Індивідуально - творчий стиль журналіста - аналітика

 Індивідуалізація  журналістської діяльності є важливим резервом підвищення майстерності, зростання ефективності засобів масової інформації. Формування індивідуального стилю діяльності - насущна потреба творчої особи журналіста. Причому індивідуальний стиль діяльності обумовлений не своєрідністю взагалі, не раз і назавжди даним набором характерних для журналіста прийомів і методів роботи, а здатністю до оновлення цих прийомів.

  Індивідуальний стиль діяльності виявляє себе на текстовому рівні у оригінально - творчої манері, тобто у тих стійких ідейно - композиційних і лексико-стилістичних особливостях творів, що дозволяють читачеві ідентифікувати різні тексти даного автора, дають аудиторії основу визначення журналіста як творчої індивідуальності.

Творча індивідуальність журналіста виявляє себе у предметній націленості, в тематичній своєрідності виступів. У справжнього майстра є збагачена тривалими спостереженнями тема, близька його духовному складу і тому об'єктивно необхідна будь – якому ЗМІ.

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ СТАТЕЙ ІГОРЯ ЛОСЄВА НА ШПАЛЬТАХ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» ТА ЖУРНАЛУ «УКРАЇНСЬЧИЙ ТИЖДЕНЬ»

Стаття - досить популярний жанр на сторінках преси, майже в кожному виданні присутні статті різних видів, особливо аналітичні. Не є винятком київська газета «День».

Для того, що наглядно показати специфіку аналітичних матеріалів та вироблення індивідуально – творчого стилю  я взяла п’ять номерів цього видання за травень місяць, де наглядно показано використання статті в різних жанрах та як автор майстерно виробив уже свій власний творчий стиль. Читаючи його матеріали вже, навіть, не звертаєш увагу хто автор. Чітко видно почерк майстра Ігоря Лосєва. Хотілося б сказати декілька слів про нього.

 Ігор Васильович  Лосєв, народився 10 березня 1955 року у  місті Севастополь.  Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, журналіст, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України. Почесний член севастопольського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Перший лауреат Премії імені Джеймса Мейса. З 2000 року — доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії. Постійний експерт-політолог Національного радіо України. Має нагороду — відзнаку Міністерства оборони України «Знак пошани» [ 22].

Розглядаючи докладніше видання газети «День» за 2009 рік, я звернула увагу, що, майже у кожному номері, розміщений його матеріал. Аналітичні статті подаються під різними рубриками, але найчастіше під рубрикою «Медіа».

Газета «День» №78, від 15 травня 2009 року. Матеріал «Дивна справа Дем’янюка», розміщений під рубрикою «Подробиці». Дана стаття розміщена саме під цією рубрикою, бо детальніше розповідає про те, чому ж справа є дивною та хто такий  Іван Дем’янюк .

Автор використовує у своєму творі факти, точні дати, що говорить про освітченність та повне розуміння матеріалу. Сама стаття Ігоря Лосєва починається з оповіді. Автор так невимушено зачеплює проблему «винних і жертв Другої світової війни»[17], ніби мовить до свого друга чи знайомого, що і є складовою індивідуального стилю журналіста. Далі автор дає можливість читачам аналізувати ситуацію: «Ми знаємо своїх героїв, шануємо їх, але разом із тим визнаємо, що й серед українців були та й, на жаль, є люди, чиї вчинки — сором на сумлінні всієї нації. Ставши президентом незалежної України, Леонід Кравчук першим на пострадянському просторі попросив вибачення у Бабиному Яру перед євреями від імені українського народу за скоєння злочинів на нашій землі в часи Другої світової. Це показово. Це — сила волі нації. Водночас ми не повинні допускати використання чутливої совісті українців у чиїхось корисливих інтересах» [17].

Потім журналіст  знайомить читачів, як то кажуть із «винуватцем трагедії». Автор використовує точні дані засудженого та конкретизує  справу, яка триває ще з 90 – х років. Це говорить про те, що автор досліджував та збирав інформацію про людину.

Сам матеріал насичений  питаннями на яких немає відповідей: «Чому саме німецький суд виступив з такою ініціативою, фактично переглянувши вердикт ізраїльського суду? Які докази можуть бути представлені німецьким правосуддям і чи будуть вони більш переконливими, ніж ті, які не визнав переконливими БАГАЦ? Іван Дем’янюк уже один раз мало не став жертвою судової помилки, коли його фактично переплутали з іншою реальною особою. Де гарантія, що знову не станеться те ж саме?» [17]. Це і є, як на мене «родзинкою» стилю Ігоря Лосєва. Автор ставить такі питання, підштовхуючи читача на роздуми. А ще використовує досить гостру фразу, вона тут лунає вже як підсумок: «Ця справа пахне найгіршим сортом політичної кон’юнктури»[17].

