Вилучення у великих
власників земель, вод, надр, лісів
проводилось без викупу, але колишнім
землевласникам за їх бажанням
і згідно з рішенням волосних
земельних комітетів залишалися
ділянки з садами, виноградниками,
хмільниками і т. ін. в кількості,
яку вони могли обробити власною
працею і працею своєї сім'ї.
Водночас з вилученими
землями у підпорядкування загальних
комітетів переходив рухомий
і нерухомий інвентар колишніх
власників, а також будівлі,
за винятком тих, які вкрай
потрібні їм для життя і
ведення приватно-трудового господарства
чи торговельно-промислової діяльності.
Всі вилучені ділянки мали за рішенням
земельних комітетів поділятися на землі
для громадського господарства і землі
для приватно-трудового користування.
Для одержання землі
у трудове користування безземельні
і малоземельні селяни повинні
були подати відповідну заяву
до сільських управ, а останні
складали спеціальні списки. В них зазначались
прізвище, ім'я та по батькові прохача,
кількість працездатних чоловіків та
жінок в його сім'ї, напівпрацездатних
(чоловічої статі віком від 14 до 17 і більше
60 років, жіночої статі - від 13 до 15 і більше
55 років), непрацездатних. Складені списки
вивішувались на видному місці у селі
на тиждень. Після цього вони затверджувались
сільським сходом і пересилались до волосного
земельного комітету. Якщо на протязі
двох тижнів не надходило ніяких протестів,
заяви затверджувались остаточно і громадяни
мали право одержати землю.
В цей час вдосконалювалась
структура центральних відомств,
які відали питаннями землі
і продовольства. З квітня 1918 р.
Рада народних міністерств утворила
Державне хлібне бюро, а на
місцях — низку Державних контор
хлібного бюро. Але головною опорою
міністерства залишались губернські
і повітові продовольчі комітети,
які були створені ще у березні
1917 р.
Та врядування як
центральних, так і місцевих
органів за умов окупації було
досить обмеженим. Німецькі і
австро-угорські війська на свій
власний розсуд реквізували в
українських селян хліб, м'ясо,
яйця та інші продукти.
З наближенням весни 1918 року
настрій у селян все погіршувався.
Посівна кампанія 1918 р. проходила
вкрай мляво. Напевно, Центральна Рада
сподівалась відновити свої втрачені
позиції на селі за допомогою чергового
Всеукраїнського селянського з'їзду,
та він не відбувся. Але відбувся
інший з'їзд - з'їзд хліборобів, який,
скориставшись кризою політики Центральної
Ради на селі та деякими іншими обставинами,
поклав кінець її існуванню.
Таким чином, причиною
поразки Центральної Ради було
те, що вона не проводила будь-якої
суттєвої економічної політики,
навіть наболіле питання про
землю лідери Центральної Ради
відкладали до розв'язання Установчими
зборами.
У ряді галузей промисловості
України, внаслідок загальної розрухи,
посилився процес роздроблення виробництва.
Зросла частка середніх і невеликих
підприємств. В умовах господарської
розрухи вони виявилися більш
життєздатними.
Зменшувалися ресурси
важливих для державного господарства
матеріалів, продуктів, сировини. У 1918
р. було видобуто 34,8% вугілля порівняно
з 1913, а в 1919 р. - лише 20,5%.
Надзвичайно загострювалася
паливна ситуація в країні. Залізорудна
та марганцева промисловість
у 1919 р. повністю припинила
свою діяльність. Різко скоротила
виробництво машинобудівна промисловість
України. Так, випуск паровозів
у 1918 р. проти 1917 р. зменшився
в 2,5 рази, а в 1919 р. - в 15 разів.
Істотно зменшилось виробництво
цукру. Якщо у 1918 р. було вироблено
тільки половину випуску 1913 року,
то в 1919 р. - п'яту частину. В
такому становищі перебували
й інші галузі харчової промисловості.
Все це надзвичайно негативно
відбилося на матеріальному становищі
населення, особливо міського.
Українське селянство,
яке на початку боротьби проти
гетьманщини підтримало Директорію,
почало виявляти невдоволення
її економічною політикою. Поштовхом
до поглиблення конфлікту став
земельний закон Директорії, опублікований
8 січня 1919 р. Декларувавши ліквідацію
приватної власності на землю, закон не
відповідав на головне питання: коли ж
селянство одержить землю? Земельна власність
іноземних (польських, австрійський, німецьких)
землевласників була оголошена недоторканою,
її долю мав вирішити спеціальний закон.
Недоторканими залишалися 15-десятинні
господарства. Все це й обумовило втрату
Директорією підтримки селянства.
Згідно із законом
Директорії від 4 січня 1919 р., хоча
і з великим запізненням, українські
гроші було визнано єдиним
законним засобом виплат на
території України. І хоч українська
влада швидко втратила більшу
частину території, все-таки українські
гроші мали більшу купівельну
вартість, ніж "керенки", більшовицькі
рублі чи "денікінки". Український
карбованець зазвичай вимінювали за чотири
радянські чи денікінські карбованці.
Щоб підняти функціональне значення українських
грошей і довіру до них у населення, тогочасний
міністр фінансів Б. Мартос випускав на
ринок час від часу значну кількість цукру,
борошна, спирту та інших продуктів, які
були у розпорядженні уряду.
Великі економічні
втрати, яких зазнало господарство
України в результаті першої
світової війни та революційних
подій, були справді катастрофічними.
Тисячі робітників, рятуючись від
голодної смерті, тікали з міст
у село. Торгівля набула спотворених
форм. Найбільших руйнувань зазнали
галузі важкої промисловості.
Часта зміна політичної влади
зривала роботу з налагодження
виробництва.
Економічна політика
радянської влади
Фактично одночасно
з падінням гетьманату розпочався
новий етап боротьби за владу
в Україні між більшовиками
і українськими національно-демократичними
силами в особі Директорії. Наступ
радянських військ почався 8 грудня
1918 р., а вже 3 січня 1919 р. вони
увійшли в Харків, а 5 лютого 1919
р. - в Київ. Радянська влада вдруге
була встановлена в Україні.
До травня 1919 р. Червона армія
взяла під свій контроль майже
всю територію України в межах
колишньої Російської імперії.
До революції будівництво
нового суспільства уявлялося
більшовикам як процес створення
економіки, що базується на
неринкових відносинах. Як зразок
пропонувалось використати досвід
Паризької Комуни. Вважалось, що
після революції в країні не
буде армії, поліції, всі чиновники
будуть виборними і підзвітними
перед народом, а державою зможе
управляти будь-яка людина. В перехідний
період будівництва комуністичного
суспільства на місце буржуазної
держави прийде диктатура пролетаріату,
яка зможе здійснити дві основні
функції: придушити опір буржуазії
і здійснити керівництво масами.
Передбачалось, що
в перехідний період в економіці
буде відсутня приватна власність,
буде проведене повне усуспільнення
виробництва, будуть сформовані
господарські зв'язки, засновані
на адміністративному розподілі
продукції з єдиного економічного
центру. Після революції радянський
уряд почав активно впроваджувати
ці теоретичні настанови в
господарську практику. І якщо
уважно проаналізувати історію
радянського періоду, то можна
стверджувати, що більша частина
цих настанов діяли упродовж
декількох десятиліть.
Постає запитання: "Чому
більшовикам вдалось швидко реалізувати
таку модель?". Тут слід пам'ятати,
що в Російській державі на протязі
віків державна власність традиційно
займала провідне становище. Державне
втручання в економіку було надзвичайно
сильним, що створювало відповідні передумови
для функціонування надцентралізованої
системи управління господарством, яка
є характерною для тоталітаризму. Поряд
з тим, у масовій свідомості переважали
примітивні уявлення про соціальну справедливість,
про зрівняльний розподіл власності, і
перш за все землі (що й обіцяли більшовики).
Тому основна частина населення всюди
підтримувала перші кроки Радянської
влади.
Формування командної
економіки ознаменувалось систематичною
боротьбою більшовиків проти
приватної власності, ліквідація
якої розпочалась з Декрету
про землю, де було записано,
що право приватної власності
на землю втрачають всі верстви
суспільства, крім селян.
На початку 1918 р.
було покладено початок реалізації
Дек-рета про землю, у відповідності з
яким селянам було надано більше 150 млн.
га удільних, поміщицьких, монастирських
та ін. земель, що було рівнозначно конфіскації
цих земель. Крім землі і інших угідь, до
рук селян передавалось все рухоме і нерухоме
майно, приблизно на 300 млн. крб. Було ліквідовано
величезні щорічні платежі поміщикам
і сільській буржуазії за оренду землі
(приблизно на суму 700 млн. крб. золотом).
