Політична влада

 

 

 

 

Контрольна  робота

 

з дисципліни: «Політологія»

 

 

 

Тема  контрольної роботи: „Політична влада”

 

 

 

Зміст контрольної роботи :

 

1. Поняття,  природа, визначальні риси політичної  влади.

2. Легітимність, ресурси, функції політичної влади.

3. Розвиток політичних владних відносин в сучасній Україні.

Висновки

Список літератури

 

 

1. Поняття, природа, визначальні  риси політичної влади.

 

Суттєвою  ознакою усезагального інтересу, його визначальною рисою є те, що він є єдиною підставою, необхідною і достатньою засадою застосування сили в суспільній взаємодії, надання законності пануванню, морального виправдання обмеженню свободи людей владою — тобто легітимації цієї влади, панування. Усезагальний інтерес тут, за словами Макса Вебера, є тією справою, слугуючи якій політик прагне влади і удається до влади. "Він може слугувати цілям національним або ж загальнолюдським, соціальним та етичним або ж культурним, світським чи релігійним, він може спиратися на глибоку віру в "прогрес"... або ж відкидати такий гатунок віри, він може зазіхати на служіння "ідеї" або ж намірятися служити зовнішнім цілям повсякденного життя, принципово відхиляючи вищезазначені зазіхання, — але якась віра має бути у наявності завжди. Інакше... — прокляття нікчемності тварі тяжіє й над позірно найбільш значимими політичними успіхами".

Дві ознаки влади

Владу справедливо  називають центральною категорією політичної науки. З нею пов'язано  чимало понять і термінів, вживаних у політичному лексиконі, приміром, автократія — самовладдя, аристократія — влада знаті, бюрократія — влада  чиновників, демократія — влада  народу, меритократія — влада здібних, найгідніших, охлократія — влада натовпу, партократія — влада партії, плутократія — влада багатих (від імені грецького бога багатства Плутоса), теократія — влада духівництва, технократія — влада фахівців, тімократія — влада майновитих, анархія — безвладдя, монархія — єдиновладдя, олігархія — правління невеликої групи людей.

Заведено  ототожнювати владу з пануванням і визначати її як право, здатність  і можливість впливати на когось, примушувати  до певних дій, розпоряджатися поведінкою і навіть самим життям людей за допомоги примусу, закону, авторитету тощо.

Здобуття  суспільного панування часто  постає предметом, метою класових, групових протистоянь і змагань, бо воно виявляється  найбільш дійовим засобом переважного  задоволення корпоративних інтересів. Панування — це певна сукупність заходів, норм, вимог і організаційних структур, встановлюючи і здійснюючи які панівна спільнота примушує обмежувати свободу людей на свою користь, створює і підтримує умови для переважного задоволення її інтересів.

Проте панування  й примушення самі по собі ще не є  вичерпними ознаками політики, політичного. Адже це можуть бути і звичайне свавілля, незаконне, злочинне, брутальне насильство, терор, репресії тощо. "Хоч би хто  й коли володів фізичною владою, володіє нею як владою фізичного примушення, будь то бандит, або ж суддя, або політичний керівник. Проте морально виправдана влада обмежена компетенцією в досягненні тих цілей, які безпосередньо домінують над рештою з точки зору освіченої мудрості", — зазначав англійський філософ А.Уайтхед.

Панування стає владою, тобто дійсним предметом, метою І засобом політичних змагань, коли до сили примушення додається  авторитетність, яка виправдовує  це примушення, яка робить будь-яке  обмеження свободи беззастережним, неухильним як вимушену необхідність. Отож, другою визначальною рисою влади  є її взасадниченість, обґрунтованість, виправданість, правомірність застосування сили й обмеження свободи. Будь-яка влада тільки тоді є владою, коли її настанови, накази, повеління сприймаються підвладними як обов'язкові, а їх невиконання — як порушення правди або Й злочин. Легітимність влади є її невід'ємною ознакою.

Категорія «політична влада» є основоположною в політичній науці. Н. Макіавеллі визначив політологію як науку про владу. Влада є підґрунтям і метою  політики, головним об'єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій, вона існує всюди, де є сталі об'єднання  людей.

Різноманітність форм існування і прояву владної  волі спричинила відмінність у підходах до усвідомлення її суті і викликала  теоретичні дискусії про природу  і соціальне призначення влади.

