Підвищення мовної культури і грамотності учнів на уроках української мови

Зміст

 

ВСТУП………………………………………………………………………3

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ …………………………...6

1.1. Поняття про літературну мову. Культура мови і мовна культура….6

1.2. Роль учителя у вихованні мовленнєвої культури учнів…………...13

 

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ МОВНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ГРАМОТНОСТІ УЧНІВ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ …………………………………………………………19

2.1. Прийоми та вправи для підвищення мовної культури та грамотності учнів ……………………………………………………………….19

2.2. Засоби підвищення грамотності учнів……………………………...29

 

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….34

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….36

 

ДОДАТКИ…………………………………………………………………38

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  теми. Питання культури мовлення для нашого суспільства, як жодне інше з кола мовної проблематики, з плином часу, на жаль, не втрачає своєї актуальності. Щоб пояснити цю ситуацію, можна назвати багато причин, як, скажімо, постійне розхитування мовної системи потужною дією інтерференції, себто впливами інших мов – російської, англійської, польської. Проте насамперед треба говорити про відсутність чіткої спрямованості мовців на активну роботу щодо вдосконалення свого усного та писемного мовлення. Як слушно зазначає Л. Мацько, «культура мовлення залежить від кожного мовця, від того, яку він створює навколо себе вербальну комунікативну ситуацію, мовну ауру, що формує мовний смак чи несмак» [14, с.28].

Завдання школи на сучасному  етапі переосмислення її суспільного  призначення та докорінного переорієнтування освітньої практики, зокрема, полягає в тому, щоб сформувати у школярів внутрішню потребу постійно вдосконалювати свою мовну культуру, щоб запустити в дію складні механізми мовленнєвого саморозвитку, які продовжували б свою дію й після закінчення учнем школи.

Проблемами збагачення мовлення учнів у різні часи займалися            О. О. Потебня, Ф. І. Буслаєв, І. І. Срезневський, К. Д. Ушинський,                  К. Б. Бархін, В. А. Добромислов, М. Т. Баранов, Т. О. Ладиженська,               В. І. Васальський, І. О. Синиця, О. М. Бєляєв, М. І. Пентилюк,                        Н. А. Пашківська, Л. М. Симоненкова, Т. П. Усатенко, Л. О. Кутенко.

Про велику силу живого народного  слова у навчанні та вихованні  неодноразово згадували у своїх  працях В. О. Сухомлинський, І. С. Олійник, М. Г. Стельмахович.

Великий внесок у розвиток науки про формування культури мовлення, зробили українські дослідники: Н.Д.Бабич, А.М.Богуш, О.А.Бондаренко, І.Р.Вихованець, О.А.Гладишева, А.П.Коваль, С.С.Кошачевський, Т.В.Лепеха, Г.С.Онуфрієнко, З.С.Сікорська, Л.В.Скуратівський, О.М.Сліпушко, З.М.Терлак, Л.Ю.Шевченко, Н.Г.Шкуратина та інші [4, с.14].

Мета дослідження – розробити методичні рекомендації щодо підвищення мовної культури та грамотності учнів на уроках української мови. Реалізація обраної мети потребує вирішення таких завдань:

• опрацювати наукову літературу з даної теми;
• визначити прийоми та вправи для підвищення мовної культури та грамотності учнів;
• виявити й систематизувати засоби підвищення грамотності учнів;
• розробити конспекти уроків з культури мовлення.

Предметом дослідження є засоби та прийоми підвищення культури мовлення та грамотності учнів на уроках української мови.

Об’єктом дослідження є мовна культура та грамотність учнів.

Методи дослідження. Для наукової інтерпретації фактичного матеріалу застосовувались структурно-типологічний, функціональний методи, метод зіставлення, семантико-стилістичний аналіз та спостереження над мовним матеріалом.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її матеріали можуть бути використані в навчально-виховному процесі із української мови у загальноосвітніх школах, в лекційних курсах методики викладання української мови та подальших наукових дослідженнях проблеми мовної культури та грамотності учнів.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатків та списку використаної літератури.

У «Вступі» обгрунтовано вибір теми, актуальність дослідження, визначено об’єкт і предмет наукових спостережень, сформульовано його мету й завдання, визначено основні методи аналізу.

У першому розділі «Теоретичні засади формування культури мовлення на уроках української мови» розкрито поняття про літературну мову, культуру мови і мовну культуру, а також досліджено та проаналізовано роль учителя у вихованні мовленнєвої культури учнів.

У другому розділі «Методичні рекомендації щодо підвищення мовної культури та грамотності учнів на уроках української мови»  подано методичні рекомендації щодо підвищення культури мовлення та грамотності учнів на уроках української мови.

У «Висновку» узагальнено основні положення нашого дослідження й підведено підсумки курсової роботи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

1.1. Поняття про літературну мову. Культура мови і мовна культура

Українська національна мова становить  собою сукупність різноманітних явищ, таких, як літературна мова, територіальні і соціальні діалекти (жаргон), просторіччя. Літературна мова – історично сформована вища форма національної мови, що володіє багатим лексичним фондом, упорядкованою граматичною структурою і розвиненою системою стилів. Це мова зразкова, нормативна, описана граматиками і словниками. Територіальні діалекти (місцеві говори) – мова обмеженого числа людей, що живуть на одній території. Жаргон – мова окремих професійних, соціальних, вікових груп. Просторіччя – це мова малоосвічених, в основному міських жителів, що характеризується відхиленням від літературних норм.

Літературна мова обслуговує такі сфери  людської діяльності, як політика, культура, наука, діловодство, законодавство, офіційне 
і неофіційне спілкування, словесне мистецтво. Людина може однаковою мірою володіти двома чи більше формами мови (наприклад, літературною мовою і діалектом, літературною мовою і просторіччям), користуватися ними в залежності від умов. Це явище одержало назву диглосії.

Головна ознака літературної мови – нормативність. Норма – це однакове, загальноприйняте вживання елементів мови, правила їх використання у визначений період. Норми не видумуються вченими, а відбивають закономірні процеси і явища, що відбуваються в мові, підтримуються мовною практикою. До основних джерел норми відносяться доробки письменників, мова засобів масової інформації, загальноприйняте сучасне вживання, наукові дослідження лінгвістів.

Норми допомагають літературній мові зберігати свою цілісність і загальнозрозумілість, захищають її від потоку діалектного мовлення, соціальних жаргонів, просторіччя. Однак мовні норми постійно змінюються. Це об’єктивний процес, що не залежить від волі і бажання окремих носіїв мови. На думку дослідників, даний процес активізувався в останні десятиліття у зв'язку із соціальними перетвореннями. У переломну епоху істотно змінюється логосфера, тобто мовленнєво-мисленнєва галузь культури, що, у свою чергу, свідчить про зміни в суспільній свідомості мовного колективу. Зміни визначаються новою установкою: "При демократії можна все!" Однак розкутість як риса сучасного мовного смаку здійснюється паралельно з прагненням до "окнижнення", до витонченості мови, що виражається насамперед у широкому використанні запозиченої спеціальної лексики (лізинг, холдинг, ріелтор і т.д.) [25, с.52].

У межах літературної норми існують  варіанти (книжні, розмовні), перший з  них є кращим. Ці об’єктивні коливання норми звичайно пов’язані з розвитком мови. Варіанти є перехідними сходинками від застарілої норми до нового. Наприклад, статутний, маркетинг; у відпустці (розмовне).

Норма виявляється на всіх рівнях мовної системи. Норма – центральне поняття теорії культури мови.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми. Мовною нормою виступає будь-яке мовне явище – звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, – що сприймається як зразок. Мовні норми є обов’язковими для всіх її носіїв. Наприклад, чергування звуків д – дж, с – ш та інші у дієсловах 1-ї особи однини теперішнього часу: сидіти – сиджу, ходити – ходжу, писати – пишу, тесати – тешу, текти – течу, пекти – печу є нормативним. Це одна з морфологічних норм української мови.

Мовні норми можна  показати такою таблицею [17, с.78]:

 

 

 

 

 

 

Таблиця 1.1

Норми української літературної мови

Назва норм	Що регулюють норми
Орфоепічні норми	Правильну вимову звуків, звукосполучень і наголосу в словах
Лексичні норми	Вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання  слів за змістом у реченні і словосполученні
Граматичні норми	Правильне творення і  вживання слів та їх форм, правильна  побудова словосполучень і речень
Стилістичні норми	Вживання мовних засобів  відповідно до   їх стилістичного забарвлення та стилю мовлення
Орфографічні норми	Правильний запис слів
Пунктуаційні норми	Правильну розстановку  розділових знаків

 

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих  правил, якими користуються мовці  в усному і писемному мовленні. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока мовна культура є свідченням культури думки. Щоб говорити і писати правильно, треба добре знати всі розділи мовної системи. А щоб говорити і писати добре, треба вміти підбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш вдалі доречні мовні засоби – слова, словосполучення, речення.

