Політична влада

Персональна (особиста) легітимність виражає моральне схвалення осіб, які здійснюють владні ролі. Психологічні джерела такого схвалення досить різні: ототожнення  лідера з ідеалом, ефект дії харизми  чи демагогії. Особиста легітимність подібна  до харизматичного типу влади, але не тотожна йому. До лідера з персоналізованою легітимністю маси відчувають симпатію, а в сприйнятті його переважають  раціональні оцінки.

Рівень  легітимності коливається в широкому діапазоні від схвалення до загального відкидання влади. Найчастіше дефіцит  легітимності зумовлений суперечністю між універсальними цінностями, що поділяються масою, та партикулярними інтересами і цінностями, що виражаються  правлячою елітою. Переважання силової  політики прямо пропорційне зниженню рівня легітимності, цьому також  сприяють «нульова» вертикальна  мобільність, корупція в істеблішменті, сепаратистські тенденції у федераціях.

 

У структурі  влади виділяються пануючий інтерес, політична воля, що виявляється в  законах і політичних рішеннях, та засоби забезпечення.

Влада є  складноструктурованим феноменом і включає суб'єкти, об'єкти, джерела, ресурси і функції влади (див. схему).

Ці параметри  влади виражають і визначають її функціональну динаміку - функціонування інститутів, діяльність суб'єктів політики і влади, реалізацію засобів і  методів тощо.

Суб'єкт  влади - безпосередній її носій, що втілює активний початок, ним може бути індивід, організація, спільнота і світове  співтовариство. Позитивні якості суб'єкта влади включають волю до владарювання, компетентність, відповідальність і  організованість.

Первинними  суб'єктами влади є індивіди і  соціальні групи, вторинними - політичні  організації. Еліти і лідери є  суб'єктами найвищого рівня.

Об'єкт  влади. Влада завжди є двостороння, асиметрична взаємодія суб'єкта і об'єкта, вона неможлива без  підкорення об'єкта суб'єкту. Відсутність  такого підкорення - симптом відсутності  влади. Природа і мотивація підкореності є досить складною і включає страх перед санкціями, звичку до підкорення, інтерес (зацікавленість у виконанні розпоряджень), упевненість у необхідності підкорення, авторитет (якості керівника, обумовлене підкорення без примусу чи загрози санкцій), ідентифікацію об'єкта з суб'єктом влади. В останньому випадку досягається максимальна ефективність влади, оскільки суб'єкт сприймається об'єктом як його представник і захисник.

Джерела влади - це авторитет, сила, престиж, закон, багатство, знання, харизма, таємниця, інтерес тощо.

Ресурси влади - це всі засоби, що забезпечують дієвий вплив суб'єкта на об'єкт влади. В процесі реалізації ресурсів суб'єктом  влади вони трансформуються у  владу. Тому владу можна визначити як спроможність до перетворення певних ресурсів у сталий вплив у межах системи взаємопов'язаних суб'єктів та об'єктів політики.

 

Джерела влади

(авторитет,  сила, престиж, закон, багатство, знання, харизма, таємниця, інтерес тощо).

 

Суб'єкти влади

(держава  та її інститути, політичні  еліти і лідери, політичні партії)

 

Об'єкти влади

(індивід,  соціальна група, клас, маса, суспільство  тощо)

Функції влади

(панування,  керівництво, регуляція, контроль, управління, координація, організація,  мобілізація).

Ресурси влади

(примус, насилля,  переконування, заохочення, право, традиція,страх, міфи тощо)

ВЛАДА

 

 

Ресурси влади такі ж різноманітні, як і  засоби задоволення різних потреб та інтересів людей. Вони поділяються  на утилітарні, примусові та нормативні, а коли розглядати відповідно до найважливіших  сфер життєдіяльності, то на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, примусові  і демографічні.

Економічні  ресурси включають всю сукупність матеріальних цінностей, гроші як їх еквівалент, техніку, родючу землю тощо.

Соціальні ресурси влади — це її здатність  до підвищення чи зниження соціального  статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації; вони частково співпадають  з економічними ресурсами і включають  такі показники, як доход і багатство, посада, престиж, освіта тощо.

Культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також  засоби їх одержання і поширення: інститути науки і освіти, засоби масової інформації тощо. На межі XX і XXI століть знання та інформація стають найважливішим ресурсом влади і  витісняють її традиційні важелі - силу і багатство.

Примусові ресурси - це зброя, інститути фізичного  примусу і спеціально підготовлені для цього кадри. У державі  їх ядро складають армія, поліція, служби безпеки, суд і прокуратура. Цей  вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним джерелом влади.

Демографічні  ресурси - люди, вони утворюють собою  універсальний, багатофункціональний ресурс, який є «постачальником» усіх інших ресурсів. Людина складає «тріаду  влади»: вона не лише її ресурс, а й  її суб'єкт і об'єкт.

Функції влади наведені на схемі: панування, регуляція, контроль, організація і  таке інше. Кожна з них переважає  залежно від конкретно-історичних умов і типу суспільства: класово-антагоністичному суспільстві переважає функція  панування і контролю, у період модернізації - мобілізація і координація, у стабільних демократичних суспільствах на перший план висуваються функції  управління і регуляції.

 

3. Розвиток політичних владних  відносин в сучасній Україні.

 

Це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.

Політична влада - форма асиметричних соціальних відносин і є здатністю і реальною правомочністю тих чи інших соціальних суб'єктів - індивідів, соціальних груп і спільнот - підпорювати своїй  волі діяльність інших соціальних суб'єктів  за допомогою правових норм, ідеологічного  впливу, партійних програм і настанов тощо.

