Грошова емісія перших
післявоєнних років стала найбільшим
джерелом поповнення державного
бюджету. В першій половиш 1918
р. Народний банк випускав щомісячно
по 2-3 млрд. практично нічим не
забезпечених грошей — "керенок".
В результаті нестримної грошової
емісії ціни досягли небачених
масштабів. Якщо рівень цін
1913 року взяти за 1, то в 1918р.
він складав 102, в 1920 - 9620, 1922 - 7343000,
а в 1923 році -648230000. В результаті
цього радянські гроші були
повністю обезцінені. В 1921 році купівельна
спроможність 50-тисячної купюри прирівнювалась
до довоєнної монети в одну копійку. Високу
цінність зберіг тільки золотий царський
карбованець, але в обігу його не було,
бо населення його приховало.
В результаті такої
грошової політики була повністю
зруйнована фінансова система.
В результаті цього закономірним
став перехід до натурального
обміну. В промисловість впроваджувалася
система безгрошових відносин
і розрахунків. Главки і місцева
влада виписували ордери, за якими
підприємства повинні були безоплатно
відпускати свою продукцію іншим підприємствам
і організаціям. Податки відмінялись,
борги один одному анулювались. Забезпечення
сировиною, паливом, обладнанням здійснювалось
також безкоштовно, централізованим шляхом
через Главки. Для здійснення обліку виробництва
на підприємствах Раднарком рекомендував
перейти до натуральних показників - "тредів"
(трудовим одиницям), які виражали певну
кількість затраченої праці.
Фактично припинила
своє існування кредитно-банківська
система. Народний банк був
об'єднаний з казначейством і
підпорядковувався ВРНГ, а по
суті перетворювався в центральну
розрахункову касу. На банківських
рахунках підприємств фіксувався
рух не тільки грошових засобів,
але й матеріальних цінностей
всередині державного сектора
економіки. На місце банківського
кредитування було введене централізоване
державне фінансування і матеріально-технічне
постачання.
У відповідності з
продрозкладкою в країні була
заборонена приватна торгівля
хлібом та іншими продуктами.
Все продовольство розподілялось
державними закладами суворо
за картками. Централізовано, за
картками, розподілялись і промислові
товари повсякденного попиту. Повсюдно
заробітна платня робітникам
і службовцям на 70-90% видавалась
у вигляді продовольчих і промислових
пайків, або продукцією, що випускалась.
Було відмінено грошові податки
з населення, а також платня
за житло, транспорт, комунальні
послуги та інше.
На підприємствах все
більше поширювалась зрівняльна
система оплати праці, і якщо
в 1917 році заробітна плата у
висококваліфікованого робітника
була в 2,3 рази вищою, ніж
у малокваліфікованого, то в
1918 - в 1,3 рази, а до 1920 - всього в
1,04 рази.
Характерною рисою цього
періоду стала трудова повинність.
Більшовики були впевнені, що примусова
праця - це невід'ємна властивість соціалізму,
єдиний метод залучення людей
до господарського життя. Користь від
такої праці була надзвичайно
низькою, в основному вона полягала
у відродженні у населення
класової ненависті до колишніх експлуататорів.
Незабаром принцип
примусової праці був поширений
і на інші верстви суспільства.
Кожна доросла людина повинна
була працювати і працювати
там, де їй накажуть. Всі працездатні
і непрацюючі на цей момент
чоловіки і жінки віком від
16 до 55 років повинні були стати
на облік у відділок розподілу
робочої сили. Там вони отримували
направлення на роботу.
З кінця 1918 року
звичайним стало оголошення про
призов робітників і спеціалістів
різних галузей на державну
службу, на кшталт того, як це
було з набором до Червоної
армії. З цього часу вони
підпадали під юрисдикцію військового
трибуналу з усіма наслідками,
що звідси витікали. Таким чином
були мобілізовані залізничники,
медичні працівники, працівники річкового
і морського флоту, зв'язківці, металісти,
електрики, працівники паливної промисловості
та інші. Відбувалась поступова "мілітаризація"
цивільної служби, стирались розбіжності
між військовою і цивільною сферами. Порушники
дисципліни оголошувались "дизертирами
трудового фронту", відправлялись до
концентраційних таборів.
Політика "воєнного
комунізму" була зумовлена
надзвичайними умовами війни.
Однак багато керівників країни,
а також публіцисти, вчені того
часу сприймали її не тільки
як вимушену, тимчасову, але і
як цілком закономірну систему
при переході до безкласового
суспільства, вільного від ринкових
відносин. Вважалось, що соціалістична
економіка повинна бути натуральною,
безгрошовою, що в ній обов'язково
буде присутнім централізований
розподіл всіх ресурсів і готової
продукції.
Подібним поглядам
на таку систему управління
економікою в ті роки сприяла
і гаряча впевненість в тому,
що Радянська країна не довго
буде єдиною, що на Заході дуже
швидко відбудеться революція,
а нове суспільство буде побудоване
за допомогою заможних країн.
До того ж слід
пам'ятати, що система "воєнного
комунізму" так і не стала
абсолютною, їй не вдалось повністю
панувати над вільним ринком,
який, незважаючи на суворі закони
військового часу, виявився дуже
життєздатним. Відомо, що спекулянти
"мішочники" доставляли в місто стільки
ж хліба, скільки давали всі заготівлі
по продрозкладці, тільки його ціна була
в декілька разів вищою.
По всій країні постійно
велась торгівля, відбувався обмін
продовольства на промислові
товари. Меблі, дорогоцінності, хліб,
м'ясо, овочі - все продавалось
на "чорному " ринку. Тут же
можна було здійснити обмін
радянських грошей на валюту,
хоча офіційно це було суворо
заборонено.
