розкрив історіографічний образ Петра І в працях істориків кінця XVIII ст. Н. Старікова в своїй дисертації про формування історичних знань в Росії підсумувала: «Историческая наука стала играть в XVIII в. значительную роль в жизни российского общества. Она становится одним из «механизмов» государственной идеологии, влияет и во многом определяет развитие

общественного сознания, ей придается важное значение в воспитательных целях». Дослідник В. Кулікова у своїй кандидатській дисертації зробила важливий висновок про те, що «историки – государственники рассматривали Украину (Мало-россию) как неотъемлемую часть Российской империи. Попытки казацкой старшины противостоять действиям российской администрации, направленным на ограничение автономии Украинского гетманства, воспринимались ими как сепаратистские, угрожавшие целостности государства. Эта позиция получила развитие в XVIII в. и оставалась ведущей в XIX в. – XX в., присутствует она и в современной историографии. Среди основополагающих работ этого направления историографии труды П.П. Шафирова, Феофана Прокоповича, И.И. Голикова, построенные на отечественном материале…». Таким чином, відносини між Україною і Росією доби Північної війни є дуже важливою темою, яку досить часто

висвітлювали у своїх працях російські історики XVIII – початку XXI ст. При цьому, головним чином, більшість дослідників з’ясовували питання, які стосувалися проблеми відмови гетьмана Війська Запорозького І. Мазепи від зверхності Московського царства та його переходу на бік Шведського королівства.

Такий розгляд був спричинений конкретною політичною ситуацією та спеціальними заходами російського царя Петра І у сфері історіописання, що значно вплинула на характеристику даної події. У багатьох працях російських істориків, які присвячуються вивченню української проблеми початку XVIII ст., зустрічається лише ідеологічна оцінка т. зв. Мазепинської зради, що стало складовою частиною формування російського національного міфу. Односторонній погляд в оцінці російської історіографії ґрунтувався, переважно, на офіційних царських документах, упереджених спогадах, замовних історичних дослідженнях та панегіричних творах.

Стан сучасної розробки питання вимагає створення спеціального історіографічного дослідження, в якому здійснювався б аналіз наявних публікацій про події Північної війни в Україні та означена проблематика розглядалася з суто наукових позицій. Важливим мотивом звернення до цих аспектів є необхідність вивчення того, наскільки конкретні уявлення російських історіографів про зовнішньополітичний вибір Івана Мазепи співвідносилися із прийнятою на рівні аксіоми думкою про суцільно вороже ставлення російського та українського суспільств до відмови українського правителя від сюзеренітету російського царя Петра І й набуття ним протекторату шведського короля Карла ХІІ.

Сьогодні російськими істориками до наукового обігу залучаються документи, які раніше в дослідженнях не використовувалися. Водночас на змісті цілого ряду робіт давалися взнаки ідеологічні штампи історії імперського та радянського минулого.

Історична правда в багатьох працях виявилася дозованою, а деякі в цілому об’єктивні висновки і оцінки обмежувалися рамками застарілих схем, що заважало подальшій розробці конкретних історичних проблем. Разом із зростаючим інтересом наукової громадськості Росії до історії України значно активізувалася українознавчі дослідження в сусідній країні та починають з’являтися наукові та науково-популярні праці, в яких більш об’єктивно починає відображатися українська історія періоду Північної війни.

Розділ 4. Роль Івана Мазепи та козацтва у ході війни

Північна війна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів, України з Росією, у тому числі, договору Б. Хмельницького. До того ж Росія та її союзники - Саксонія, Данія, Польща, виступили в ній агресорами щодо Швеції, яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула відібрати у шведів узбережжя Балтики. Уже на початковому, нарвському етапі війни, Петро І викликав у Прибалтику 12-тисячний український корпус Обидовського. Щоправда, поразка московитів під Нарвою (листопад 1700 року) застала козаків щойно під Псковом, та все одно похід у далекі й холодні краї коштував їм тисяч жертв.

Новий український корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомогу полякам. Загалом, участь у північних походах справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщині: московські офіцери відбирали в козаків трофеї, завдавали їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна руйнувала українську торгівлю й економіку взагалі.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею. Петро не рахувався з військовим укладом України: українські частини мусили виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меньшикову, або англійському герцогові Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Україні.

У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа і захопив Варшаву. Його прихильником був познанський воєвода Станіслав Лещинський, який згодом став королем Польщі. Війна охопила всю Польщу і підійшла до українських кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12-тисячний корпус Миклашевського, а сам з 40-тисячним військом перейшов на Правобережжя.

У 1704 році шведи здобули Львів і українські війська змушені були відійти з Польщі, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат українському військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив переяславський полковник Мирович. Критична ситуація для супротивників Карла ХІІ склалася восени 1707 року, коли Август капітулював і зрікся польської корони на користь С.Лещинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з Карлом ХІІ. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору – надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити Україну за допомогою нових союзників. До того ж роки війни виразно показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і настроїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Ще 1706 року полковники Горленко й Апостол волали до гетьмана : "Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі", та зносини українських опозиціонерів з можливими союзниками почалися задовго до вступу шведів в Україну.

Не втаємничуючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П.Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи короля Станіслава Лещинського розпочав 1704 року переговори з ним. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б до складу Речі Посполитої за гарантією шведського короля. Але договір з Польщею залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз із Швецією. Справа ускладнювалась і тим, що Мазепа повинен був зберегти таємницю не лише від старшини, але також і від Польщі, яка б не погодилась на незалежність України.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П.Орлик у "Виводі прав України", написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа – довічним князем, або гетьманом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла ХІІ, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час, як уся Україна була окупована царськими військами. Гетьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил.

До союзу з Карлом ХІІ змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 року. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що союз із шведами - звичний для України договір, аналогічний договорам Хмельницького, - допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновити її "самовладність", що у війні Україна дотримуватиметься збройного нейтралітету, а після війни залишиться "при своїх природних князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають". Договір передбачав, що "Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння… Цілість границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди".

І хоч шведським солдатам заборонялось всілякі реквізії і насильства щодо українського населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи - іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім’я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити "зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань.