Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного типу

Політичній сфері України необхідна мінімальна стабільність. Будь-яке відхилення в той чи інший бік, нестійкість чи занадто жорстка стабільність свідчать про її значно обмежену  життєздатність. Тому, на думку деяких дослідників, найбільш оптимальної моделлю стабільності можливий одночасний розвиток динамічних процесів та їхня саморегуляція, як нестійка рівновага. Кожний елемент не лише взаємодіє, але і внутрішньо еволюціонує, що також слугує джерелом порушення цієї нестійкої рівноваги [109].

У транзитних суспільствах, де відбуваються процеси модернізації, різноспрямовані та неодночасні зміни елементів системи можуть перетворити нестабільність у перманентний стан. Перманентна нестабільність системи є визначений стан системи, в якому превалюють неконтрольовані чи слабо контрольовані процеси. Стихійні та базисні зміни, які виходять за межі керованості з боку владних структур, сприяють знищенню системи, а не її трансформації і система перестає відтворювати свої базисні характеристики.

Таким чином, виходячи з вищезазначеного, можна зробити наступний висновок. Демократичний транзит – це процес переходу недемократичних політичних режимів до демократичних, який супроводжується змінами у політичній (формування громадянського суспільства, демократичних політичних інститутів, створення легітимного уряду тощо), а також економічній сферах суспільства. «Третя хвиля» демократизації політичних режимів ознаменувала собою новий глобальний за своїми масштабами період трансформаційних змін, які торкнулися й України [86].

Сучасне транзитне суспільство України знаходиться на рівні так званої «мертвої зони», що не сприяє в свою чергу подальшому процесу демократичних перетворень і не дає змогу та ускладнює, в силу внутрішніх та зовнішніх чинників, процес консолідації демократичних політичних сил. Вихід з цього періоду, коли конфлікти влади руйнують державу, потребує вирішення фундаментального завдання – формування легітимного політичного порядку.

Політика проходження фази «мертвої зони» потребує урахування багатьох особливостей. Оскільки цей період – кризовий за своєю суттю, необхідно формувати політику, спираючись не на загальнодемократичні норми, а на необхідність досягнення стабілізації влади та формування легітимного політичного порядку.

1.2. Технологія транзиту  та стилі політики

Поняття «демократичний транзит» є більш нейтральним в оціночному відношенні та більш ширшим у змістовному плані. На відміну від терміну «перехід до демократії», воно краще відображує різнобарв'я зовнішніх та внутрішніх обставин, особливостей і багатоваріантність кінцевих форм соціально-політичних трансформацій.

Багато транзитологів відмічають, що при переході до демократії незалежно від результату надзвичайно важливі два фактори: тип недемократичного режиму, від якого починається процес перебудов; послідовність демократичних реформ.

С. Хантінгтон відмічає, що тип політичного режиму, від якого доводиться стартувати тій чи іншій державі, відіграє роль у процесі переходу до демократії. В залежності від міри плюралізму, мобілізації та ідеології він розрізняє декілька типів режимів: модернізаційні режими, фашистські диктатури, постколоніальні комуністичні режими, режими «обмеженого етатизму» [129].

Ступінь важкості руху до демократії пояснюється тим, від якого типу режиму доводиться стартувати суспільству. Більшість транзитологів вважають, що легше переходити до демократії від авторитарного режиму, оскільки в цьому випадку необхідно «лише» створити демократичні інститути. Важче всього дається перехід до демократії від тоталітарного режиму, оскільки необхідно не просто реформувати, а відтворити заново економічну, політичну і соціальну сфери. А це задача настільки масштабна, що доки ще не одна країна не  справлялася з нею власними силами. Самостійний перехід до демократії від посттоталітарного режиму можливий, але надзвичайно важкий, якщо це доводиться робити на його ранній стадії. Доводиться проводити практично одночасно політичні, економічні та соціальні реформи [138].

Практично значимою у процесі транзиту стає проблема підтримки стабільності в ході проведення часом непопулярних реформ, яка можлива лише при домінуванні суспільної згоди над деструктивними процесами. У вирішальній ступені її здійснення залежить від мети, яка складає безпосередньо зміст політичного транзиту. Мета представляє собою стан суспільства, політичної системи, режиму влади, до якого вони прагнуть, оскільки вона задає напрям і вибір засобів її досягнення. Оскільки мета може бути точною і ясною або розпливчатою, нечіткою, засоби досягнення мети значно відрізняються. Чітке визначення мети політичного транзиту – вихідний пункт. У відсутності ясно сформульованої мети губляться критерії оцінки успіху всякої політичної трансформації, а невизначеність мети призводить до невизначеності засобів і методів її досягнення. Іншими словами, мета повинна володіти одвічною ясністю, і простої вказівки напряму у бік демократії недостатньо.