Дрібне господарство
демонструвало дивовижну живучість,
незважаючи на всі спроби уряду
монополізувати виробництво і
розподіл. Приватний сектор був
настільки сильним, що коли
уряд заявив про перехід до
нової економічної політики, це
було значною мірою лише визнанням
факту існування стихійної торгівлі,
яка вистояла всупереч декретам
і репресіям влади.
Господарський розвиток
на західноукраїнських землях
В результаті успішного
збройного повстання, яке відбулося
на початку листопада 1918 року,
відкрилася нова сторінка історії
Східної Галичини. Була повалена
влада Австро-Угорської монархії
й проголошена Західноукраїнська
Народна Республіка. Законодавчим
органом ЗУНР стала Українська
Народна Рада. У її програмній
декларації, виданій 5 листопада
1918 р., проголошувалось народовладдя,
основи економічної політики
молодої республіки, гарантувалися
права і свободи громадян, їх
національна та соціальна рівність.
Виконавчим органом
ЗУНР стала Рада Державних
Секретарів, створена 10 листопада 1918
р. Перед урядом ЗУНР стояли
надзвичайно складні соціально-економічні
завдання. Найбільшою турботою Секретаріату
внутрішніх справ було забезпечення
населення та армії продуктами
харчування. Ще гострішою була
проблема забезпечення населення
промисловими товарами.
Уряд Наддніпрянської
України надав допомогу галичанам
— було надіслано 1000 вагонів продуктів
харчування (в тому числі 500 вагонів
цукру) й асигновано певну кількість
грошей для придбання продуктів
харчування. Проте ця допомога виявилася
недостатньою. Тому Державний Секретаріат
внутрішніх справ змушений був здійснити
ряд радикальних заходів. Усі
запаси продуктів харчування та предметів
першої необхідності Секретаріат зосередив
у своїх руках.
Чималу роботу провів
Секретаріат залізниць, пошт і телеграфів,
йому вдалося налагодити рух поїздів,
які з листопада 1918 р. по січень 1919 р. перевезли
сотні тисяч військовослужбовців та полонених.
З метою підготовки нового залізничного
персоналу Секретаріат подбав про залізнично-технічні
курси. З січня 1918 р. налагодилася робота
пошт. Діяли телеграф, а також і телефон.
З найбільшими труднощами
зіткнулися секретаріати фінансів
й торгівлі та продажу. Обом
секретаріатам не вистачало фахівців.
Прибутки державної скарбниці
були мінімальними. З огляду на
повне зубожіння населення, надходження
від податків були незначними.
З великими зусиллями уряд
вишукав кількасот тисяч крон,
щоб виплатити "добове" фронтовикам.
Державні секретарі одержували
невелику заробітну плату, та
й то лише з січня 1919 р.
Секретаріат громадських
робіт займався використанням
корисних копалин (нафти, вугілля,
солі), здійснював нагляд за шляхами
і державними пилорамами. Пекучим
завданням Секретаріату була
відбудова зруйнованої економіки
Галичини. З цією метою в повітах
діяли технічні, будівельні експозитури.
Взимку 1919 р. було заготовлено
необхідну кількість лісу для
відбудовчих робіт, з настанням
весни планувалося розпочати
відбудову краю. Секретаріат земельних
справ займався реалізацією земельного
закону, прийнятого Українською
Національною Радою, здійснював
нагляд за тим, щоб вся земля
оброблялася. Для цього при
повітових комісаріатах були
призначені рільничі референти,
діяли повітові, а в селах -
сільські аграрні комісії. Для
проведення реформи створювалися
земельні органи. Секретаріат здійснював
керівництво лісовими інспекторами
й управами державних маєтків.
Весною 1919 р. економічний
стан ЗУНР наближався до катастрофи.
Внаслідок жорстоких боїв на
ЇЇ території упродовж п'яти
років були зруйновані й спалені
сотні містечок і сіл, промислових
об'єктів. Різко зменшилась кількість
працездатного населення, крім
великих людських втрат на
фронтах, близько 700 тис. галичан
були вивезені в Росію та
Австро-Угорщину, 100 тис. осіб воювали
в лавах Української Галицької
Армії. При цьому в гірських районах краю,
передусім на Гуцульщині, лютував голод,
19 населених пунктів Зборівського повіту
було повністю зруйновано. В регіоні поширились
інфекційні хвороби. В листопаді - грудні
1919 р. Поділля було охоплене епідемією
тифу. Кількість хворих станом на 20 грудня
становила 26 тис.
Чи не найбільш вражаючим
організаторським досягненням західноукраїнського
уряду стала Галицька армія.
На відміну від східних українців
галичани швидко дійшли згоди
про не-обхіднісь створення сильної,
ефективної регулярної армії. Була проведена
загальна мобілізація, в результаті чого
армія налічувала 100 тис. чоловік, у тому
числі 40 тис. боєздатних. Військове спорядження
в основному бралося в австрійських складах
або шляхом роззброєння сотень і тисяч
німецьких та австрійських військ, котрі
через Галичину їхали додому.
Сталося так, що
Захід віддав перевагу Польщі,
а східні українці не змогли
вберегти власної держави, вже
не кажучи про те, щоб допомогти
галичанам. Тому галицькі українці,
які яскраво продемонстрували
здатність до самоуправління, з
не залежних від них причин
не змогли здобути державності.
Це не означає, що вони діяли
бездоганно, їх зусилля підривалися
недіяльним керівництвом, бездарним
стратегічним плануванням і запізнілою
дипломатією на Заході. Однак
не підлягає сумніву, що, якби
не величезна перевага поляків,
Західноукраїнська Народна Республіка
посіла б своє місце серед
інших нових національних держав
Східної Європи.