Аграрна політика Української Центральної Ради

З точністю до навпаки це стосується істориків  протилежного табору, дослідників з української діаспори. Вони в свою чергу майже повністю ігнорували радянські джерела. Ясна річ, що і в першому, і в другому випадку виходила однобічна спотворена картина подій.

Значні зрушення у підходах до висвітлення української  революції 1917-1921 рр. і її аграрної історії відбулися після проголошення незалежності України в 1991 р. В історіографії незалежної України з початку 90-х панівні позиції зайняла сформована в еміграції державницька школа.

Особливе  місце в українській історіографії  останнього десятирічча XX ст. займають праці Валерія Солдатенка. Сформувавшись як історик ще у радянські часи, він не став спалювати все, чому поклонявся, й поклонятися всьому, що спалював раніше, як це зробили більшість його колег (Ф. Турченко, О. Реєнт, В. Верстюк, І. Курас, Л. Дещинський тощо). Вже сама назва його головної праці "Українська революція. Історичний нарис" - свідчить про певну власну позицію, що суперечить загальноприйнятому на офіційному рівні засудженню самого явища суспільної революції як виключно руйнівного, негативного етапу, трагедії для кожного народу.

Історична концепція  В.Ф. Солдатенка найбільш близька до поглядів В. Винниченка. Він так само наголошує на внутришніх соціальних причинах падіння Центральної Ради. Дослідник піддає критиці істориків державницької школи, насамперед Д. Дорошенка.

Громадянська  війна в Україні, на думку В. Солдатенка, розпочалася наприкінці 1917 - початку 1918 рр. як збройна боротьба між українською націонал-демократичною та загальноросійською соціалістичною революціями, що означало конфлікт українських "верхів" із власними "низами".[39, 8]

Цей етап розвитку вже власне української історіографії характеризується появою загальних праць з історії України¹⁸,  в яких зроблено спробу вивчення деяких аспектів аграрної політики національних урядів. Безпосередньо теми дипломної роботи стосуються останні роботи вітчизняних істориків. З нових позицій висвітлює становище у сільському господарстві України на рубежі XIX та XX  ст. С.В.Сусоров. У контексті історії селянської кооперації розглядається аграрна політика українських урядів у монографії В.І.Марочка. Основні віхи земельної політики Директорії в 1919 р. знайшли відображення в статті В.С.Лозового - автор грунтовно характеризує суть концепції соціалізації землі. Доповнює здобутки національної історіографії низка праць російських та західних дослідників, які стосуються аналізу концепцій аграрного розвитку Російської імперії першої чверті ХХ ст.

У останні  роки з досліджуваної проблематики були підготовлені дисертаційні праці  В.І.Борисова, О.В.Воронянського, С.Е.Мякоти, Ф.М.Проданюка та І.В.Шпекторенка²³, в яких відображені певні аспекти аграрної політики.

Таким чином і радянська, і зарубіжна, і пострадянська українська історіографії мають певні здобутки у вивченні різних аспектів українського Жовтня. Проте політичні обставини й особистий фактор на давали змоги жодній з них досі відтворити повну й об'єктивну картину історії встановлення Радянської влади в Україні, проаналізувати весь комплекс наявних джерел.

1.2. Джерельна база Центральної Ради

Користуючись  типолого-видовою класифікацією, запропонованою у наукових працях І.Д.Ковальченка,  М.П.Ковальського, Л.М.Пушкарьова, С.О.Шмідта та ін., джерела з даної теми можна розбити за формальними ознаками на опубліковані та неопубліковані.

За принципом  походження і цільового призначення  опубліковані джерела розподіляються на такі групи: 1) законодавчі акти вищих органів влади: документи програмного характеру (універсали та декларації Центральної Ради, грамоти гетьмана П.Скоропадського); земельні закони та директивна документація земельних міністерств;  2)  тематичні збірки документів і матеріалів²; 3) партійні матеріали - програми, статути, рішення з’їздів та конференцій з аграрного питання³; 4) економіко-статистичні матеріали⁴ з інформацією про загальний стан сільськогосподарських губерній напередодні і частково в період революції та громадянської війни; 5) періодична преса як суспільно-політичного характеру, так і фахова (загалом авторкою залучено близько 30 найменувань тогочасних періодичних видань різних політичних напрямків); 6) наративні джерела - спомини та щоденники провідних діячів республіканського та державницького⁶ напрямків і місцевих селянських ватажків [19, 5].

Неопубліковані  джерела репрезентовані комплексом документів українських національних урядів 1917-1921 рр., переважна частина яких зберігається в центральних вітчизняних архівосховищах. Зокрема, в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ) зосереджуються документи вищих органів влади: Центральної Ради та Генерального секретаріату (Ф.1115 і 1063), Ради міністрів Української Держави (Ф.1064), канцелярії Директорії (Ф.1429). Характер цих документів, а саме: протоколи і матеріали засідань вищих органів влади, документи розпорядчого характеру, поточне відомче листування, - дозволяє з’ясувати основні напрямки урядової земельної політики.

Матеріали, що стосуються безпосередньо планів аграрних реформ і їх реалізації, зберігаються у фондах відповідних земельних міністерств,  зокрема, у фонді міністерства земельних справ УНР доби Центральної Ради (Ф.1060), Української Держави (Ф.1061) та Директорії  УНР (Ф.1062). Це - земельні законопроекти і закони, матеріали діяльності урядових земельних комісій та нарад, статистичні матеріали щодо штатів та місцевих земельних органів, повідомлення з місць. Важливе значення для характеристики суперечностей тогочасних суспільних поглядів мають записки провідних урядовців стосовно різних аграрних програм. З’ясувати позицію лідерів української революції щодо вирішення земельного питання дають змогу також матеріали особистих фондів - В.Винниченка, С.Петлюри, І.Мазепи, Б.Мартоса, та Д.Дорошенка.

Реконструювати  ставлення до впровадження аграрної політики на місцях дозволяють фонд Катеринославського губернського старости (за1918 р.) (Ф.4541), фонди-колекції ЦДАВОВУ (Ф.3158, 4465), в  яких зберігаються рукописи неопублікованих  праць М.Андрусяка “Історіографія державних змагань у 1917-1921 рр.” Та М.Сціборського “Аграрна політика України”. Фонди 317 і 419 Центрального державного історичного архіву м.Києва характеризують внутрішню ситуацію в селах Київщини та Поділля за доби Української Держави. Реакцію селянства на урядові програми земельних перетворень простежено також на матеріалах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (Ф.5, 17, 57) та Державного архіву Дніпропетровської області (Ф.540, 561, 630, 831).

Найбільшу цінність серед джерел за рівнем достовірності становлять актові джерела, тобто документи створені безпосередньо в досліджуваний період: протоколи й постанови різних органів влади, накази, бойові звіти й донесення, телеграми й записи телеграфних розмов, листи, посвідчення тощо. Але, нажаль. саме ця категорія джерел найгірше збереглася до нашого часу. Лідер більшовиків України наприкінці 1917 - початку 1918 рр. Євгенія Бош в передмові до книги своїх спогадів у 1924 р. писала: "Між тим за період з Лютневого перевороту до зайняття України окупаційними військами (Німеччини й Австро-Угорщини навесні 1918 р. - А.З.) в наших архівах геть відсутні справжні документи, а друковані матеріали, які є, головним чином газети, вимагають серйозної перевірки. Особливо воєнні повідомлення. Цей період пройшов на Україні майже в безперервній збройній боротьбі, спочатку із Тимчасовим урядом, потім з Центральною радою, й, нарешті, з окупаційними військами, а постійні евакуації примушували знищувати справжні документи, розрив же сполучень призводив до того, що наші газети користувалися випадковими, неперевіренпмп повідомленнями й давали неправдиві відомості" [1].

Про те ж саме йдеться у пояснювальній записці  до вцілілих документів штабу народного  комісара по боротьбі з контрреволюцією  на Півдні Росії Володимира Антонова-Овсієнка, складеній одним зі співробітників цього штабу.

Протоколи Генерального Секретаріату Української Центральної  Ради були вперше віднайдені й введені  до наукового обігу М. Рубачем.9 В 1932-1933 рр. частішу цих протоколів на досить високому науковому рівні опублікували І. Премислер та П. Птаишнський. Публікації І. Премпслера передував науковий вступ, де описано справу ''Протоколи Народних Міністрів" з фонду Генерального секретарства освіти Центрального архіву революції УСРР (нині ЦДАВО України), в якому збереглися завірені копії протоколів Генерального Секретаріату [5].

Порівняння  публікацій М. Рубача (1925), І. Премислера (1932) та П. Пташинського (1933) із новим  двотомним виданням "Українська Центральна Рада. Документи і матеріали", випущеним у 1996-1997 рр. Інститутом історії України НАНУ, показує цілковиту тотожність, а отже й достовірність публікацій українських радянських істориків 20-х - початку 30-х рр. ("скрипниківсько-го періоду"). Дивує лише той факт, що упорядники новітнього видання документів УЦР жодним словом не згадали попередні публікації. Більше того, тексти телеграфних розмов Генерального Секретаріату із своєю делегацією у Брест-Литовську, опубліковані М. Рубачем та П. Пташинським, до цього академічного видання чомусь не потрапили, хоча це видання залишається досі найповнішим зібранням документів Центральної Ради та її органів.[12]

Документи українських  національних  урядів в земельній  справі є важливим джерелом з історії  аграрного питання періоду 1917-1918 рр.. Їх вірогідність підтверджена взаємною перевіркою, співставленням з іншими видами джерел. Такий підхід дозволяє належним чином розкрити поставлені в дисертації завдання і всебічно висвітлити тему дослідження.

