Аграрна політика Української Центральної Ради

Пленарне  засідання сесії ЦР 18 січня 1918 р., на якому мав обговорюватися аграрний законопроект, розпочало свою роботу лише о 14 : 30. Відповідно до тривожної і непрогнозованої ситуації, всі присутні у залі були у верхньому одязі і щохвилини були готові залишити будинок. У президії сиділи М. Грушевський, два секретарі та В. Голубович, який мав очолити новий український уряд, бо уряд В. Винниченка подав у відставку.

У такій напруженій ситуації, як твердить «Народня воля», відкривши засідання, М. Грушевський порадив зборам «без обговорення затвердити внесений напередодні проект земельного закону в цілому з тим, щоб потрібні дрібні поправки до цього закону потім зробити в Малій раді» [4, 43]. 17 січня в кінці пленарного засідання П. Христюк виступив від комісії, яка складала проект земельного закону. Свій виступ він почав із інформації, що «пояснювальна записка до законопроекту та майже всі матеріали щодо роботи комісії, яка законопроект розробляла, залишилась в заарештованих членів Центральної Ради й через те не можуть бути положенні зборам». Доповідач лише Коротко пояснив головні принципи та ідеї нового закону и зачитав його присутнім. Скориставшись чи прислухавшись до поради, сесія одноголосно проголосувала закон. Як пізніше запевняв П. Христюк, він, О. Шумський та російські есери Пухтинський та Дешевой були фактичними авторами закону. За основу закону вони взяли проект закону, який розробила фракція російських есерів у Другій Державній думі. П. Христюк не приховував, що закон писався нашвидкуруч і основною його метою була ідея виключити всяку можливість експлуатації людини людиною за допомогою землі та землеробства. Отже, закон скасував право власності на всі землі й оголосив їх разом з водами та надрами «добром народу Української Народної Республіки» ⁴⁵. На користування ним мали право всі громадяни УНР, верховне порядкування до Українських Установчих зборів покладалось на УЦР, а на місцях - на органи самоврядування. Розписувались основні засади користування землею, окремою статтею визначалась норма наділення трудового господарства землею, її кількість не повинна була перевищувати площу, яка «може бути оброблена власною працею сім'ї або товариства» ⁴⁶. Напевно, найбільшу актуальність і політичне навантаження мав останній, третій розділ, який визначав порядок вивласнення земель та їх перехід до нових користувачів. Вивласнення здійснювалося без викупу, за попередніми власниками й орендарями за їхнім бажанням та з постанови волосного земельного комітету залишались у користування сади, виноградники, хмільники в межах трудової норми. У розпорядженні колишніх власників залишались також землі під оселями, господарськими будівлями, торговельними та промисловими закладами. За такою ж схемою розподілявся живий та мертвий реманент.

8 січня (31 н. ст.) був прийнятий Земельний закон, складений комісією, до якої обрано були багато членів, але в дійсності законопроект виробили: О. Шумський (український лівий соціаліст-революціонер, пізніше комуніст), П. Христюк (український соціаліст-революціонер) та російські соціаліст-революціонер Пухтинський і Дешевой, як це підтверджує сам співавтор П. Христюк та каже, що в основу його «положено постанови селянських з'їздів в земельній справі, а за схему взято проект земельного закону, вироблений колись фракцією соціалістів-революціонерів у 2 Російській Державній думі».

Головні статі  земельного закону Центральної Ради були такі:

І. Право власності  на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами в межах  Української Народної Республіки касується, — всі землі стають добром УНР, і користуватися цим добром мають право всі громадяни держави без різниці статі, віри й національності. Верховне порядкування усіма землями належить, до скликання Установчих зборів. Центральній Раді, а в межах закону — міськими землями органам міського самоврядування, іншими — сільським громадам, волостям, повітовим і губернським земельним комітетам у межах їх компетенцій.

II (§§ 6—19) Органам державної влади, органам міського самоврядування і їх союзам та земельним комітетам закон давав право призначати потрібні площі земель для громадського користування з метою: а) охорони природних багатств від виснаження й раціонального їх користування; б) визискування багатств землі й повернення прибутків з них на загально громадські потреби; в) заведення дослідних і зразкових полів, розсадників, селекційних станцій, а також для санітарних, благодійних, освітніх та інших загальнокорисних установ; г) під будову залізниць та інших потреб громадського користування.

У приватнотрудове  користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам  землю мали приділювати земські  комітети та встановлювати правила  господарчого вживання відведених земель у межах закону.

Нормою наділу для приватнотрудових господарств повинна була бути така кількість землі, на якій родина або товариство, провадячи господарство звичайним для своєї місцевості способом, могли б задовольняти свої споживчі потреби і підтримати своє господарство, але норма ця не повинна була перевищувати такої кількості землі, яка може бути оброблена власною працею родини або товариства. Додаткова примітка пояснювала, що у виняткових випадках наймана праця могла вживатися згідно з правилами, що їх встановлять земельні комітети. За користування землею не повинно було бути ніякої плати. Оподаткуванню підлягали лише землі, надані поверх встановленої норми або надзвичайні доходи з землі, які залежать від природних вигідніших комунікаційних і соціально-економічних умов і незалежних від праці господарств.

Терміни користування землею мали громадам і товариствам  встановити земельні комітети на підставі правил у межах закону (§ 13). Право  користування могло переходити в  спадщину за дозволом громад і земельних комітетів, бо тільки з їх дозволу відбувалася передача права користування (§ 14); наділи приватнотрудового користування, на яких зовсім припинялося господарство або заводилося нетрудове, поверталися в розпорядження громад і земельних комітетів (§ 15).

III. (§§ 20—33) 3 вивласнених земель без викупу за попередніми власниками й орендарями, на їх бажання й з постанови волосних земельних комітетів, залишалися в користуванні наділи землі з садами, виноградниками, хмільниками і т. п. в такій кількості, яку вони власноручною працею і працею своєї родини могли б обробити. Землі під садибами, оселями й деякими господарськими підприємствами залишав закон у користуванні колишніх власників у кількості, встановленій земельними комітетами. Разом з нетрудовими землями в розпорядження земельних комітетів переходив живий і мертвий сільськогосподарський реманент та будівлі колишніх власників, за винятком тієї кількості, яка потрібна для їх життя і ведення приватнотрудових господарств чи торгових або промислових підприємств.

З землі, призначеної  для розподілу між приватнотрудовими господарствами в першу чергу мали задовольнятися потреби місцевої малоземельної й безземельної хліборобської людності, у другу — потреби місцевої нехліборобської і немісцевої людності. Зрівнювання в користуванні землею мали здійснюватися шляхом: а) оподаткування лишків землі поверх встановленої норми, відповідно до чистого доходу з них; б) оподаткування «диференційної решти» — доходу господарства, незалежного від праці господарів; в) розселення й переселення або зміною між наділами та їх розмірів (§ 29). Землі, потрібні для засіву буряків та інших рослин, за якими визнавалося особливе значення, повинні були приділюватися в приватнотрудове користування з умовою незменшення посівної площі цих культур. Висококультурні господарства мали передаватися цілими в користування товариствам, науковим установам або сільським громадам з умовою, що вони будуть вести господарство на підставі планів, затверджених земельними комітетами.

Як бачимо, закон вивласнював без викупу не лише нетрудові землі, але й касував загально всяку й селянську (громадську, подвірну й індивідуальну, земельну власність) не лише на деякі надільні, але й на прикуплені частки. Хоч у законі не було згадки про соціалізацію, але тенденції її помітні подекуди в статтях закону (пор. хоча б §§ 13—15 чи 29, де говориться про передачу права користування, відповідальність громад і земельних комітетів за догляд над умовно-терміновим користуванням і господарюванням у приватнотрудових господарствах та про зрівняння в певних випадках.) Такий погляд підтверджує в своїй пізнішій інтерпретації земельного закону Ц. Ради й М. Шаповал. Він бачить у його постановах риси, що «нагадують непередільну общину (громаду), в якій робиться загальний переділ по споживчій нормі з хитанням її вгору аж до трудової норми, а далі господарства фіксуються в користуванні за приватнотрудовими господарями і можуть переходити як спадщина». У цьому, на гадку цього інтерпретатора закону Центральної Ради, було «непризнання головного принципу російської соціалізації — періодичної передільності і підкреслення нерівності наділів при загальному переділі (від споживчої до трудової норми)» ... Закон у цілому, каже той самий автор, треба вважати реформою земельної власності, яка переносилася «на весь народ в абстракції», а практично розподілювалася по приватнотрудових господарствах у формі спадкового права на користування землею; чи інакше — «титул земельної власності перенесено на державу, а її зміст — у приватно-індивідуальне спадкове право. Істотно, це є націоналізація землі з широким правом місцевого земле-порядкування (для сільської громади і земельних установ)». Закон створював лише «необхідну передумову дійсної соціалізації сільськогосподарської продукції скасуванням приватної власності» [23, 47].

Але ця оборонна інтерпретація хоч і змодифікованих елементів соціалізації, занесених з чужого поля, з «полону абстрактного політичного мислення» частини української інтелігенції, всупереч українській дійсності, не могла злагодити оспорювань прийнятого з поспіхом земельного закону Центральної Ради й пізніших проти нього закидів.

3.2. Події і спроби провадження  в життя аграрної політики

Важко говорити про громадсько-політичний резонанс закону про землю взимку 1918 р. Наступного дня після закриття 9-ї сесії ЦР змушена була терміново залишити Київ, до якого рвалися, поливаючи місто гарматним вогнем, більшовицькі загони. Якийсь час вона (фактично лише частина членів Малої ради) та уряд перебували в Житомирі, Коростені, Сарнах, потім знову у Житомирі, з якого тільки на початку березня повернулися до Києва. Увесь цей час земельне питання практично не піднімалося на засіданнях уряду і зводилося до епізодичних нагадувань про схвалення земельного закону. 29 січня 1918 р. уряд ухвалив надрукувати земельний закон у «Віснику УНР» та окремими відбитками, але чи ця постанова була виконана, незрозуміло. 9 березня, звітуючи перед Малою радою у Києві, голова уряду В. Голубович обмежив свій коментар про урядові дії в аграрній галузі двома простими реченнями: «У земельній справі ми видавали відозви до селян. Земельний законопроект кудись зник, і треба було виробляти новий» [40, 103]. Очевидно, тут певну роль відіграли організаційно-кадрові проблеми. Після відставки Б. Мартоса есерівська фракція довго визналась з кандидатурою нового міністра, кілька тижнів на цій посаді провів О. Зарудний, після зміни складу уряду 16 січня міністром мав бути А. Терниченко. але упродовж січня - початку травня його прізвище жодного разу не було зафіксоване в протоколах засідань уряду. 10 березня Рада народних міністрів доручила виконувати обов'язки управляючого народним міністерством земельних справ М. Кухаренкові, а 19 березня призначила керівником об'єднаного міністерства земельних справ та харчування М. Ковалевського.

Проводити в  життя земельний закон Центральній Раді не довелося, бо війна з більшовиками охопила велику частину просторів України. Більшовики брали несвідомі маси, що їх попередній режим утримував на низькому культурному рівні, не законом, а гаслами: «Грабуй награбоване», «Земля селянам, фабрики робітникам» і т. д. Для них найважливіше було підірвати всякий лад, що його намагалася заводити противна, хоч би яка революційна у своїх соціальних прагненнях сторона, та не дати себе нікому випередити в соціально-політичній революції й боротьбі за владу та за завоювання мас. Для селянства найважливіше було придбати землю з вивласнених великих маєтків. Більшовицька окупація зимою 1917-18 року насамперед захопила смуги Лівобережної й Південної України, де поряд з великою земельною власністю й великою хутірською селянською (козачою), великий відсоток селянської землі був у громадському землеволодінні, розділеної в користування дрібним селянським господарствам. Головною метою більшовицької соціальної програми на селі було використати соціальний конфлікт не лише між великою і селянською власністю, але й між: самим селянством.

На початку  революції в боротьбі за владу  більшовики не мали власної докладніше оформленої програми земельної реформи. Вони стояли в аграрній справі на тих  позиціях, які тільки побіжно вказували Маркс і Енґельс. Багато років вони вели боротьбу з своїми противниками, російськими соціалістами-революціонерами проти общини й її концепції соціалізації землі. Ще в квітні 1917 року на партійній конференції й у своїх статтях Ленін підкреслював вимогу націоналізації землі. Але з приходом до влади, зараз на другий день після перевороту, більшовики проголосили в декреті 8 листопада 1917 року запозичену від соціалістів-революціонерів аграрну програму про соціалізацію землі.[39, 143] Бо й так основний її принцип (звична на території корінно російських земель община з зрівнювальним способом користування) був ближчий для їх дальших цілей, ніж господарство хоч би тільки споживчої чи невеликої трудової норми з індивідуальною чи подвірною земельною власністю.

III Універсал Центральної Ради ухвалював організацію земельних комітетів, а Генеральний Секретаріат пізнішою окремою інструкцією доручав їм перебирати в своє завідування землі й господарства, які за постановами земельного закону підпадали під вивласнення. Але земельні комітети, вибрані з поспіхом серед тривожних настроїв і революційного безладдя, складалися часто з елементів випадкових і нездатних упоратися з трудними для них завданнями. Зимові воєнні операції й переходи більшовицьких частин, їх постої по великих маєтках руйнували звичайно залишене без опіки господарське й домашнє устаткування та сприяли й помагали широкій реалізації гасла: «Грабуй награбоване». Самовільні захоплення й знищення продовжувалися до весни, коли наближалася пора приступати до сільськогосподарських робіт. У руках селян опинилося чимало живого і мертвого реманенту з поміщицьких дворів. Але тут слід зауважити, що вже в час війни через брак робочої сили, мобілізованої до війська, великі власники не могли впоратися з загосподаренням своїх земель і значну частку (ще більшу, ніж: до війни) відступили селянам, чи то в формі оренди, чи винагороди за працю. Взагалі, за переписом з 1916 року, посівна площа на 84,8% належала селянам і тільки на 15,2% — великим господарствам. Так само, за даними того ж перепису, 91,2% всієї рогатої худоби, 89,8% коней та 87,3% овець належало селянським господарствам.[44, 314] Якби був опанований спричинений більшовицьким наїздом хаос, сільськогосподарська продукція, оперта, як бачимо, головне на селянські господарства і в своїй масі на працю селянських рук і селянський господарський реманент, була б спроможна задовольнити потреби народного господарства, навіть і ті, що виникли з зобов'язань Берестейського договору.