Лише одне зауваження до автора. В останньому реченні: «Справа  Дем’янюка викликає більше невдоволення та обурення в людей, ніж почуття  сатисфакції в когось із приводу  справедливості», автор використовує досить незрозуміле для всіх слово сатисфакція. Можливо варто замінити його на біль зрозуміліше, бо сама справа Дем’янюка й так заплутана.

Наступний матеріал «Парадокси та одкровення» надрукований 15 травня, 2009 року, але вже під  рубрикою: «Медіа». За тлумачним словником: «медіа (англ. media — засоби, способи) — це канали та інструменти, що використовуються для зберігання, передачі і подання інформації або даних» [2]. Тому саме цей матеріал і помістили тут, бо він розповідає про ті канали передачі найважливішої інформації для українців!

Стаття розповідає про фільм «Україна в НАТО». І вже на початку йде розповідь про саму стрічку: «Фільм «Україна в НАТО» поставлений у хорошій діалогічній манері, коли представники різних антинатовських партій і організацій висловлюють свої звинувачення, претензії та побоювання щодо Північноатлантичного альянсу» [18]. Журналіст сміливо наводить приклади і не  розуміє, чому попри те що керманичі країни та посадові особи проживають в Нато більшу частину року , але при цьому розповідають простолюддю всілякі жахи про «криваво-злочинний агресивний блок».

Знову йдуть  точні факти про «золоту молодь»  впливових осіб. Автор не забуває  порівнювати викривальний фільм  «Ліванська війна Леоніда Брежнєва. 1982», який показав канал НТВ. Та наголошує, що деякі факти там просто шокували народ. І знову звучить риторичне запитання: «А як же сприймуть цей фільм українці?»[18].

І тут вже  проявляється, як то кажуть «рука майстра». Відразу видно, професіоналізм та ознайомленість автора: «Згадую ще один комічний сюжет  радянських часів, пов’язаний із Агітпропом». З цієї фрази видно, що автор пропустив матеріал через призму проблеми, навіть, через власну призму та сої спогади і власне бачення.

«Сумно, що таку лексику публічно вживає не середньостатистичний російський люмпен, а державний діяч» [18] - говорить автор про Бородіна. Він не засуджує, а знову ж таки закликає подумати, кому ми довіряємо правити країною.

«Грім барабанів, рев фанфар і ледве чутний голос правди…» матеріал, що розмістився у рубриці «Nota bene», надрукований 22 травня, саме після травневих свят. Символічна назва рубрики, говорить сама за себе «Nota bene» з індонезійського перекладається, як «між іншим», тобто коротко про головне. Знову невимушена розповідь та пояснення читачеві про що саме йде мова. І вже на початку риторичне запитання: «А хіба це питання не є актуальним і досі?»[19].

Як завжди, журналіст  наводить приклади з історії. При  чому не поверхнево, а заглиблюючись  в самий «корінь» проблеми. Саме цими фактами заохочуються на роздуми та пошуки істини. Підсумовує матеріал Лосєв словами із вірша Федора Тютчева «Розумом Росію не зрозуміти...» [19]. Що саме дає поштовх для того, а може все таки спробувати «зрозуміти».

«Телебачення  було!» - ось така назва наступного матеріалу. Розміщений він вже під  традиційною рубрикою: «Медіа».  Автор порушує актуальну проблему: «Чому на нашому телебаченні не показують фільми про жертв політичних репресії?»[20]. І знову приклади передач та фільмів на різних каналах України, порівняння та зіставлення. Відразу видно вже напрацьований стиль.

Поставлене  питання: «Чи можна назвати послідовників міфічного подвигу нещасної дитини?» [20]. Автор сам відповідає на нього «Так, їх вистачало завдяки невпинній пропагандистській роботі партії»[20]. У цьому матеріалі журналіст засуджує й українців, які «бояться українського». І як завжди наводить конкретні приклади: «Руслана Лижичко підкорила Європу і Туреччину карпатським мелосом, за яким стоїть могутня древня традиція. Цей своє, істинне, справжнє, природне, а тому цікаве не лише співвітчизникам, але й іноземцям. А пані Лобода все зробила дуже старанно, «по-модному», так би мовити «комільфо», а в результаті ніякого резонансу ні в Європі, ні вдома, своя серед чужих, чужа серед своїх, така особа «без певного місця проживання» в культурі... Не лише нашим політикам, але й багатьом діячам мистецтва вже давно не завадило б вибрати собі Батьківщину»[20]. Цим і підсумовує пан Лосєв свій матеріал, наштовхуючи кожного українця на роздуми, а може не варто соромитись того, що ми українці!?

