Сучасні напрями, школи і течії у політичній економії

 Деякі економісти вважають, що Петті заклав основи трудової теорії вартості, яка лежить в основі вчення класичної школи. Інші заперечують це, вважаючи, що у Петті немає навіть самого поняття “цінність товару”.

Представником і засновником  класичної політичної економії у  Франції був П’єр Лепезан де Буагільбер. Докладний опис становища Франції зробив в своїх роботах. Буагільбер виступає з гострою критикою меркантилізму. Всупереч останньому джерелом багатства він вважає не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він незалежно від У.Петті також дійшов до висновку про те, що багатство країни полягає не у фізичній масі грошей, а у всій багатогранності благ і речей.

Основи трудової теорії вартості були розроблені великим англійським економістом Адамом Смітом , з якого починається англійська класична школа в політичній економіці. Сміт розрізняє в товарі два аспекти: мінову цінність та споживну вартість. Сміт пояснює різницю між споживною і міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він часто мають невелику цінність в обміні і навпаки.

 Цінність створюється  в матеріальному виробництві.  Її величина визначається середніми  витратами праці на виготовлення  товару. Вартість розпадається на  доходи 3-х класів: зарплату, прибуток, земельну ренту. Матеріальні витрати  зводяться врешті до цих доходів  і тому не враховуються у  цінності сукупного суспільного  продукту (“догма Сміта”). Сміт не завжди послідовний: у нього цінність то розпадається на доходи, то складається із доходів. В основі вчення Сімта було покладено уявлення про економічні закони, діючи подібно законам природи і визначаючи розвиток суспільства.

Своєї вершини англійська класична школа досягла в творчості  Давіда Рікардо . У своїх працях Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Предмет політичної економії Рікардо визначав як економічні відносини людей, що створюють суспільні класи. Головним завданням вважав дослідження законів, які лежать в основі розподілу національного доходу між основними класами у формі заробітної плдати, прибутку і земельної ренти. Як і Сміт, Рікардо розглядає капіталістичні відносини як природні і вічні. По Рікардо величина цінності визначається працею, яка витрачається в найгірших умовах, якщо вона потрібна суспільству. Зарплата диктується ціною засобів існування робітників. Так як ціна сільгосппродуктів визначається затратами праці на найгірших землях, кращі приносять прибуток, який стає земельною рентою.[6]

2.2 Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії.

Марксиизм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Першим марксизм визначив Енгельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом».

Марксизм виник у 40-х  рр. ХІХ ст. як напрям класичної політекономії  коли були дробленні важливі наукові  відкриття, створена важлива основа капіталізму, світ пережив три економічні кризи(1825,1836,1847рр), мали місце виступи  робітників, які висували політичні  вимоги.

Джерелами марксизму були німецька філософія (Гегель, Фейєрбах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур’є , Сен-Сімон), англійська  класична політекономія (Сміт, Рікардо).[12]

 Засновники марксизму  Карл Маркс та Фрідріх Енгельс  були сучасниками і свідками  утвердження капіталістичних відносин, отже формування марксистського  економічного вчення відбувалося  тоді, коли поступальний розвиток  капіталізму зазнав перших глибоких  криз. Цей процес супроводжувався  загостренням суспільних суперечностей,  проявом яких були заворушення,  повстання, соціальні потрясіння. Дане вчення відображає в основному  інтереси робітничого  класу,  найманих працівників, трудящих.

Історичні умови  формування марксизму слід розглядати з двох сторін:

1. загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний);
2. нові тенденції в розвитку економічної науки.

Традиційно вважається, що велике значення в теорії Маркса мають 3 наступних положення:

1. вчення про додаткову вартість,
2. матеріалістичне розуміння історії (історичний матеріалізм)
3. вчення про диктатуру пролетаріату.

Маркс і Енгельс виділяють  п'ять суспільно-економічних формацій:

1.  первіснообщинний устрій. Продуктивні сили - мускульна сила  людини, ближче до кінця поява  знарядь праці. Відсутність держави. 

2.   рабовласницький  лад. П.С. - мускульна сила людини, виплавка металу, використання енергії  вогню, поява колеса, поява судноплавства.  Зосередження влади в руках  одного або декількох чоловік.  Є армія, є механізм примушення.

3.  феодальний лад.  П.С. - замкнуте натуральне господарство, мускульна сила тварин, виробляє  тканин і шкур, здобич корисний  копалин. Монархія.

4.  капіталістичний лад.  Основа - поява нових джерел енергії,  парова тяга, поява верстатів  і машин, поява торгівлі як  необхідного елементу, розподіл  праці. Обмежена монархія, республіка.

5.  комуністичний лад. 

 Кожна подальша формація  є прогресивнішою у області  економіки, культури, побуту і  інших сторін людського життя  в порівнянні з попередньою.  По думці основоположників марксизму  силою розвитку суспільства завжди  був і буде народ. А результати  привласнювали собі ті або  інші класи експлуататорів. Подальші  три формації є класовими і  антагоністичними. Буржуазні виробничі  відносини Маркс вважав останньою  антагоністичною формацією. На  зміну їй повинна прийти комуністична  фармація, яка по думці Маркса  і Енгельса відкриває достовірно  людську історію. Перехід від  однієї суспільно-економічної фармації  до подальшої здійснюється революційним  шляхом, тобто шляхом насильства. [16]

К. Маркс  глибоко  проаналізував соціально-економічні проблеми капіталістичного способу  виробництва, довів вирішальну роль економічних відносин як форми розвитку продуктивних сил суспільства, завершив розробку класичної трудової теорії вартості, створив вчення про додаткову  вартість, розкрив механізм капіталістичної  експлуатації. Центральним аспектом цієї теорії стало відкриття двоїстої природи праці, втілення в товарі. Здійснено перехід від додаткової вартості до її перетворених форм прибутку, земельної ренти, банківського відсотка.

Основна марксистська праця  – чотирьохтомний «Капітал» стала  віхою в економічній науці.[11]

Загальні ознаки марксизму. Вивчення цієї, досить складної для  розуміння, теорії буде полегшене, якщо умовно поділити її на дві частини:

1. марксизм як економічне вчення;
2. марксизм як соціальне вчення.

 Ясна річ, що обидві  ці частини марксизму не можна  вважати цілком самостійними, оскільки  перша і створювалась для обґрунтування  другої, тобто для доведення необхідності  докорінних соціальних перетворень  суспільства.

 Марксистське бачення  таких перетворень було, на відміну  від соціальних утопій їхніх  попередників, радикальним: пропагувало  революційні (насильницькі), а не  еволюційні зміни форм власності.  Водночас економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень (до речі, саме Маркс уважав найбільшою утопією сподівання, що соціальні зміни які може запровадити держава або клас «вихованих» капіталістів).

Але згодом на них великий  вплив справила класична політекономія, принципи якої вони не піддавали сумнівам. Тому їхнє вчення стало синтезом двох протилежних підходів, двох методів  — історичного і логічного (абстрактного).

 Такий синтез не  завжди був органічним, що й  зумовило певну двоїстість їхнього  вчення: з одного боку — воно  утверджувало принципи об'єктивності, з другого — принципи суб'єктивізму  та ідеалізму. Але матеріалістичні  (об'єктивістські) підходи у працях  засновників марксизму переважають.  Навіть використання історичного  методу дослідження базується  на цих підходах.

 Саме завдяки цьому  в межах історичного методу  було сформульовано формаційний  принцип аналізу: Маркс і Енгельс  доводили, що прогрес суспільства  цілком залежить від розвитку  продуктивних сил, основним стрижнем  яких стають засоби виробництва, котрі завжди є чиєюсь власністю, що й спричиняє поділ суспільства на два основні антагоністичні класи — власників і тих, кого позбавлено власності. Форма власності, і класи, котрим ця власність належить, визначають тип формації.[8]

Марксова концепція безроздільно панувала до  кінця 80-х років ХХ століття. Вона обумовила однобічний, конфронтаційний характер відношення ортодоксальних марксистів до економічної  думки Заходу. Все це призвело до свідомої  самоізоляції  марксистської  теорії від світової, обмежило наукове  вивчення немарксистських концепцій. Марксова політична економія потребує сьогодні розвитку відповідно до сучасних умов людської цивілізації зі збереженням  позитивних її сторін, як однієї з концепцій, що має соціальну спрямованість  на захист інтересів людей праці.[2]

2.3  Поява та основні економічні ідеї школи маржиналізму.

Особливістю розвитку економічної  думки у останній третині ХІХ  ст. стало виникнення маржиналізму як основи неокласичної економічної теорії.

   Маржиналізм (від фр. marginal – граничний, крайній) – це неокласичний напрям, одна з магістральних течій сучасної економічної думки, в основі якого є дослідження граничних економічних величин і визначення цінності ринкових благ їхньою корисністю та рідкістю. Маржиналізм – теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, виходячи з універсальної концепції використання граничних, крайніх величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв’язку зі зміною інших явищ. [1]

 Зародження маржиналізму та перехід від класичної до неокласичної теорії у 70 – 80 рр. ХІХ ст. в економічній літературі розглядається як наукова „маржинальна революція”. Об’єктивна необхідність появи маржиналізму пов’язується з новими реаліями розвитку капіталізму, а саме:

1. суттєвими змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;
2. розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських звяз’ків та ринкової кон’юнктури;
3. виникненням економіки монополістичного ринку;
4. змінами у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;
5. зростаючою індивідуалізацією підприємницької діяльності, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв’язків між суб’єктами господарювання;
6. появою потреби у рекомендаціях щодо раціоналізації господарювання на мікроекономічному рівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки. [3]

Для маржиналізму характерна нова методологія, основними ознаками є такі:

• психологізація економічного аналізу — участь індивіда в економічних процесах зумовлюється психологічними, суб'єктивними чинниками й оцінками;
• суб'єктивно-ідеалістичний підхід — погляд на систему вільного підприємництва з боку ізольованого господарюючого суб'єкта;
• принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб'єктивних уявлень примат обміну та споживання над виробництвом — корисність блага може оцінити лише споживач;
• принцип рідкісності — обмеженість пропозиції того чи іншого блага, унаслідок чого ціна потрапляє в повну залежність від попиту, пов'язаного з суб'єктивними оцінками;
• оперування граничними величинами — граничною корисністю, граничною продуктивністю;
• ідеологічна нейтральність економічного аналізу — спроба побудувати теорію "чистої економіки" без урахування політичних чинників.

   Маржиналізм у своєму розвитку пройшов два етапи: перший – охоплює період з 70 – 80 рр. ХІХ ст. і другий – 90 рр. ХІХ ст. Характерною особливістю першого етапу розвитку маржиналізму було започаткування „суб’єктивного напряму” в політичній економії та теорії граничної корисності як основи цінності.

   Розвиткові маржиналізму на першому етапі значною мірою сприяли книги В. С Джевонса „Теорії політичної економії” , К. Менгера „Основи вчення про народне господарство”, Л. Вальраса „Елементи чистої політичної економії” та ін.