Політична влада - це специфічний вид соціального  регулювання. У суспільстві можливі  три види регулюючих взаємодій суб'єктів  політики: ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб'єкта влади при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб'єктів політики; химерний — правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції; симбіозний — розумне правління на основі суспільної домовленості і правового розподілу владних повноважень.

У визначеннях  влади відбивається її багатоаспектність і акцентується певний бік її прояву.

У найстарішій  легітимістській концепції влади  абсолютизуються правові принципи влади. Так, давньокитайський теоретик легітизму Шан Ян (390-338 до н.е.) виступив з обґрунтуванням управління, що спирається на закони (фа) і суворі покарання (трактат «Книга правителя області Шан», IV ст. до н.е.). Але закон у нього і представників школи «законників» (фацзя) мав суто наказову форму, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією за повної свободі самого законодавця.

Поведінчеське розуміння влади (біхевіористський підхід) характеризує її як особливий тип поведінки, за якого одні суб'єкти керують, а інші підкорюються, і особливу сутність, носієм якої виступає індивід. Цю сутність вбачали в деякій локалізованій енергії, яка примушує підкорюватись інших індивідів. Американський політолог Г. Лассуелл стверджував, що воля до влади і володіння «політичною енергією» дають початкові імпульси для виникнення владних відносин. Біхевіористи розглядали владу як засіб оптишзації життєвих умов індивіда і самоціль, що визначається гедоністичною спрямованістю до збільшення життєвих благ.

Психологічні  концепції базуються на біхевіористському підході і розкривають суб'єктивну мотивацію поведінки реальних індивідів, витоки влади, що коріняться у свідомості і підсвідомості людей. Психоаналіз трактує владу як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. За 3. Фрейдом прагнення влади є сублімацією пригнічуваного лібідо - потягу суто сексуального характеру. Володіння владою суб'єктивно компенсує фізичну і духовну неповноцінність індивідів. Виникнення владних відносин розглядається як взаємодія волі до влади в одних і готовності до підкорення - в інших.

Ф. Ніцше (1844-1900) у праці «Воля до влади» категорично стверджував, що єдина  гідна людини цінність - це найбільша  кількість влади, яку вона в змозі  засвоїти. Такою цінністю володіють  лише деякі неординарні індивіди - надлюди, що робить їх єдиним сенсом, метою і виправданням соціальної історії. Вона розглядається ним через призму боротьби двох воль за владу - волі сильних, вищих видів, аристократичних панів, і волі слабких — маси злидарів, рабів, «натовпу», людського «стада». В інтерпретації Ніцше аристократична воля до влади означає інстинкт піднесення і волю до життя, а рабська воля до влади - інстинкт занепаду, волю до смерті. Він трактує волю до накопичення сили і збільшення влади як органічну властивість усіх соціальних і політико-правових явищ. Відповідним чином Ніцше вирізняє два основні типи державності — аристократичний і демократичний. Аристократичні держави - теплиці для розвитку високої культури і для вирощування суперменів, демократичні - їх антипод, культивуючий недолюдків. Ніцше - непримиренний супротивник ідеї і практики народного суверенітету.

Системний підхід ґрунтується, на похідності влади  від соціальної системи, а не від  міжособистісних відносин, і розглядає  її як функціональну здатність соціальної системи самореалізовуватись виконанням зобов'язань, прийнятих перед суспільством.

У телеологічних  концепціях влада розглядається  як спроможність у досягненні певної мети і отриманні бажаних результатів.

Структурно-функціоналістські інтерпретації трактують владу як відносини нерівноправних суб'єктів - керуючих і керованих, поведінка яких обумовлена їх неоднаковими соціальними статусами і ролями. Будь-яке суспільство влаштоване ієрархічно, в ньому диференційовані управлінські та виконавчі соціальні ролі. Влада - властивість соціальних статусів і ролей, яка дозволяє контролювати засоби впливу. Інакше кажучи, структурно-функціональний аналіз вбачає у владі спосіб самоорганізації соціальної спільноти, що ґрунтується на доцільності розподілу функцій управління та виконання.

Уреляціоністських трактовках влада постає як взаємодія суб'єкта і об'єкта, де суб'єкт за допомогою певних засобів контролює об'єкт. Такий підхід дозволяє визначити структуру влади і синтезувати її різноманітні характеристики. Основні компоненти влади - суб'єкт і об'єкт, засоби (ресурси) і процес, який приводить у рух усі її елементи.

У межах  соціальної конфліктології влада розглядається через відносини класового панування і підкорення. Природа панування обумовлена економічною нерівністю класів: політична влада буржуазії над пролетаріатом ґрунтується на її економічному пануванні і потенціалі державного примусу.

Соціальна нерівність не вичерпується лише класовими  відмінностями, а зведення владних  відносин до класових звужує обсяг  їх повноважень. Влада існує всюди, де є нерівність соціальних статусів в їх комплексній якості.

Влада відрізняється  від панування, оскільки їй властиві два елементи - «матеріальний примус»  і переконання тих, що підкорюються, у справедливості підкорення. Відсутність  другого елемента перетворює владу  в панування, тому панування - більш  вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов'язане із застосуванням силової  технології. Зокрема, М. Вебер вважає, що панування є шанс зустріти підкорення певному наказу. Є й інші підходи  до тлумачення панування.

Французький політолог М. Дюверже відзначає двоїстість влади: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого - ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

 

 

2. Легітимність, ресурси, функції політичної влади.

 

Легітимація влади (від лат. 1еgitіmus — законний) — це визнання або підтвердження законності чиїхось прав, повноважень, загальних рішень; це згода громадян з правом одних справляти визначальний вплив на інших. Легітимація може здійснюватися у відповідних процедурах, але головною її формою є саме екзистенційне прийняття народом певної системи норм і цінностей, умов і правил "гри", визнання загальної значимості за настановами чиєїсь волі. Неувага до цієї важливої складової, є головною причиною поширення кризи влади в сучасному світі.

 

Політична влада може по-різному оцінюватись  об'єктом влади. Позитивна оцінка влади, прийняття її населенням, визнання її права на управління і згода  підкорюватись їй означають легітимність цієї влади. Легітимність полягає у  згоді прийняти правління цієї групи, еліти, ієрархії на основі однорідності політичних настанов, економічної системи, загального психологічного складу, традицій, звичаїв тощо. Основний внесок у  розробку теорії легітимації зробив М. Вебер. Він диференціював три  головні типи легітимності влади  залежно від мотивів підкорення:

1. Традиційна легітимність набувається завдяки звичаям, традиціям, звичці підкорюватись і вірі в непорушність віддавна існуючих порядків. Вона освячена авторитетом давніх патріархальних установлень і релігійних норм. Традиційна влада є характерною для монархій. За своєю мотивацією вона подібна до стосунків у патріархальній сім'ї, які ґрунтуються на безперечно му підкоренні старшим і на особистому, неофіційному характері взаємовідносин між головою сім'ї та її членами. Цей тип легітимності відрізняється стабільністю, тому М. Вебер вважав корисним для демократії спадкового монарха, який зміцнює авторитет держави віковими традиціями шанування влади.
2. Харизматична легітимність ґрунтується на вірі в надзвичайні, унікальні якості керівника, тобто в його харизму. Такого лідера іноді навіть обожнюють, а частіше створюють культ його особи. Пропоновані ним зразки політичної поведінки обов'язкові для всіх. Харизматичний спосіб легітимації є характерним для періодів революційних змін, коли нова влада не може спиратись на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. У цьому випадку свідомо культивується велич самої особи лідера, а його авторитет освячує інститути влади, сприяє їх визнанню і прийняттю населенням.
3. Раціонально-правова, демократична легітимність базується на раціонально сприйнятому інтересі, що спонукає людей до підкорення владі, організованій за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних норм і процедур. У такій державі підкорюються не особі лідера з багатим набором непересічних якостей, а законам і законності (це ідеал Арістотеля). Цей тип легітимності характеризує сучасні демократичні держави, це структурна чи інституціональна легітимність, яка ґрунтується на довірі громадян до устрою держави, а не до окремих осіб.

Існують й інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади.

Суть  ідеологічної легітимності полягає  у виправданні влади засобами ідеології, впроваджуваної в масову свідомість. Ідеологія доводить відповідність  влади інтересам народу, нації  чи класу та її право на управління. Залежно від того, кому адресована ідеологія і які ідеї вона використовує, ідеологічна легітимність може бути класовою чи націоналістичною.