Шпаргалка по дисциплине "Политология"

5. Заг. хар-ка політичних  вчень Стародавнього Сходу та  Давньої Греції. 
Політичні вчення зароджуються у Стародавньому Світі ІІ тис. до н.е. із появою приватної власності на знаряддя праці, поділом суспільства й ґрунтуються на релігійно-міфологічних поглядах. У країнах Стародавнього Сходу більшою мірою розроблялися конкретні методи організації влади, ніж теоретичні засади, політичні вчення не відокремлювалися від моралі. 
Єгипет (джерела – «Повчання Птахотепа», «Повчання гераклійського царя своєму сину»). Формування теократичної східної деспотії (освячення привілей знаті, божественне походження верховного правителя, богорівного, зосередження в його руках і світської, і духовної влади), рабовласницької ідеології, соціальної ієрархії (соціальна нерівність). 
Індія: 1) за ідеями брахманізму держава здійснює каральну функцію богів, забезпечує стабільність і порядок в суспільстві + кастовий устрій і привілеї знаті, верховенство релігійного закону над світським; 2) джерела буддизму – «Веди», «Закони Ману», «Книга про користі», основні ідеї – тверда державна система сполучується із релігійно-моральним індивідуалізмом, розробляється концепція людських обов’язків і покірності існуючій владі. 
Китай. 1) Конфуціанство: держава – велика родина, імператор – батько, між правителями і підданими – родинні відносини; культ предків, мудрості й знання; прагнення досягти статусу «благородного мужа», доброго й справедливого; влада мерітократії (гідних). 2) Легізм (Шан Ян): держава – абсолют, машина примусу, найвище досягнення людини; закон – ефективний засіб досягнення мети, його риси – верховенство, універсальність, жорстокість, обов’язковість. 3) Моїзм (Мао Цзи): договірна теорія виникнення держави; адміністративна структура має бути жорсткою; поєднання заохочення і покарання; політичні доктрина «всезагальної рівно великості» (започаткування елітарності у суспільно-політичних відносинах). 4) Даосизм (Лао Цзи): держава-село, народ – безграмотний, головні методи управління – «мудрість простоти», основа – інтуїція та інертність адміністрації, а не знання; цивілізація – штучне, що протистоїть природному.  
Політичні вчення Античності. Фундамент західної політичної теорії. Розробляється питання суті й форми держави, приватної власності й права. Оголошується принцип індивідуальної свободи людини, її громадського обов’язку. Форма державності на той час – поліси, центр цивілізації – афінський період розвитку демократії (6-5 ст. до н.е.), де вільне чоловіче населення мало право на участь у народних зборах, визнавалася рівність громадян перед законом і право заміщувати виборну суспільну посаду один раз, окрім військових. Аристотель вважав демократію незахищеною від демагогів, натомість Перикл – такою, що сприяє терпимості й громадянськості. 
Аристотель розподілив форми управління державою на правильні (монархія – один правитель дбає про загальне благо, аристократія – небагато правителів в інтересах загалу, політія – більшість представників полісу є управлінцями) і хибні (тиранія – монархія в особистих цілях, олігархія – інтереси заможних класів, демократія – інтереси неімущих класів). 
Різновиди держави за Платоном: тимократія – влада честолюбців. Олігархія – чіткий поділ на багатих і бідних. Демократія - підсилює різницю між бідними і багатими. Тиранія - держава не має волі, існує за бажанням однієї людини – тирана. Головні риси ідеальної держави (утопічного проекту монархії) – мудрість, мужність, розважливість, справедливість. Влада правителів-філософів. Другий клас – воїни-охоронці – також визначаються за моральними критеріями. Третій клас – нижчий – за професійними, лише виробляють необхідні речі для держави.

6. Погляди Платона й  Аристотиля на політичну організацію  суспільства 
Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Арістотель(у Платона – “Держава”, “Закони”, у Арістотеля – “Політика”, “Афінська політія” та ін.).  
Платон (ІV ст. до н.е.) вважав життєздатною лише ту державу, де закон – володар над правителями, а не ту, де закон перебуває під будь-якою владою. Платон стверджував, що кожна форма держави гине внаслідок внутрішніх протирічь, зловживань власними принципами. Так, демократію губить зайва свобода, яка перетворюється у тиранію, при цьому тиран приходить до влади як ставленик народу. Відстоюючи принцип верховенства закону над будь-якою владою, Платон розумів його згідно з традиціями грецького полісу, тобто закон мав регламентувати усе життя вільних громадян полісу, не залишаючи приватної сфери як такої. Натомість він запропонував проект ідеальної держави, у якій би діяли справедливі закони, і яка б будувалась на принципі розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи мали керувати, воїни – захищати, ремісники та землероби – працювати. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством 
Арістотель (ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши 158 державних устроїв грецьких полісів, на підставі цього розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. До правильних віднесені царська влада, аристократія, демократія із законами, до неправильних – тиранія, олігархія, демократія без законів. Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей, поєднання різних форм правління, перш за все царської влади та аристократії; вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Аристотель вважав тиранію та беззаконну демократію). 
Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).

7. Мыслители Средневековья  о сущности и формах реализации  власти(Августин, Аквинский, Падуанский). 
АВГУСТИН обосновывал и оправдывал существование имущественного неравенства людей в обществе. Он утверждал, что неравенство — неизбежное явление социальной жизни и бессмысленно стремиться к уравнению богатств; оно будет существовать во все века земной жизни человека.  
Государство — наказание за первородный грех; является системой господства одних людей над другими; оно предназначено не для достижения людьми счастья и блага, а только для выживания в этом мире. 
Справедливое государство — христианское государство. 
Функции государства: обеспечение правопорядка, защита граждан от внешней агрессии, помогать Церкви и бороться с ересью. 
Необходимо соблюдать международные договоры. 
Войны могут быть справедливыми и несправедливыми. Справедливые — те, что начались по законным причинам, например по необходимости отражения нападения врагов. 
 
ПАДУАНСКИЙ 
Марсилий утверждал, что в делах, зависящих от всех, у каждого должно быть право влиять на ситуацию. Однако подобный подход не означает популизма и демократии, поскольку, в глазах Марсилия, именно король представляет народ. 
Тем не менее, Марсилия можно считать основоположником популизма, поскольку он считал, что у каждого индивидуума имеются свои собственные интересы и каждый действует в соответствии со своей природой, поэтому номинально все равны. 
Церковь считала, что поступки и деяния в этой жизни окажут непосредственное воздействия на будущею жизнь, в глазах же Марсилия эти сферы отделены, то есть, хотя грехи действительно зачтутся в следующей жизни, но это не означает, что некий орган может брать на себя полномочия их осуждения в этой жизни. 
По мнению Марсилия, в этом мире верховной властью должна являться светская власть. 
 
ФОМА АКВИНСКИЙ 
Закон определяется как «любое повеление разума, которое провозглашается ради общего блага тем, кто печется об общественности». Вечный закон, посредством которого божественное провидение управляет миром, не делает излишним другие виды закона, проистекающие от него. Исторически сложившееся позитивное законодательство, являющееся продуктом человеческих установлений может быть, при определенных условиях, изменено. Благо отдельного человека, общества и универсума определяется божественным замыслом, и нарушение человеком божественных законов является действием, направленным против его собственного блага . 
Следуя Аристотелю, Фома полагал для человека естественной общественную жизнь, требующую управления ради общего блага. Фома выделял шесть форм правления: в зависимости от принадлежности власти одному, немногим или многим и в зависимости от того, исполняет ли данная форма правления надлежащую цель — сохранение мира и общего блага, или же преследует частные цели правителей, противоречащие общественному благу. Справедливые формы правления — монархия, аристократия и полисная система, несправедливые — тирания, олигархия и демократия. Наилучшая форма правления — монархия, поскольку движение к общему благу наиболее эффективно осуществляется, направляясь единым источником; соответственно наихудшая форма правления — тирания, поскольку зло, осуществляемое волей одного, больше, чем зло, проистекающее из множества различных воль, кроме того демократия лучше тирании тем, что служит благу многих, а не одного.  
Церковную власть Фома ставил выше светской, ввиду того, что первая направлена на достижение божественного блаженства, в то время как последняя ограничивается преследованием лишь земного блага; однако для реализации этой задачи необходима помощь высших сил и благодати.

8. Раціонально-критичне  розуміння політики мислителями  Нового часу (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.-Л.  Монтескьє, Ж.-Ж. Руссо)

***вирішила, що Куць хоче про  погляди мислетелів щодо сутності  держави. Вони відомі саме цим***

Томас Гоббс (1588-1649), англійський філософ XVII століття, у трактаті "Левіфіан, або матерія ,форма і влада  держави, церковного і громадянського" вперше виклав теорію суспільного договору у визначеній, чіткій і раціональній формі.

На думку Гоббса, появі держави  передує природний стан, стан абсолютної, нічим необмеженої свободи людей, рівних у своїх правах і можливостях. Люди рівні між собою і в  бажанні панувати, володіти тими самими правами. Тому природний стан для  Гоббса є в повному розумінні"стан війни всіх проти всіх ". Абсолютна  воля людини - прагнення доанархії, хаосу, безперервна боротьба, в якій виправдується й убивство людини людиною. У цій ситуації природним  і необхідним виходом стає обмеження, приборкання абсолютної волі кожного  в ім'я блага і порядку всіх. Люди повинні взаємно обмежити свою волю щоб існувати в стані суспільного  миру. Вони домовляються між собою  про це обмеження. Це взаємне самообмеження  називається суспільним договором. Так виникає держава, влада якої суверенна, тобто незалежна ні від  яких зовнішніх чи внутрішніх сил. Влада  держави, за переконанням Гоббса, повинна  бути абсолютною, держава вправі в  інтересах суспільства в цілому застосовувати будь-які примусові  заходи до своїх громадян. Тому ідеалом  держави для Гоббса була абсолютна  монархія, необмежена влада по відношенню до суспільства.

