Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного типу

Сьогодення вимагає формування нових наукових підходів до аналізу надзвичайно динамічного та взаємопов'язаного світу, логіку розвитку якого потрібно не змінювати, а усвідомлювати та застосовувати з огляду на завдання певного суспільства. В цьому контексті звертає на себе увагу наука про самоорганізацію складних структур, яка розглядає явища, що відбуваються в відкритих нерівновагомих системах, далеких від стабільного стану. Класична методологія була придатна для аналізу систем, що еволюціонують відносно повільно та в кожній точці власної еволюції знаходяться в стані рівноваги. Так розвивалися країни західної Європи та Північної Америки, де демократизація та модернізація тривали протягом декількох століть.

Синергетика ж, навпаки, вивчає системи, що розвиваються швидко в процесі постійного обміну з навколишнім середовищем інформацією, енергією, речовиною. Таким чином, саме вона найбільше підходить до аналізу політичного розвитку країн, які здійснюють якісні перетворення в динамічному, нестабільному та надзвичайно інтегрованому світі.

Методологія синергетики дозволяє трактувати модернізацію, передусім, як вплив на процеси самоорганізації та саморозвитку складних соціальних систем. В цьому контексті успішність модернізаційних реформ обумовлюється принципами управління складними системами. Вивчення процесів самоорганізації складних систем дозволяє зробити висновки про механізм та межі такого управління. Зокрема, доводиться, що неможливо примусити систему знаходитись в стані, який-не відповідає ні одному з її атракторів. Модернізація, таким чином, буде полягати в вивченні та оцінці атрактивних станів системи і прискоренні наближення до них шляхом спеціально організованих збалансованих взаємодій між різними елементами системи [20, 51].

На підставі сучасних методологічних підходів видається доцільним проаналізувати понятійно-категорійний апарат вивчення процесу політичного розвитку, з'ясувати особливості його протікання в сучасному світі. Потребують наукового дослідження провідні чинники, що впливають на розвиток процесів самоорганізації політичної системи сучасної України: демократизація державної влади, розвиток процесів легітимації, формування політичної громадянської відкритості, національної модернізаторської еліти, розвиток внутрішньої та зовнішньої відкритості політичних партій.

Висновки до розділу 1.

На основі аналізу наукової літератури автор зробив висновок, що проблеми трансформацій політичних систем у суспільствах перехідного типу висвітлені в українській науковій літературі фрагментарно та недостатньо. Розглядаючи тенденції трансформації як окремий напрям наукових пошуків, автори лише опосередковано торкалися впливу на неї політичної системи.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити наступний висновок. При проведенні політичних та економічних реформ у перехідному суспільстві політичним силам, що знаходяться при владі, необхідно перш за все визначити  чітку мету демократичного транзиту; визначитися зі стилем політики при проведенні нового політичного курсу, який би враховував всі аспекти реформування та специфіку політичної ситуації, що склалася в країні; враховувати роль інститутів громадянського суспільства на процеси політичної трансформації, без яких не можливий перехід від лібералізму до демократичного розвитку. Найкращий, на думку багатьох дослідників, метод перетворень в усіх сферах життєдіяльності суспільства – шлях поступових, поетапних, реформ, націлених на еволюційні зміни нестабільних суспільств і запобігання подальших потрясінь і конфліктів. Україна, в якій процес демократичного транзиту продовжується вже досить великий проміжок часу, зіштовхнулася з багатьма проблемами, що супроводжують транзитне суспільство під час стану перманентних криз. Виходом з ситуації, що склалася  в Україні, може стати варіант консолідації політичної еліти у вирішенні проблем загальнонаціонального значення, якщо при цьому буде досягнутий реальний консенсус політичної влади. 

Теоретико-методологічні засади дослідження нормативно-процедурних умов формування політичної стабільності засновуються на синтезі транзитології та неоіституціоналізму, кожен з яких задає власне ціннісно-логічне скерування процесу розкриття проблемних аспектів об’єкта дослідження.

Методологія транзиту (Г. О’Доннелл, Ф. Шміттер, Л. Уайтхед, Дж. Ді Палма, А. Пшеворський, Т. Карл, Х. Лінц, А. Степан, В. Банс) дала змогу дослідити вплив інституцій на формування умов політичної стабільності в Україні в транзитному середовищі, процеси в якому характеризуються непевністю, конфліктністю та непрогнозованістю, трансформаціями у всіх сферах суспільства, й інституційній також. Неоінституціоналізм (Д. Норт, Дж .Марч, Й. Олсен, Р. Патнам, Дж. Бьюкенен) дав змогу подолати формально-правовий підхід у дослідженні взаємозв’язку трансформацій інституційної системи та політичної стабільності в Україні, проаналізувати роль і формальних, і неформальних правил, їхню взаємодію в політичних практиках. Системне поєднання принципів транзитології та неоінституціоналізму дозволить всебічно дослідити предмет дисертаційного дослідження.