Політична влада реалізується не лише державним  апаратом, але перш за все через  діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів  та інших суб'єктів політики.

Державна  влада - своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових  для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля.

Так, політичні  партії проводять свою волю і впливають  на своїх членів і на співчуваючих через статути, програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в  суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає  в її здатності нав'язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання  опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках - насилля. Ця здатність санкціонована  системою правових та ідеологічних норм.

Соціально небезпечним є симбіоз (зрощення, інтеграція) обох видів влади, тобто  коли політична воля однієї партії-узурпує  монополію держави на примус шляхом насильства. Такий симбіоз є характерним  для тоталітарних режимів із згубними наслідками для громадянського суспільства.

Політична партія не повинна монополізувати державну владу: в цьому випадку партійна ідеологія і програма підносяться  вище конституційного ладу держави. Партії є суб'єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні  технології: узгодження інтересів, координування  дій соціальних груп, пошук компромісів  у спірних питаннях і постійне маневрування. Держава як основний суб'єкт влади керує суспільством політико-адміністративними засобами. З метою руйнування можливої унії політичних партій (партії) з державою необхідно, щоб вони залишались суб'єктами політики і в жодному разі не здійснювали  не властиві їм адміністративні функції.

Саме  формулювання «управління суспільством»  є досить вразливим і позбавленим  сенсу, крім одного випадку - маніпуляції  суспільством. Суспільство, на відміну  від інженерної чи кібернетичної  системи, може бути лише самокерованим.

Політична державна влада - загальний універсальний  засіб розподілу цінностей між  соціальними спільнотами. Перерозподіл частини владних повноважень  на користь низових структур суспільства  означає досягнення ефекту взаємодії  владної вертикалі і горизонталі (неполітичних структур громадянського суспільства).

Політична влада в державі характеризується такими, властивими лише їй, ознаками:

• Верховенство (суверенітет) - безумовність її рішень для будь-якої іншої влади і здатність проникати в будь-які соціальні процеси.
• Легальність використання сили в межах держави.
• Публічність, тобто всезагальність і безособовість. Влада звертається від імені всього суспільства засобами права до всіх громадян, що відрізняє її від особистої, приватної влади в невеликих контактних групах.
• Моноцентричність - існування єдиного осередку прийняття рішень. У демократичному суспільстві економічна, соціальна і культурно-інформаційна влада, на відміну від політичної, є поліцентричною; у цьому суспільстві існують незалежні власники, ЗМІ, соціальні фонди тощо.
• Різноманітність ресурсів - використання не лише примусових, а й економічних, соціальних та культурно-інформаційних ресурсів.

Серед зазначених ознак влади найбільш специфічним  є статус верховенства (суверенітету). Верховенство - визначальна характеристика влади, і виявляється вона в трьох  основних аспектах:

• Національний суверенітет характеризує властивості нації: її політичну свободу, територіальну, культурну і мовну самостійність, повноправ'я в самовизначенні й у створенні своєї держави.
• Народний суверенітет характеризує повновладдя одно- чи багатонаціонального народу, закріпленого Конституцією та іншими правовими актами. У демократичному суспільстві народна більшість є джерелом і верховним суб'єктом влади.
• Державний суверенітет характеризує властивості державної влади - її верховенство у внутрішній політиці та незалежний статус у зовнішній.
• Народний суверенітет - центральний «нерв» влади, що приводить у рух її механізми з метою реалізації народовладдя.

Наявність народного суверенітету визначається такими ознаками:

• Конституційний імунітет: належність влади народові (народній більшості) не обумовлюється ніякими законодавчими чи підзаконними актами.
• Неможливість відчуження будь-якими політичними впливами (прояв поліцентризму влади підриває державний суверенітет і, відповідно, принижує значущість і реальний статус народного суверенітету).
• Конституційне право на захист у формі референдумів чи плебісцитів; природне право більшості народу на самоврядування закріплене позитивним правом.

Питання про співвідношення суспільства  і держави - це проблема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, тоді держава  є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у  другого, тоді суспільство є функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народного  представництва.

Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід'ємного головного політичного  права, але висловили одну й ту саму суть - застосування сили проти  незаконної сили.

Політична історія дала приклади того, як народні  маси добровільно віддавали свій суверенітет узурпаторам-демагогам: Наполеон І і Гітлер як засіб легітимації своєї влади використовували плебісцити, щоб надати своїм режимам законної форми. Народи Франції та Німеччини самі обрали собі диктаторів. Італійський соціолог Р. Міхельс указав на бонапартистський різновид народного суверенітету - схвалену народом і закріплену в державному праві одноосібну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з «вивертання» народного суверенітету, стає диктатурою від імені народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Політична влада - поліфункціональний багатоаспектний соціальний феномен з багатьма вимірами.

Гносеологічний  аспект влади. Влада є цілеспрямованим  способом утилізації знань. За своєю  природою вона є поєднанням знань  і волі. Знання необхідні для усвідомленого  розрахунку ДІЙ і їх наслідків, запровадження  раціонального; воля виявляється в  жорсткому підкоренні дій меті, в  цілеспрямованості. Це обов'язкові компоненти влади; без знань влада стає імпульсивною і нераціональною; без волі вона буде недієздатною. Порушення оптимуму знань і волі обертається дисфункціями влади.