Не дивлячись на те, що демократія як така не завжди є метою перебудов, визначена векторна спрямованість політичного транзиту до її досягнення як мети виступає тією цінністю, яка здатна консолідувати суспільство і мобілізувати його на досягнення цілей демократичних перебудов. Виходячи з цього, у більшості концепцій політичного транзиту у різноманітних інтерпретаціях вводиться поняття «консолідованої демократії». В основі цього поняття лежить процес консолідації якщо не всіх, то хоча б більшості соціальних груп. Причому консолідуючою основою виступає демократизація суспільства. Очевидно, що рівень демократизації повинен бути при цьому досить значним, адже неможливо досягти балансу інтересів різних станів суспільства. При досить високому рівні демократизації здійснювати свої інтереси можуть не окремі соціальні групи, а більшість груп даного суспільства [129].

Таким чином, прагнення до побудови стабільного і самовідтворюваного суспільства «консолідованої демократії» через послідовне проведення курсу на демократизацію – це один з основних елементів політичного транзиту, його мета. Результат же залежить від наступних умов: як і за яких обставин буде протікати демократичний процес; які сили будуть на нього впливати і приймати участь, а які протидіяти; які здібності будуть ними проявлені, які обставини скажуться на їхньому виході. Інтерпретація ролі і значення цих факторів неоднозначна у різних концепціях [23].

Як зазначає український дослідник Ю. Шведа, консолідація демократії утримує в собі два невід'ємних компоненти: цінностний (досягнення консенсусу відносно набору політичних процедур) і інституціональний (створення владних структур, вбираючих до себе конкуруючі інтереси різних політичних сил). Стабільне демократичне правління можливе лише за наявністю добровільного консенсусу між різними частинами еліти, іншими словами, при виникненні чогось на зразок політичного аналогу «обмеженої солідарності» і бажанні дотримуватися загальних норм політичної поведінки [138].

На думку А. Пшеворскі: «Демократія консолідується, коли за певних політичних і економічних умов система її інститутів становиться єдиною можливою, коли ніхто не допускає можливості дій за межами демократичних інститутів, коли ті, що в програші, знову намагаються виграти, використовуючи ті ж самі інститути, які принесли їм поразку. Демократія консолідується, коли вона сама себе зміцнює; тобто, іншими словами, коли всі задіяні політичні сили вважають за необхідне підкорити свої інтереси та цінності такому інституціональному ладу, який не обов'язково гарантує успіх їм особисто» [104].

Успіх переходу до демократії в неменшій мірі залежить від усвідомлення елітами та населенням масштабу задач, які необхідно вирішити. Адекватне розуміння їх дозволяє правлячій еліті сформулювати реалістичний курс і визначити ресурси його реалізації. На думку С. Хантінгтона, починаючи процес переходу, більшість країн зіштовхується з серйозними труднощами на шляху модернізації своїх суспільств, які він об'єднує в наступні групи:

– стратегічні проблеми перехідного періоду: розробка нової конституції і нового виборчого законодавства, відміна і модифікація законів, які не відповідають демократії, корінна реформа служби безпеки, підтримка становлення громадянського суспільства тощо. Однією з головних проблем перехідного періоду С. Хантінгтон вважає обмеження впливу військових на політику і встановлення громадянського контролю над армією;

– конкретні проблеми, успадковані від авторитарного режиму: міжнаціональні, міжетнічні конфлікти, масова бідність, різка соціально-економічна нерівність, хронічна інфляція, великий зовнішній борг. У більшості випадків швидко вирішити ці проблеми демократичного режиму не вдається;

– системні проблеми, виникаючі у процесі функціонування самої демократії: розпад єдиної антиавторитарної демократичної коаліції політичних сил на окремі групи, партії, рухи, які ведуть гостру політичну боротьбу за владу і вплив, що різко знижує керованість суспільством і підриває політичну стабільність перешкоджає рішенню першочергових задач; породжує в суспільстві відчуття апатії і розчарування,  зміна політичної атмосфери, виникнення феномену «авторитарної ностальгії»; гостро ставить питання про виживаємість молодих демократій [129, 125].