РОЗДІЛ 2. ДЕМОКРАТИЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ У ПЕРЕХІДНИХ СУСПІЛЬСТВАХ ЯК ПОЛІТИЧНОГО ФЕНОМЕНУ

1.2 Різновекторність політичних трансформацій

З формулюванням «трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі» асоціюються принаймні два суттєво різні значення. Перше (поширене) передбачає розгляд переходу від деякого початкового стану до певного бажаного порядку речей. І тут, як правило, йдеться про «трансформацію у бік західного зразка», проте вектор змін може мати й інше спрямування [29].

Стосовно першого значення слід зазначити, що процес формування політичних систем відбувається не завдяки їх природному визріванню на материнському культурному ґрунті, а здійснюється шляхом запозичень окремих елементів, блоків, процедурних механізмів з різних країн та регіонів. Партії та партійні системи парламентського типу, президентура, парламентаризм, виборчі системи, схеми місцевого самоврядування, методики державного правління, ідеологічні кліше – далеко не повний перелік подібних речей. І цілком вірогідно, що в сучасному світі інший варіант подій не можливий, а пропозиції, скажімо, реставрації в Україні гетьманату – із сфери політичної фантастики. При цьому процес відбувається лише частково з доброї волі країни-експортера. Засоби впливу країн-законодавців моди не становить таємниці – моніторинг з боку Ради Європи, міжнародні спостерігачі на виборах, слухання в конгресі США тощо. Але навіть якщо абстрагуватися від останнього моменту, слід відзначити суттєву проблематичність зазначеного процесу. Причина криється багато у чому в невідповідності стратегічного мислення реформаторській практичній активності [13].

Очевидним прорахунком на цьому шляху були спроби створити певного роду кентавроподібні політичні інституції, узявши будівельні блоків принципово різних суспільних конструкцій. Як приклад – недоладності президентсько-парламентської форми в Україні, з її химерним розподілом прерогатив і відповідальності в тандемі «президент – прем'єр-міністр», неконституційними інституціями або структурами конституційними з неконституційними повноваженнями, її деформованою вертикаллю виконавчої влади тощо [134].

Іншою хибною інтенцією слід, вважати нерозуміння штучно-природного процесу трансформаційних змін - процесу з вельми обмеженим ступенем керованості. Фактор спонтанності тут втілений у глибинних шарах масової психології, стереотипах поведінки, традиційних комунікативних відносинах, структурах повсякденності. І не важливо, в яких формах рецепції проявить себе подив щодо цієї спонтанності – в спокійно-іронічному розчаруванні державного діяча («хотіли як краще, а вийшло як завжди»), чи в гострому відчутті історичної тривоги, про яку пише З. Бжезінський [14]. Існує певна теоретична прогалина щодо надійного прогнозу руху певної конкретної постсоціалістичної країни в такому напрямі.

Другий із згаданих нами на початку роботи векторів політичної трансформації має суттєво інше спрямування і характер. Тут зміни ніким не керуються і не плануються, не знаходять відображення в політичних програмах і законах, навіть часто не стають предметом рефлексії. А якщо і знаходять своє осмислення, то переважно в жанрі філософсько-соціологічної есеїстики. Проте вони – незаперечна емпірична реальність сьогодення. Перш за все, трансформації в даному плані не мають стосунку до переходу від соціалізму і командної системи до демократії та правової держави. Ніякого наближення до західного зразка! Навпаки: постсоціалістичні країни і Захід переживають принципово схожі метаморфози, пов'язані із кінцем епохи Модерну.

Відомий дослідник А. Мельвіль вважає, що 60-70 роки XX ст. стали епіцентром епохального цивілізаційного перелому, приходом нової доби, для якої ще не знайдено прийнятого визначення («суспільство постіндустріальне», «інформаційне», «сітьове», «глобалізація», «пост сучасність»). Ця революція на відміну від попередніх була спрямована перш за все на людину, а вже потім - на перебудову політичних структур. На історичній арені з'явився клас людей, яких дослідник нарікає ім'ям «люди повітря», «ефірократія», оскільки вони пов'язані з нематеріальною, «повітряною» стороною виробництва і не причетні до товарних або промислових елементів діяльності. Це вкрай строката і еклектична плеяда, у складі якої присутні як представники еліти в більш-менш традиційному розумінні цього слова - фінансисти, юристи, керівники засобів інформації та комунікації, представники систем освіти, виховання, соціального контролю. З іншого боку, на лідерство претендувала поросль, що мала специфічний відтінок контркультурного походження. Не дивлячись на нематеріальну сферу тієї специфічної індустрії, де був задіяний новий клас, продукти його діяльності мали, так би мовити, цілком відчутний на дотик характер – у вигляді концептів, сенсів, семантичних стереотипів, кодів і алгоритмів діяльності [88].

Згаданим дослідником у такий спосіб окреслюється верства, що є носієм трансформацій. І це зовсім не той знайомий «середній клас», якому теоретики відводять роль носія демократизації. Ескізні картини спостережень за трансформаційними процесами спонукають відмовитися від класичного сприйняття багатьох звичних речей.

У контексті сучасних реалій ідеологія помітно поступилася місцем політичній технології. Громадянське суспільство стрімко набуває рис суспільства масового, споживацького, такого, що контролюється елітними кланами. Замість його класичних формоутворень (громадських організацій, суспільних рухів) поширюються «аудиторії СМІ», «форуми», «фонди», «масовки», «майдани», із своїми ведучими, польовими командирами, постановниками. Партійне лідерство, «обличчя» діяча трансформувалося в «бренд». Як наслідок цього, партійна боротьба перетворилася на змагання таких «персоналій», а уся ідеологічна полеміка звузилася до однакової для вельми різних політичних сил обіцянки великих доходів, якісної освіти, охорони здоров'я та боротьби із злочинністю. Іноді брендом стають навіть не керівники партій, а популярні спортсмени, зірки телеекрана. Щодо типу громадської діяльності, то він, скоріш, наближається до методики корпоративного управління, ніж до публічної політики. За умов створення структур сітьового суспільства, втрачають своє значення установи організаційно-адміністративного і корпоративного типу, на яких базувалося функціонування державної системи і партій [89].

Не наводячи подальших характеристик, зазначимо, що є вагомі підстави стверджувати наступне. В аспекті цього, другого типу політичних трансформацій, постсоціалістичні країни виявилися в ряді моментів на передових рубежах загального цивілізаційного процесу й накопичили неоціненний для вивчення досвід.

Існують певні особливості українського варіанта демократії, на які звертають увагу українські політологи. Значною мірою це залежить від характеру політичного режиму, що склався в Україні з 1991-го по 2004 рік і поєднував ознаки патримоніального авторитарного режиму й панування кланової олігархії.

Трансформаційні процеси в Україні не слід розглядати в лінійній площині. На нашу думку, тут коректніше було б казати принаймні про два різновекторні процеси. Перший – пов'язаний зі змінами політичних інститутів, суспільної свідомості в напрямі демократизації. Другий – з рухом у зворотному напрямі: збереження й розвиток інститутів авторитарного режиму, процес олігархізації [67, 131].

У широкому просторі політичних трансформацій, в якому опинилась нині Україна та інші пострадянські країни, багато в чому має місце хаотичність, породжена наразі триваючим протистоянням соціальних сил реформації й реставрації та наявним унаслідок цього вакуумом влади, права, моралі. Межі сфери соціального хаосу в посттоталітарному суспільстві не залишаються незмінними, вони постійно пульсують між мінімумом і максимумом. Амплітуда таких коливань визначається тим, які соціальні компоненти – реформаційні чи реставраційні – домінують на тому чи іншому етапі історичного розвитку певного суспільства. Тому за багатоманітності форм переходу від тоталітарної до посттоталітарної системи головними залишаються дві вказані взаємозаперечні тенденції [95, 70].

Проміжний режим, котрий виник в Україні внаслідок дії означених умов і чинників, поки що не став демократичним на ділі. Радше, його можна розглядати як формально демократичний. До нього можна застосувати різні назви: ілліберальний, або, як пише Б. Осадчук, «бюрократичний авторитаризм», або «делеґативна демократія», або навіть «посткомуністичний неототалітаризм». Та, незалежно від назви, реальність в Україні є такою, що суспільство має політичні інститути, які за формальними ознаками цілком демократичні, але визначені конституцією та законами процедури їхнього функціонування постійно порушуються. Перебіг парламентських і президентських виборів засвідчує недотримання політичними елітами демократичних норм у реальній, а не декларованій політичній діяльності. За фасадом демократичної й ліберальної риторики ховається стійка тенденція збереження стану невизначеності на тривалий час [87].