Виникнення класичної політичної економії

Розвиток класичної школи  політекономії у Франції відбувався в інших історичних умовах, ніж  в Англії. До кінця XVIII ст. Франція  залишалася феодальною державою з кризовим станом сільського господарства та слабким  розвитком промисловості. Політика Ж.Б. Кольбера зазнала краху, Англія здобула перемогу над Францією в боротьбі за зовнішні ринки збуту, меркантилізм не дістав подальшого розвитку. Особливості становлення французького капіталізму суттєво вплинули на формування економічних поглядів П'єра Буагільбера (1646-1714) і спричинили його ворожість до ідей меркантилізму. П’єр де Буагільбер - засновник класичної політичної економії у Франції - народився в Руані в дворянській сім’ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.

Буагільбер розуміє об’єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційність цін, відновить торгівлю.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації - це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця. Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи. Проте не можна казати про тотожність ідей Буальгібера ідеям фізіократів. Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії, а англійська школа - промислової буржуазії.

У вченні П. Буагільбера є  поняття природних законів економіки, які не можна порушувати. Учений заперечував недоцільне втручання  держави в економічне життя й  вимагав свободи торгівлі, яка забезпечить гармонію інтересів:"... тільки Природі під силу... підтримувати мир, втручання будь-якого іншого авторитету все псує, з якими б добрими намірами воно не здійснювалося". Економічні закономірності П. Буагільбер шукав у сфері матеріального виробництва, а основою останнього вважав сільське господарство. Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, метою товарного виробництва вважав споживання. Французький економіст фанатично боровся проти грошей, які, на його думку, своїм вторгненням порушують природну рівновагу й гармонію товарного виробництва. Єдина функція грошей, яку визнавав П. Буагільбер, - це засіб обміну, причому її можуть виконувати не лише металеві, а й паперові гроші.

П. Буагільбер, як і В. Петті, був прихильником трудової теорії вартості, "істинну вартість" товару визначав працею, а мірою вартості вважав робочий час. Учений стверджував, що всі предмети й товари мають постійно перебувати в рівновазі та зберігати ціну пропорційно до відносин між ними та згідно з витратами, які слід здійснити для їх виробництва. За теорією П. Буагільбера, розподіл праці між галузями має здійснюватися шляхом вільної конкуренції.

Різний рівень розвитку капіталізму в Англії та Франції спричинив певні відмінності в розвитку класичної політичної економії в цих країнах.

Звернемо увагу га те, що французька і англійська школа мають відмінності, зокрема:

o  французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму, наприклад:.

o  француз П. Буагільбер бачив у грошах причину порушень справедливого обміну між товарами; а англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.

o  французька класична школа вважала, що мета виробництва - споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення капіталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу мінову вартість.

o  П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промисловості.

Західні економісти віддають належне класичній школі, проте  не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст. Відомий американський економіст Дж.К. Гелбрейт писав з цього приводу: "…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті ХІХ ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна "класична економічна теорія" терміном "неокласична економічна теорія".*

Отже, класичній політичній економії належить ряд важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою трудова діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.

Фізіократи та характеристика їхнього вчення

Фізіократи - французькі економісти другої половини ХVІІІ ст., представники класичної політичної економії. Назва  цієї наукової школи походить від  грецьких слів "фізіс" - природа і "кратос" - влада.

Поява школи фізіократів  зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У ХVІІ ст. у Франції ще панує феодалізм, хоч починається вже становлення і зміцнення абсолютистської держави. У державі переважало сільське населення, переобтяжене численними феодальними податками. Спустошливі війни і непомірна розкіш королівського двору призвели до зубожіння селянства. До цього спричинялася й економічна політика міністра фінансів Людовіка ХІV - Кольбера. Він розглядав сільське господарство тільки як джерело покриття витрат держави. Було встановлено низькі ціни на хліб, заборонено його експорт. Промисловість була слабо розвиненою. В економічній теорії та економічній політиці панував меркантилізм.

