Формирование механизма трансфера технологий

- "єднальні" умови. Значне  число корпорацій розвинених  країн надає незалежним іноземним фірмам технологію за умови, що вони будуть закуповувати в них сировину, напівфабрикати, комплектуючи тощо:

- обмеження експорту вироблених за проданою технологією виробів. При укладанні ліцензійних угод з незалежними іноземними компаніями компанії-власники надають великого значення питанням територіального обмеження сфери дії договору, зокрема, точному визначенню того, у які країни ліцензіат має право eкспорту, виготовлені на основі придбаної технології. Наприклад, корпорації США широко використовують ліцензійні угоди для фактичного розділу ринків збуту продукції;

- обмеження обсягів виробництва  й сфер використання ліцензованого  виробу. Корпорації-монополії при укладанні договорів визначають умови, що передбачають установлення певного обсягу виробництва ліцензованого виробу.

Викладені вище стратегії  корпорацій у сфері трансферу  технологій необхідно враховувати  при укладанні патентно-ліцензійних угод як з іноземними партнерами, так і всередині країни.

Одним із наслідків глобалізації є переміщення виробництва з  технічно розвинених країн у країни з дешевою робочою силою [7]. Таке переміщення поставило перед технічно розвиненими країнами додаткову проблему: охорону ноу-хау. Широко визнаним є той факт, що прямі іноземні капіталовкладення із промислово розвинених країн у країни, що розвиваються, стали причиною поширення технології в країнах-одержувачах. Технічно розвинені країни визнають той факт, що без існування ефективної системи інтелектуальної власності в країнах-одержувачах передана технологія може використовуватися для конкуренції з ними, що позбавляє їх можливості одержувати адекватні прибутки від своїх інвестицій/технологій. На жаль, більшість країн — потенційних одержувачів технології не мають надійно діючої системи інтелектуальної власності, а технічно розвинені країни не переміщають підрозділи, що займаються НДДКР, разом з виробничими підрозділами. Це запобігає відпливу технології за допомогою ліцензування.

Коли мова заходить про  передачу ноу-хау й промислових  секретів, які є ледь "патентоспроможними", обидві сторони (ліцензіар і ліцензіат) дуже ризикують. Значну підтримуючу роль за таких умов повинні відіграти відповідальні установи й уряди для того, щоб полегшити цей процес шляхом створення сприятливих "обставин" захисту у сфері прав інтелектуальної власності, особливо в сфері ноу-хау й промислових секретів.

Передача ноу-хау й  промислових секретів не обмежена "технічним" ноу-хау. Ноу-хау "годиться для передачі" в кожному виді діяльності, що збільшує вартість. При укладанні контрактів на виготовлення в центрі уваги повинні бути ноу-хау у виробництві й матеріально-технічному забезпеченні. Компанії, що бажають збільшити свою частку на зростаючих ринках, можуть передавати свої маркетингові секрети й ноу-хау місцевим компаніям на цих ринках в обмін на роялті, що стягуються з обсягу продажів.

Досвід розвинутих у технологічному відношенні держав свідчить про те, що вибір оптимальних форм державного впливу на процес передачі технологій може забезпечити успіх інновацій або навпаки — призвести до розриву цього процесу. З цим пов'язане існуюче в багатьох країнах спеціальне регулювання передачі технологій через: утворення системи стимулів для автора, винахідника, що прискорюватимуть створення інновацій: визначення особливого режиму використання наукових результатів за державними контрактами; державної підтримки інноваційної діяльності, пільгового оподатковування, кредитування; вироблення курсу політики у галузі експорту та імпорту технологій; створення інфраструктури передачі технологій (інформаційні служби, технологічні інкубатори, технопарки) тощо.

У цьому зв'язку заслуговує на увагу сформована в більшості  розвинених країн система поділу зусиль на одержання й використання нових знань, між державою, великими промисловими компаніями й малими інноваційними фірмами приватного сектору, вищими навчальними закладами (університетами) і безприбутковими організаціями. Центральним елементом такої системи є постійно вдосконалюваний механізм забезпечення виробництва новими перспективними ідеями й технологіями, які нерідко виникають у процесі виконання фінансованих з держбюджету наукових досліджень і розробок.

Одним з поширених напрямів стимулювання трансферу технологій як всередині країн, так і у зовнішньоекономічних зв'язках є законодавче унормування прав власності на об'єкти інтелектуальної власності, що створюються в національних університетах.

Ріст патентування в університетах відбувається в рамках широкої політики, націленої на заохочення взаємодії між державними дослідженнями й промисловістю й збільшення соціальної й приватної віддачі від підтримки державою НДДКР. Загальносвітове зміцнення системи охорони інтелектуальної власності, а також прийняття законодавства, націленого на поліпшення передачі технології, — це додаткові фактори, що сприяють росту патентування в навчальних установах країн ОЕСР [8].

Широко відомим є те, що у 1980 році США прийняли законодавчий акт (Акт Bayh-Dole), що надав одержувачам  федеральних коштів у сфері НДДКР право патентувати винаходи й віддавати їх фірмам за ліцензією. Це законодавство мало на меті полегшити використання результатів фінансованих урядом досліджень шляхом передачі права власності від держави університетам і іншим підрядчикам, які могли б потім ліцензувати інтелектуальну власність фірмам. Хоча патентування в університетах США відбувалося ще до прийняття Акту Bayh-Dole, воно не мало систематичного характеру.

Наприкінці 1990-х років, дотримуючись прикладу законодавчих змін у США, багато інших країн ОЕСР реформували  правила фінансування досліджень і/або закони зайнятості для того, щоб дозволити дослідницьким інститутам реєструвати, володіти й ліцензувати інтелектуальну власність, створену за допомогою коштів, виділених на дослідження урядом. В Австрії, Данії, Німеччині і Японії основним наслідком цих змін було скасування так званих "професорських привілеїв", які надавали вченим право володіти патентами. Право власності було передано університетам, тоді як винахідники із числа вчених одержували в обмін частку доходів від роялті. У Канаді, де в різних провінціях діють різні норми, що регулюють власність університетів на інтелектуальну власність, здійснено зусилля щодо узгодження політики принаймні у відношенні НДДКР, фінансованих за рахунок федеральних коштів уряду на контрактній основі.

В Ірландії й Франції, де установи зазвичай (але не завжди) зберігають право власності за собою, уряд вибрав альтернативний шлях: надання установам  інструкцій з керування інтелектуальною  власністю для стимулювання більш  послідовної практики.

Зазначені реформи не обмежуються  лише країнами ОЕСР. Так, Китай провів законодавчі реформи, що дозволяють університетам охороняти й висловлювати домагання на інтелектуальну власність.

Вищенаведене дозволяє зробити  висновок про те, що незважаючи на важливість патентного законодавства для різних національних систем, можуть знадобитися різні рішення.

Заохочення комерціалізації  університетами результатів досліджень шляхом надання їм права власності на інтелектуальну власність може бути корисним, але не завжди достатнім для перетворення дослідників на винахідників. Так, установи й окремі дослідники мають стимули розкривати, охороняти й використовувати свої винаходи. Серед таких стимулів: юридична або адміністративна вимога для дослідників розкривати свої винаходи (у багатьох країнах такі правила часто відсутні, навіть у тих, де установи можуть претендувати на патенти); угоди про спільне використання роялті або участь в акціонерному капіталі підприємств; визнання патентної діяльності при оцінці діяльності факультету й найманні персоналу (для молодих дослідників). Серед "гальм" — розпорядження уряду, що перешкоджають університетам одержувати дохід від роялті з ліцензій.

Серед відомих інструментів — роз'яснення для дослідницьких установ норм, що діють у сфері інтелектуальної власності, і поширення їх серед факультетів, співробітників, а також студентів, які беруть участь у дослідницькій діяльності.

Для ліквідації розриву між  винаходом і комерціалізацією університети створили "служби передачі технології" (СПТ) в університетських містечках  або за їхніми межами, які виконують  цілий ряд функцій від ліцензування патентів компаніям до керування  дослідницькими контрактами. Результати, що наводяться в доповіді ОЕСР про патентування й ліцензування в дослідницьких організаціях [10], показують, що є велика розмаїтість структур і організацій СПТ в країнах (наприклад, служби в університетських містечках і за їхніми межами, непрямі посередники, галузеві СПТ й регіональні СПТ), однак більшість — це місцеві установи, які інтегровані в структуру університету або дослідницької установи.

З точки зору ефективності в зазначеній доповіді також відзначається велика розмаїтість у розмірах патентних портфелів, а також обсягу доходів, отриманих від ліцензування. В 2000 році США мали величезну перевагу над іншими країнами ОЕСР у сфері університетського патентування: університети й федеральні лабораторії одержували близько 8 000 патентів (5% від загального числа патентів, причому ця цифра становила 15% у сфері біотехнології). Університетське патентування в інших країнах коливалося від декількох сотень у Японії, Нідерландах і Швейцарії до приблизно тисячі в німецьких державних лабораторіях і корейських дослідницьких установах в 2000-2001 роках. У той час як провідні університети й державні дослідницькі організації в таких країнах, як Сполучені Штати Америки, Німеччина й Швейцарія, можуть заробляти мільйони доларів або евро в рамках доходів від ліцензування, прибуток є досить асиметричний: на кілька провідних винаходів доводиться більшість доходів. Крім того, доходи від ліцензування університетських винаходів залишаються досить малими в порівнянні із загальними бюджетами на дослідження. Таким чином, університетське патентування скоріше може стимулювати дослідження й передачу технології промисловості, ніж приносити реальний прибуток.

Основним бар'єром для  розвитку СПТ є доступ до послуг досвідчених професіоналів в області передачі технології. Проте уряди прагнуть допомогти університетам створити свій управлінський потенціал у сфері інтелектуальної власності. Так, свого часу Данія й Німеччина інвестували кілька мільйонів евро в зусилля по розвитку служб передачі технології, згрупованих у певних регіонах або в таких галузях як біотехнологія. Уряд Сполученого Королівства збільшив видатки на підготовку в університетах керівників у сфері інтелектуальної власності. У США і Японії університети платять скорочене мито за подачу патентної заявки. Національні патентні відомства також співробітничають із університетами для того, щоб надати їм допомогу в підготовці з питань інтелектуальної власності.

Одне з питань, що постає перед винахідниками й керівниками, що займаються передачею технології, полягає в тому, чи варто ліцензувати  технологію або створювати нову фірму  для її комерціалізації. Відповідь  залежить від власне технології, від  ринку, що існує для такої технології, підготовки й навичок співробітників і дослідників, що займаються винаходом, доступу до венчурного капіталу, і нарешті, від завдань установи. Деякі "базові" технології із широким колом застосування можуть комерціалізовуватися, наприклад, через нову компанію, у той час як інші можуть ліцензуватися більшим фірмам з потенціалом для подальшої розробки винаходу і його інтеграції в НДДКР і ділову стратегію.

У згаданій доповіді ОЕСР експерти відзначають, що сполучення виняткових і невиняткових ліцензій, наданих  державними дослідницькими організаціями, є досить збалансованим і що винятковість найчастіше надається з обмеженнями з боку ліцензіата. Часто дослідницькі установи включають у ліцензійні угоди положення про охорону державних інтересів і доступі до інтелектуальної власності для цілей майбутніх досліджень і відкриттів. Ліцензійні угоди багатьох установ включають зобов'язання про експлуатацію винаходів ліцензіатом, особливо якщо ліцензії є винятковими, і про узгодження строків і дій для забезпечення комерціалізації. Такі застереження можна використовувати для забезпечення передачі технології й для того, щоб ліцензовані патенти не використовувалися просто для блокування конкурентів.

Оскільки університетські  винаходи виникають в областях близьких до базових досліджень, учені й керівники також турбуються про те, щоб патентування деяких винаходів не блокувало спадкові дослідження. У таких випадках проводять політику, що не заохочує зайве патентування, але заохочує невиняткове ліцензування.

В університетах США і  ЄС офіційно або неофіційно використовується так зване "звільнення для цілей  досліджень" — традиційно університети звільняються від сплати мита за патентування винаходів, які вони використовують у своїх власних дослідженнях.

Активне використання державними дослідницькими установами різних джерел фінансування, у тому числі промисловості й контрактних досліджень, а також вимоги суспільства про більшу економічну й соціальну віддачу від капіталовкладень у державні НДДКР, роблять університетське патентування реальністю, що має тенденцію більше до розширення, ніж до скорочення.

Уряди й установи, що фінансують дослідження, повинні грати більше активну роль у виробленні норм щодо університетського патентування й ліцензування.