В лютому 1918 р. було
прийнято Закон про соціалізацію
землі, який проголошував перехід
землі із приватної власності
в загальнонародну. В основу
закону було покладено есерівський
принцип зрівняльного розподілу
землі між селянами, а фактично
- переділ землі на користь
бідноти.
В травні 1918 р. уряд
оголосив про введення продовольчої
диктатури, що означало перехід
до політики жорстокого тиску
на заможне селянство, до насильного
вилучення хлібних запасів. На
село були послані багатотисячні
озброєні продовольчі загони (продзагони)
із робітників і солдат, які
займались прямою конфіскацією
продовольства. В цій діяльності
продзагони спирались на комітети
селянської бідноти, їм було
доручено розподіляти серед бідняків
хліб, сільськогосподарське знаряддя,
промислові товари, надавати допомогу
місцевій владі по вилученню надлишків
хліба у куркулів. Але на практиці ком-біди
привласнювали собі набагато більше повноважень.
Зокрема, вони брали активну участь в переділі
землі між селянами. Наприкінці 1918 - на
початку 1919 р. комбіди були об'єднані з
волосними і сільськими Радами, оскільки
уряд побачив у їх діяльності перевищення
повноважень і прояв "двовладдя"
на селі.
З другої половини
1918 р. почала утверджуватись жорстко
централізована соціально-економічна
система, яка отримала назву
"воєнний комунізм". В цей
період держава сконцентрувала
в своїх руках майже всі
трудові, фінансові і матеріальні
ресурси, змушуючи їх працювати
на принципах військового підпорядкування;
була проведена широка націоналізація
промислових підприємств, включаючи
і дрібні. Всі оборонні підприємства
і залізничний транспорт були
переведеш на військовий стан.
Одним із напрямків
політики диктатури пролетаріату
в період "воєнного комунізму"
було встановлення прямого продуктообміну
між містом і селом з використанням
позаекономічних і військових
заходів. Пріоритетним напрямком
цієї політики була акумуляція
продовольства в державних фондах
для забезпечення потреб армії
і робітників, що були зайняті
на оборонних підприємствах. В
січні 1919 р. Раднарком видав
декрет про обов'язкові поставки
селянами державі надлишків хліба
і фуражу. Але дуже часто держава
вилучала у селян не тільки
надлишки хліба. Під виглядом
надлишків вилучались і необхідне
для сім'ї продовольство, насіння
і фуражне зерно. В 1920 р. поряд
із хлібом продрозкладка поширювалась
на картоплю, овочі та інші
сільськогосподарські культури. За
ці поставки передбачалась плата
за твердими цінами. Але оскільки
паперові гроші обезцінювались дуже
швидко, то фактично продрозкладка виражалась
в прямій конфіскації продовольства.
Виходячи з ідеї
про необхідність швидкої відміни
грошей, уряд все більше схилявся
до повного обезцінення грошей шляхом
їх необмеженої емісії.
Асигнацій було надруковано
так багато, що вони обезцінились в
десятки тисяч разів і майже повністю
втратили купівельну здатність. Грошова
маса обчислювалась квадрильйонами, вартість
пачки сірників або білету в трамваї оцінювались
в мільйони радянських карбованців, що
означало гіперінфляцію.
Результатом такої
політики стало перетворення
грошей в "розмальовані папірці".
Серед радянських керівників
була поширена думка про те,
що гіперінфляція корисна для
економіки, оскільки вона "поїдає"
грошові заощадження колишніх
експлуататорів шляхом їх обезцінення
і таким чином відбудеться швидке витіснення
грошей із обігу.
Як відомо, наприкінці
1917 р. в Російській державі
в обігу знаходилось більше 22
млрд. крб. Основна маса цих
грошей складалась із царських
карбованців. Поряд з тим, в
обігу була велика кількість
паперових грошей, які випустив
Тимчасовий уряд, так звані "керенки".
За зовнішнім виглядом це були
прості талони, надруковані на
одному боці аркуша, не мали
ні серійного номеру, ні інших
атрибутів казначейського білету.
Курс "керенок" був нижчим
за курс царських грошей. Радянське
керівництво включно до лютого
1919 р. продовжувало друкувати
"керенки", не вносячи в їх
зовнішній вигляд ні яких змін.
Це пояснювалось тим, що населення,
і перш за все селянство,
не могло прийняти нові гроші
через їх низьку купівельну
спроможність.