У першій половині ХVІІІ ст. зі втратою військової могутності Франція  втрачає і свої позиції у зовнішній  торгівлі. У другій половині ХVІІІ  ст. країна наближалась до революції. Відтак ідеї меркантилізму також втрачають своє значення. Чітко визначаються дві проблеми, що гальмують економічний розвиток: панування меркантилізму і збереження феодального режиму на селі. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму, зокрема школа фізіократів як один з напрямів класичної буржуазної політичної економії. Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру. Вони стали представниками інтересів крупних землевласників. Джерело багатства і процвітання нації фізіократи бачили винятково в розвитку сільського господарства. Тут просліджується вплив давньогрецьких мислителів, зокрема Ксенофонта, що писав, що землеробство - мати і годувальниця всіх професій. Ксенофонт вихваляє сільське господарство яке дає плоди, придатні навіть для жертвоприносин, що тренує фізично громадян, що робить їх відмінними воїнами, що штовхає людей на шлях взаємодопомоги, що забезпечує і всім необхідним.

На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками економічного лібералізму. Фізіократи розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Ідеї, які проголошували  фізіократи, у загальних рисах  були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема П’єром де Буагільбером.

В окрему школу фізіократи об`єднались наприкінці 50-х років  ХVІІІ ст. Головним представником і засновником цього напрямку був Франсуа Кене (1694-1774), придворний медик Людовика XV. Його головний твір - "Економічна таблиця". Ця праця - геніальна спроба вперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сумарного продукту нації. Однак ця схема не охоплювала процесу відтворення усього національного продукту, оскільки вилучала працю, застосовану у промисловості. Прихильники Ф. Кене трактували його таблицю як вершину всієї фізіократичної школи, вважали її одним з трьох найбільших відкриттів людської історії (поряд з письмом і грішми).

Кене не тільки сформулював основні теоретичні положення, але також економічну і політичну програму фізіократизму. Фізіократи оголосили сільське господарство єдиною галуззю, що створює багатство країни. Вони наполягали на тому, що саме постійно відтворені багатства сільського господарства є основою для всіх інших форм багатства, забезпечують заняття усім видам професій, сприяють добробуту населення, надають руху промисловості і підтримують процвітання нації. Тільки в землеробстві, за твердженням Кене, створюється нове багатство, а велика продуктивність землеробської праці обумовлена самою природою. Обґрунтовуючи цю тезу, фізіократи докладно розробили навчання про "чистий продукт". Під чистим продуктом вони розуміли надлишок продукції, отриманої в землеробстві, над витратами виробництва. "Чистий продукт, - писав Кене, - це щорічно створювані багатства, що утворюють доходи нації, і представляють продукт, що витягається з земельних володінь після вилучення усіх витрат". Таким чином, фізіократи вважали, що чистий продукт виникає тільки в землеробстві. І на їхній стороні була сама очевидність, тому що ніде приріст продукції не демонструється настільки наочно, як у сфері тваринництва і рослинництва. Фізіократи затверджували, що в промисловості існує лише споживання, промисловість з'являлася "марною галуззю" через те, що там лише перетворювалася форма продукту, даного природою. Оскільки, на думку фізіократів, чистий (чи прибавочний продукт) створюється винятково в землеробстві, земельна рента виявляється в них єдиною формою чистого продукту. У промисловості ж, через її "безплідність", прибавочний продукт не створюється, а доход підприємця і заробітна плата робітника являють собою витрати виробництва. З вченням про чистий продукт у фізіократів тісно пов'язана концепція про продуктивну і непродуктивну працю.

Вперше в історії економічної  думки вони віднесли до продуктивної праці тільки працю, що створює чистий продукт. Отже, відповідно до їхніх поглядів, тільки праця, зайнята в сфері сільського господарства є продуктивною, а праця в інших сферах народного господарства є непродуктивною чи "марною".