При всіх перевагах  актових документів як історичного джерела в них є й певні недоліки. Актовий документ як правило не дає цілісної характеристики історичного явища чи періоду, а висвітлює їх в окремому дуже вузькому аспекті, що відповідав конкретним потребам авторів - цілям документу (наказ, резолюція, посвідчення тощо). По-друге, в таких документах можуть траплятися неточні н неправдиві твердження, особливо, коли їх авторам доводилося користуватися неперевіреною інформацією про віддалені від них події. По-третє, й це головне, кількість і обсяг актових джерел для досліджуваного періоду вкрай малі, а отже й не дозволяють відтворити повну картину подій.

Компенсувати  ці недоліки значною мірою дозволяють спогади безпосередніх учасників  і очевидців революції. Мемуари  як історичне джерело мають ту перевагу, що дозволяють побачити зв'язок між подіями саме так як його бачили й розуміли безпосередні їх учасники, встановити ті деталі, які не зберегли документи, що дійшли до нашого часу. Спогади дають „той психологічний фон і той зв'язок, без якого окремі документи, що є в наших руках, можуть виявитися незрозумілими або зрозумілими неправильно. Безпосередні свідки виникнення документу можуть краще витлумачити його літеру, аніж люди, що підходять до документа через кілька років із настроями та уявленнями, яких не було ні в кого в ту хвилину, коли документ виник" [11].

Однак, при  використанні мемуарів слід пам'ятати, шо з плином часу багато подій і  деталей в людській пам'яті стирається або перемішується із пізнішими  подіями та враженнями. Тому найбільшу  цінність прпродньо станов.лять спогади, написані в перші роки після описуваних подій. Слід також зважати й на те, наскільки близько стояв автор до описуваної події: чи був він її безпосереднім учасником, очевидцем, чи описує почуте від інших людей - через "треті руки". Іноді автори мемуарів роблять прямі посилання на спогади інших людей, але найчастіше запозичення можна встановити лише шляхом ретельного порівняльного аналізу.

Крім того, кожні спогади є не тільки джерелом, а й до певної міри пам’яткою  історіографії, бо дають оцінку періоду, явищу тощо, а ширше - пам'яткою суспільної думки того часу, коли вони були записані. Іноді провести чітку грань між спогадами й історичними працями практично неможливо. Наприклад, книга В. Винниченка "Відродження нації" належить одночасно і до першої, і до другої категорії. Вплив суспільної думки й обставин написання позначився на багатьох спогадах.

Становище в  таборі Центральної ради допомагають  відтворити спогади голови Генерального Секретаріату УЦР (з червня 1917 по 18 січня 1918 р.) В. Впннпченка, губернського комісара УЦР на Чернігівщині Д. Дорошенка, членів УЦР А. Прігходька, Г. Одинця, М. Рафеса, А. Гольденвейзера. Стан військових сил Центральної ради та їх бойові дії можна зараз дослідити також майже виключно за спогадами їх командирів та бійців.[9]

Висвітлити  окремі важливі питання історії аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні допомагають і статистичні джерела, зокрема щодо національного складу пролетаріату України - це матеріали переписів населення 1897, 1917, 1926 рр., профспілкового обліку, обліку анкет колишніх червоногвардійців.[8]

Ретельне  вивчення і співставленим всієї  сукупності наявних джерел дозволяє відтворити, принаймні в основних рисах, історію аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні наприкінці 1917 - початку 1918 рр.

1.3. Методи дослідження

Таким чином, аналіз стану наукової розробки проблеми дозволяє зазначити, що у сучасній історичній літературі побічне висвітлення отримала законодавча діяльність  українських урядів у галузі аграрних відносин. Ціла низка сюжетів стосовно поетапної розробки та впровадження різних концепцій земельної реформи, з’ясування ставлення до них широких верств селянства потребують поглибленого вивчення. Це зумовлює необхідність створення узагальнюючого дослідження з аграрної політики національних урядів, повного і об’єктивного висвітлення всіх аспектів вирішення аграрного питання в період революції 1917-1921 рр.

Дипломна  робота має комплексний, міждисциплінарний  характер. Її концептуальні засади базуються на основах таких традиційних наук, як історія, етнологія, право тощо. В ній використовувались як загальнонаукові, так і спеціально-наукові методи дослідження. Серед загальнонаукових: аналіз, синтез, індукція, дедукція, опис, пояснення тощо. Останні є конкретними пізнавальними засобами окремих фактів та подій. Більш конкретно із низки загальнонаукових методів були використані історичний, логічний та структурно-системний, який дає змогу розглядати об’єкт зі всіма його основними рисами як єдине ціле. Конкретним методом системних досліджень є структурний та функціональний аналіз. Як відомо, перший спрямовано на розкриття структури системи, другий – на дослідження функцій. Тому методом системних досліджень є структурно-функціональний аналіз, що розкриває будову, структури, функції і розвиток систем.