Відомий лінгвіст Є. М. Ширяєв так визначає поняття «культура мови»: «Культура мови – це такий вибір і така організація мовних засобів, що у тій чи іншій ситуації спілкування при дотриманні сучасних мовних норм і етики спілкування дозволяють забезпечити найбільший ефект у досягненні поставлених комунікативних задач» [12, с.77]. Наука, що займається проблемами нормалізації мови, що розробляє рекомендації з умілого користування мовою, також називається культура мови. Вона містить у собі три складових компоненти: нормативний, комунікативний, етичний. Якісна оцінка висловлення з погляду культури мови припускає відповіді на питання:

1. Чи є мова правильною, чи побудована за літературними  нормами ?

2. Чи є мова «гарною», доречною у визначеній ситуації?

3. Чи відповідає мова  правилам етики спілкування (мовному етикету)? [25, с.106]

Культура мови – частина  більш широкого поняття – мовної культури, що, у свою чергу, входить  у культуру мовної діяльності, спілкування, у загальну гуманітарну культуру.

На думку В.Є. Гольдіна й О.Б. Сиротиніної, мовна культура «містить у собі мову, форми втілення мови, сукупність загальнозначущих мовних надбань даної мови, звичаї і правила спілкування, співвідношення словесних і несловесних компонентів комунікації, закріплення в мові картини світу, способи передачі, збереження і відновлення мовних традицій, мовну свідомість народу в побутових і професійних формах, науку про мову».

Існує 4 типи мовної культури носіїв літературної мови.

Елітарна – еталонна мовна культура, що означає вільне володіння всіма можливостями мови, включаючи її творче використання. Їй властиве суворе дотримання всіх норм, безумовна заборона грубих висловлювань.

Напівлітературна характеризується неповним дотриманням норм, надмірним насиченням мовлення книжними або розмовними словами. Носіями цієї мовної культури є більшість новоявлених жителів міст; проникнення її у деякі сучасні засоби масової інформації, художні твори сприяє широкому поширенню.

Літературно-розмовний і фамільярно-розмовний тип поєднує тих комунікантів, що володіють тільки розмовним стилем. Фамільярно-розмовний відрізняється загальною стилістичною зниженістю й огрубленістю мови, що зближує його з просторіччям. Використовується «ти – звертання» поза залежністю від віку співрозмовника і ступеня знайомства з ним [25, с.78].

Риторика у своїх  рекомендаціях завжди спиралася  на елітарну культуру. До оволодіння нею  повинні прагнути учасники сучасного  ділового спілкування.

 

Таблиця 1.2

Основні ознаки культури мови [17, с.35]

Якості мовлення	Правила мовлення
1. Змістовність	Продумати текст й  основну думку висловлювання; розкрити їх повно; матеріал підпорядкувати темі й основній думці; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає
2.Правильність і чистота	Дотримувати норм літературної мови: в усному висловлюванні –  орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних стилістичних; у писемному – лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних, орфографічних і пунктуаційних
3. Точність	Добирати слова і  будувати речення так, що найточніше передати зміст висловлювання; прагнути, щоб зміст сказаного або написаного був переданий точно, зрозуміло
4.Логічність і послідовність	Говорити й писати послідовно, виділяючи мікротеми і встановлюючи зв'язок між ними; забезпечувати смислові зв'язки між словами і реченнями в тексті; скласти план (простий чи складний) висловлювання, систематизувати дібраний матеріал, виділити «дане» і «нове» у висловлюванні; уникати логічних помилок
5.Багатство (різноманітність)	Використовувати різноманітні мовні засоби (слова, словосполучення, речення), уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень
6.Доречність (доцільність)	Ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте, при яких обставинах відбувається спілкування
7.Виразність і образність	Добирати слова і  будувати речення так, щоб якнайкраще, найточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і впливати на співрозмовника (адресата мовлення)