С. Хантінгтон вважає, що стабільність демократичних режимів залежить, по-перше, від від здатності основних політичних еліт працювати разом в цілях вирішення конкретних проблем, турбуючих суспільство, і утримання від спокуси експлуатувати ці проблеми у своїх інтересах і, по-друге, від здатності суспільства  проводити розрізнення між режимом і правителем [129, 130].

Технологія і етапність вирішення актуальних задач зумовлена впливом більшістю факторів, які формують політичні ризики в процесі транзиту. Найбільш значимою проблемою є вибір стратегії трансформації – або системної, яка охоплює всі сфери життя, або поетапної. Сьогодні достатньо очевидно, що практично всі  держави, що трансформуються, зіштовхнулися з проблемою взаємного впливу економічної і політичної реформ, який у різних країнах проходив по-різному.

Одна з важливих проблем перехідних періодів – визначення критеріїв черговості трансформацій у політичній та економічній галузях. Політична трансформація, безсумнівно, стартує першочергово, але ні в якій мірі не може розвиватися поза інших сфер суспільного життя. За цією обставиною вона набагато важливіша, аніж політична демократизація. Значно важче організувати ринки, ніж вибори. Економічна реформа часто супроводжується важкістю широких верств населення. За цією причиною економічні реформи можуть відігравати негативну роль у долі нових демократій, зруйнувати довіру населення до них своїми наслідками і стимулювати виступи мас проти оновлення політичної системи. Досвід показує, що намагання реформувати економіку без змін політичної сфери не вдалося, що першопричина – політична трансформація, без якої неможливий успішний розвиток ринкової економіки [97].

Порівняльний аналіз реформ Південної Європи та Латинської Америки дозволив західному досліднику А. Пшеворскі висунути гіпотезу: якщо успіх демократизації, початкового етапу переходу, залежав від політичних факторів, то успіх консолідації демократії, а отже, і всього переходу залежить перш за все від економічних і соціальних чинників. Він сформулював соціально-демократичний підхід до реформ, утримуючи три головні постулати:

– реформи, що входять до стандартного набору рекомендацій (економічна стабілізація і лібералізація), необхідні, але недостатні, щоб відновити економічне зростання, поки вони не супроводжуються активною державною політикою по накопиченню і розподілу ресурсів;

– без соціальної політики, гарантуючої прожитковий мінімум всьому населенню, політична консолідація ставиться під сумнів;

– технократичний стиль проведення реформ не посилює, а послаблює нещодавно створені демократичні інститути.

Соціально-демократичний підхід припускає необхідність проведення соціальної політики, не відкидаючи важливості стабілізаційних фінансових і дерегулюючих мір. Очевидно, що економічні реформи ─ процес довгий, і вони неминуче ведуть до тимчасового скорочення споживання для значної частини населення. Навіть якщо програми стабілізації та лібералізації орієнтовані на відновлення економічного росту, період між кінцевою стабілізацією і початком росту досить довгий [104, 315].

А.Пшеворскі описує чотири стилі політики:

– декретизм – найбільш розповсюджений стиль неоліберальних реформ, коли виконавча влада нав'язує суспільству раніше підготовлену схему реформи. Розроблюють і ведуть реформи економісти-технократи, які прийшли до уряду, юридично їхні рішення підкріплюються декретами президента (Польща, Росія, Аргентина) чи диктатура (Чилі за часів Піночета).

– мандатизм – схожий з першим технократичний стиль, але виконавча влада не має можливості видавати декрети, а спирається на більшість у парламенті;

– парламентаризм – політика, за якою головна політична сила періодично проводить перемови з іншими силами, представленими у парламенті, та ураховує їхні позиції при проведенні реформ. Такий стиль може бути обраний з-за необхідності формування коаліції більшості в парламенті;

– корпоратизм – стиль, який виводить консультації і перемови за межі законодавчого органу і включаючий профспілки, асоціації роботодавців та інші групи інтересів [104, 395].

Майже всі країни Латинської Америки використовували декретизм, а країни Південної Європи,  які досягнули більшого успіху, – парламентаризм і корпоратизм. Необхідно, помітити, що для розвитку демократії важливий не лише економічне зростання, але і його тип, який у поєднанні з позицією країни у світовій економіці і світовій політичній системі прямим і непрямим чином впливати на консолідацію демократії та випробовувати її вплив. Очевидна відсутність зв'язку між демократичним режимом і темпом економічного росту.

На думку С. Хантінгтона, будь-яка добре розроблена програма перетворень повинна складатися з трьох елементів: