Шпаргалка з "Політології"

Ознаки фашизму як ідеології, політичного руху і соціальної практики:

фашисти зазвичай мають тверду позицію проти будь-якого розділу зв'язку політичних поглядів на лівий-правий спектр, вважаючи його недостатнім для опису своїх переконань.

-утвердження насилля і  терору з метою придушення  політичного противника і будь-яких  форм інакодумства; Нижче наведене  висловлювання Ренана, Муссоліні  вважає передфашистським: "Розум, знання — продукти Людства, але  це химера — бажати розуму безпосередньо для народу і через народ"; "Для існування Розуму зовсім немає необхідності, щоб він був загальним надбанням". Позитивне ставлення до насилля.

-насадження режиму, заснованого  на принципах тоталітарно-корпоративної  державності, однопартійності та  вождизму Фашизм можна розглядати  як крайню форму колективізму;

-заперечення демократії  та відкритості влади;

-мілітаризація суспільства, створення воєнізованих формувань, і війна як обов'язок.Фашизм  рясно користується популістською  термінологією: заклики до героїчних  масових сил, щоб відновити славу  минулого, і вимагає вірності  єдиному лідеру, який, як правило, досягає масштабів культу особи.

-проти ліберальних доктрин. Фашистське розуміння "влади" не має нічого спільного з  поліцейською державою

 

Білет №7

1. Концепції влади.
2. Партійні сис-ми і їх типологія.
3. Зовнішня політика, її місце…

1)Політична влада є  багатоманітним суспільним явищем. Розкриттю цієї багатоманітності, різних сторін та аспектів  політичної влади сприяють різні  концепції влади, основними з  яких є телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна.

Телеологічна  концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів.

Реляціоністська (від франц. relation — відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт.

Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, шо в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле.

 

 Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою.

У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади. Головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами. 

2Партійні системи формуються на основі стійких зв´язків і відносин партій різного типу між собою.

Об´єктивно їхня взаємодія не може не позначатися на прийманні політичних рішень у державі, а це у свою чергу визначає місце та роль партій у політичному житті суспільства, у його політичній системі.

Від партійної системи, як важливого складника політичної системи, безпосередньо залежить стабільність та ефективність діяльності політичної системи, зокрема, тривалість існування уряду в даному складі, відсутність політичних конфліктів тощо.

Типи та ознаки:

Однопартійна: •   Одна легальна партія, що відіг рає домінуючу роль у державі;

•   Зрощення партійного апарату з державним;

•   Авторитарний або тоталітарний політичний режим

Гегемоністська: •   Одна провідна партія, інші — партії-сателіти;

•   Зрощення партійного апарату з державним;

•   Авторитарний або тоталітарний режим

Домінування: •   Кілька партій, тривала (понад 20 років) і без перервна перемога однієї з партій у конкурентній бо ротьбі на виборах;

•   Формування складу уряду лише домінуючою партією;

•   Демократичний політичний режим

Двопартійна: • Кілька партій, серед них — дві значно потужніші за інших;

• формування складу уряду однією з двох пар тій, що перемогли на виборах;

• Впливова опози ція з боку партії, що програла вибори;

• Демократичний політичний режим

Обмеженого плюралізму: •           Багато партій, серед них потуж них (представле них у парламен ті) — кілька, а в уряді ще менше;

•   Позасистемної опозиції немає;

•   Демократичний політичний режим

Поляризованого плюралізму: •   Багато партій, серед них потужними є крайні праві і крайні ліві;

•   Формування уряду партіями центру;

•   Гостре ідеологічне розмежуван ня між центром і право-лівою опозицією;

•   Демократичний політичний режим

Атомізована: • Багато партій або їх зовсім немає, кількість партій значення не має — всі вони невпливові;

• Уряд формується або на позапар тійній основі, або на засадах широкої коаліції;

• Авторитарний або демократичний режим

 

3) Зовнішня політика України — стратегічний підхід української держави до відносин з іноземними державами, співпраці з міжнародними організаціями, просування своїх національних інтересів та захисту прав своїх громадян та української діаспори за кордоном.

Стратегічна мета зовнішньої політики України — європейська та євроатлантична інтеграція, формування відносин стратегічного партнерства з Європейським Союзом, Сполученими Штатами Америки, Російською Федерацією, співробітництво з державами — членами Співдружності Незалежних Держав (СНД), активна діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях, забезпечення ефективної участі країни у світовій економіці з максимальним захистом національних інтересів, перетворення України на потужну регіональну державу.

В основі будь-якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й потреби. Не є винятком і зовнішня політика: в її основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему. 
У будь-якому суспільстві існують не тільки різні, а й протилежні інтереси. Функціонувати як цілісність суспільство може лише за умови узгодження наявних у ньому інтересів, досягнення загальнонаціонального компромісу і злагоди на основі спільних цілей і цінностей передусім таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія, добробут тощо. Виражати національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана держава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завданням зовнішньої політики будь-якої держави.

 

Білет 8.

1. Легітимність влади. Типи легітимності

Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством ЇЇ правомірності. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства.

Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади.

Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного.

В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість.

Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним.

Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

2. Політичні партії в сучасній україні та її типи.

Політичні партії України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний  - Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (правоцентристський) - Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДІГУ); націоналістичний - Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН).

Ліві сили відстоюють збереження Рад народних депутатів як політичної основи держави; скасування інституту президентства; змішану економічну систему зі збереженням пріоритету державної і колективної форм власності, адміністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративних методів боротьби з тіньовою економікою; безплатну медицину і освіту; конфедеративні відносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднання збройних сил.

Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи.

До неоконсервативного напряму належать націонал-демократичні, християнсько-демократичні сили. їхній консерватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнтуються на інтеграцію з економічними і військовими структурами Заходу та вихід із СНД.

Націоналістичний напрям - найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА-УНСО твердо стоїть на позиціях інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах.

3. Україна в загальноєвропейському політичному процесі

Для України, як і всіх держав Центральної та Східної Європи, важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії.

Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні об´єднання країн цієї частини континенту. Вона докладає чимало зусиль для розширення відносин у межах Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим

Конкретний внесок України в загальноєвропейську безпеку полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталітету» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку.

Не менш важливими для геополітичного становища України є налагодження відносин з іншими сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства; ратифікація україно-молдовського договору в 1996 p.; підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про державний кордон, з Румунією про відносини Добросусідства й співробітництва, Україна, послідовно інтегруючись до загальноєвропейської спільноти, розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам XXI століття.