Істотною заслугою фізіократів  було те, що вони в межах буржуазного кругозору дали аналіз капіталу. Фізіократи проаналізували речові складові частини капіталу, розрізняючи "щорічні аванси", річні витрати і "первинні аванси", що є фондом організації землеробського господарства і що витрачалися відразу на багато років вперед. Таке ділення капіталу, правильно обумовлене способами, якими "аванси" входили у вартість річного продукту, відповідає діленню на основний і оборотний капітал, хоча узагальнювальні поняття останніх відсутні у фізіократів. Ділення на аванси фізіократи. допускали лише для продуктивного капіталу, яким вважали лише капітал, вкладений в землеробство. Капітал, вкладений в промисловість, фізіократи помилково вважали "безплідними", не створюючими "чистий продукт". Гроші Ф. не зараховували ні до одного з видів авансів. Для них не існувало поняття грошового капіталу. Фізіократи стверджували, що гроші самі по собі "безплідні", і визнавали лише одну функцію грошей - як засоби звернення. Накопичення грошей вважали шкідливим, оскільки воно вилучає гроші із звернення і позбавляє їх єдиній корисній функції - служити обміну товарів. Головна заслуга фізіократів, зокрема Кене, полягає в тому, що вони вперше зробили спробу провести аналіз суспільного відтворення (див. детальніше в ст. "Економічна таблиця" Кене).

Іншими визначними її представниками були: Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів’єр, Тюрго та ін. Центром, де регулярно збирались фізіократи, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх. Її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Фізіократична система А. Тюрго - не проста пропаганда поглядів Ф. Кене, а більш глибокий аналіз капіталістичних відносин. Свою економічну доктрину А. Тюрго виклав у праці "Роздуми про створення і  розподіл багатств" (1776), яка складається  зі 100 тез. Відмовившись від трудової теорії вартості, А. Тюрго заклав основи теорії корисності. Він розрізняв суб'єктивну та об'єктивну цінність товару: перша є оцінкою речі її власником, друга встановлюється на ринку залежно від попиту й пропозиції. Основою вартості товару в А. Тюрго стає споживна вартість, або корисність речі, яка суб'єктивно оцінюється продавцями та покупцями. Ця концепція значно вплинула на подальше формування суб'єктивістської теорії корисності, яка посідає провідне місце в сучасній економічній науці, зокрема мікроекономіці. Досліджуючи категорію прибутку, А. Тюрго визначив три його складові: підприємницький доход, оплату праці, ризику й здібностей підприємця та земельну ренту. Досягненням ученого було розкриття ним сутності генезису найманої праці, появу якої він пояснював відчуженням робітника від засобів виробництва. А. Тюрго підтримав трирівневу класову структуру суспільства, запропоновану Ф. Кене, але виокремив у класах фермерів і промисловців, з одного боку, робітників, з іншого - капіталістів.

Не дивлячись на класову  і історичну обмеженість своїх  поглядів, фізіократи зробили важливі  виводи про особливості капіталістичного способу виробництва. Критикою сучасних ним порядків фізіократи доводили економічну неспроможність такою, що зжила себе феодальної системи господарства і  тим самим об'єктивно брали  участь разом з передовими мислителями  тієї епохи в ідеологічній підготовці буржуазної революції у Франції, що здійснила велику частину їх програми.

Економічні погляди  А.Ж. Тюрго

Жак Тюрго (Baron de l'Aulne) (1727-1781) може претендувати на звання ведучого економіста Франції 18 сторіччя. Жак  Тюрго був до того ж відомим  політичним діячем - головним управляючим Limoges при Людовіці XV и потім, за час  правління Людовика XVI, був переведений  на посаду генерального контролера фінансів, рівнозначну посаді міністра фінансів - найважливішому у той час посту у внутрішніх справах королівства.

За 18 місяців перебування  на посаді генерального контролера фінансів А. Тюрго хоч і не добився скорочення державних витрат, але зміг провести ряд указів і законопроектів (едиктів), що відкривали можливість для всесвітньої лібералізації економіки країни. Проте кожне його реформаторське нововведення натрапляло на запеклий опір парламенту, що знаходився під явним впливом придворного оточення, дворянства, духівництва і деякої частини підприємців, що прагнули зберегти своє монопольне положення. Тому реалізація положень едиктів була короткочасною перемогою А. Тюрго і його однодумців. У травні 1776 р. королівським посланцем йому був вручений наказ про здачу справ у зв'язку з відставкою, а через три місяці король відмінив всі едикти міністра-реформатора.