Уже традиційна рубрика журналіста Лосєва «Медіа». Тільки матеріал, з досить символічною назвою «Нарешті згадали про країну...» Що це засудження чи може просто вияв емоцій? Уміє автор сказати так, що аж за серце візьме. Що є невід’ємною складовою його стилю.

Автор констатує  такий факт: «Вперше за довгий час говорили не про себе, улюблених, а про країну. І навіть нападки на опонентів були до діла й по суті» [21]. Це все відбувалося на ток – шоу «Свобода слова» на « Інтері». Далі Лосєв говорить про декількох політиків. А закінчується матеріал як завжди запитанням та роздумами: «У ході дискусії Віктор Ющенко назвав заступника міністра закордонних справ, посла України в Росії Костянтина Грищенка міністром. Це звичайна обмовка чи щось інше?»[21].

Ігор Лосєв  є постійним автором журналу  «Український тиждень». Щоб показати прояв його індивідуально - творчого стилю я взяла п’ять матеріалів з цього видання. Статті всі надруковані у 2012 році у грудні місяці. Подивимось чи змінилося щось у  стилі написання журналіста.

Матеріал від 1 грудня, розміщений у рубриці «Історія» із такою специфічною назвою ««Молоді вовки» номенклатури. Комсомол як школа кар’єризму, пристосуванства та нігілізму». Журналіст нікого не засуджує, не принижує, а просто наводить факти: «Тому практично завжди під крилом старших утворюються організації для молоді з метою її контролю, виховання в певному дусі й використання»[22]. А люди вже самі повинні подумати й вирішити чи добре це чи погано.

Автор наводить досить сміливі факти: «Ще за часів  СРСР Горбачова комсомольські працівники відкривали перші платні відеосалони з еротикою, організовували технополіси з можливістю спеціального фінансування, інвестували у вигідні справи комсомольські внески (оскільки членів ВЛКСМ було понад 40 млн, то грошей вистачало, зокрема й на приватну ініціативу)» [22].

Також вже журналіст починає використовувати порівняння: ««Молоді вовки» були і є гнучкими, без забобонів і прямолінійності, без догматичної обмеженості старших товаришів. Тому вони легко стали «акулами великого бізнесу», банкірами, членами рад директорів успішних корпорацій, депутатами, тощо. Але кінець трішки насичений незрозумілими словами: «Тим більше що соціально-політичний ґрунт олігархічної України сприяє саме девіантній за стандартами європейської демократії поведінці екс-комсомольців»[22].

«Національний резерв. Як мобілізувати українську більшість у південно-східних областях» - матеріал пана Лосєва від 13 грудня, тільки вже у рубриці «Політика». Вже з перших речень матеріал обтяжується термінологією «внутрішня консолідація», «національно-демократичним істеблішментом» та  «внутрішньої інтеграції» [23]. Це є невід’ємною складовою стилю Ігора Васильовича, але тне потрібно так багато вживати термінів. Вони просто не всім  зрозумілі та дуже обтяжують матеріал при читанні.

А от коли автор  наводить конкретні цифри у відсотках це сприймається досить легко. І кінець статті досить вдалий: «Не треба боятися Південного Сходу і сприймати його за якусь даність на всі часи, незмінну й самодостатню»[23]. Тут відчувається рука майстра.

Матеріал: «Змова століття» від 8 грудня, розміщений у Авторській колонці.  Відразу видно стиль Лосєва, коротко і зрозуміло починається стаття: «Дедалі більше затягується на шиї України газовий зашморг і вельми показово, що нинішня прокремлівська верхівка нашої країни не робить реальних кроків, аби за прикладом інших європейських держав та їхніх господарських суб’єктів звернутися до міжнародних судів» [24]. Відразу зрозуміло про що мова.

Стаття не перенасичена ніякими термінами, навпаки матеріал подано досить зрозуміло і лаконічно. Та досить влучно сказану у кінці: «Якщо внаслідок шахрайського референдуму незалежність України буде перекреслена, залишиться тільки один шлях порятунку: в конституціях багатьох країн світу є положення, що громадяни повинні (а не тільки мають право!) захищати свою державу всіма засобами… Дуже не хотілося б такого варіанту, але складається враження, що нині Україну вперто й послідовно ведуть саме до нього…»[24]. І три крапки в кінці, далі буде. Тільки що, про це вже не знаємо.

Як більшовики сформували в Україні інтелектуальну обслугу тоталітарного режиму розповідає матеріал пана Лосєва «Продукт РУІна». Його розміщено під уже, традиційною рубрикою «Історія».

Тут автор розповідає про буржуазну інтелігенцію та про  те як незнання та відсутність освіти робили з народу «покірливих овець», «більшовики в Україні поставили собі дуже складне завдання: створити абсолютно нову, цілковито підлеглу в ідеологічному плані інтелігенцію з деяким регіонально-українським забарвленням – РУІну».