Джон Локк (1632-1704), англійський у  роботі "Два трактати про державне правління" він висуває інший  погляд на первісний, природний стан людини. Локк вважає первісну абсолютну  волю людей не джерелом боротьби, а  вираженням їх природної рівності і  готовності слідувати розумним природним  законам. Ця природна готовність людей  приводить їх до усвідомлення того, що в інтересах загального блага  необхідно, зберігши свободу, частину  функції віддати уряду, що покликаний забезпечити подальший розвиток суспільства. Так досягається суспільний договір між людьми, так виникає  держава.

Основна мета держави - захист природних  прав людей, прав на життя, свободу і  власність. Суспільний договір припускає  відповідальність держави перед  громадянами. Його ідеал - англійська конституційна  монархія, в якій втілена рівновага  інтересів особи і держави.

Ідеї Локка отримують свій розвиток у роботах відомого політичного  мислителя Франції Шарля Луї  Монтеск'є (1689-1755 рр..), Викладені ним  у творі «Про дух законів». Монтеск'є  в аналіз політичної сфери вводить  дію не тільки різних соціальних факторів (релігії, моралі, звичаїв, рис характеру, способу життя, основних занять), але  й фактори географічного середовища. Так, він стверджує, що в жарких країнах  клімат сприяє встановленню деспотичної  форми правління. Спека призводить до втрати мужності, легкодухість народу, і він не може посилено виступати  проти свавілля і зловживання  владою з боку правителів, упокорюється зі своїм рабським становищем. Навпаки, холодний клімат зберігає людям мужність, і в країнах з таким кліматом частіше встановлюються республіки. Помірний клімат Європи сприяє встановленню монархій.

Серед факторів, що впливають на форми  правління, Монтеск'є називає грунт, ландшафт, величину території країни. Так, він стверджував, що «республіка  за своєю природою вимагає невеликій  території, інакше вона не втримається». Монархія ж за своєю природою вимагає  середньої величини. Навпаки, для  деспотії характерні великі розміри  держави.

Проте головний внесок Монтеск'є у  політичну теорію пов'язаний з обгрунтуванням теорії поділу влади. Мета поділу влади  гарантувати безпеку громадян від  свавілля і зловживання влади, забезпечити  їхню свободу. А це, на думку Монтеск'є, можливо тільки при відносно незалежному  існування законодавчої, виконавчої та судової влади.

 «Щоб не було можливості  зловживати владою, необхідний такий  порядок речей, при якому різні  влади могли б взаємно стримувати  один одного», - пише він у своєму  знаменитому трактаті «Про дух  законів».

Ж.-Ж.Руссо. (1712—1778): люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність  — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація —  головне джерело зла, розпусти, нещастя. Першоджерело зла Руссо вбачав у  нерівності, яка породжує багатство. У своєму понятті "суспільний договір" Руссо здійснює спробу вирішити протиріччя між штучним та природним. Створюючи  суспільний договір, люди втрачають  частину своєї власної свободи, необмежене право на все, що вони, згідно зі своїми чуттями, бажають. Однак під  час добровільного вступу в договір  індивід сам виявляє своє бажання  обмежитися. Тому людина стає громадянином.

9. Політичні погляди  епохи Відродження. Політичні  погляди Макіавеллі. 
Під Відродженням, яке припадає на XIV — XVI ст., мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували. 
Мислителі: Макіавеллі, Жан Боден, Томас Мор. 
 
Жан Боден: визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права (розробка теорії державного суверенітету – абсолютної, постійної й неподільної державної влади). Осередок держави - сім'я. Віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. 
 
Томас Мор: праця «Утопія» (1516 р.) – порядки утопічної держави: виробництво та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей. Політичний устрій Утопії грунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. 
 
Політичне вчення Ніколо Макіавеллі: 
- праці «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532); 
- політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер; 
- Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо; 
- державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага (спочатку жили розрізнено, а потім – об’єдналися, щоб легше було захищатися; вибрали ватажка – підкорилися йому); 
- Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми він називає правильними. Найкращою є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи; 
- трактат «Правитель»: Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо; 
Політика — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм»;  
люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами. їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переко наним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

10. Марксистська парадигма  політичного устрою 
К. Маркс критикував тогочасні держави (яке вони мали значення, які цілі виконували тощо. Напр., в Німеччині основа права — приватний інтерес багатіїв і держави як виразника їхніх інтересів. Тому держава, в даному випадку для Маркса, — це інструмент беззаконня, оскільки більша частина суспільства не має можливості користуватися своїми правами. Маркс вважав, що сім'я й громадянське суспільство є передумовою, підґрунтям держави і права) 
У категорії "держава" К. Маркс вирізняв два аспекти: полі¬тичну державу й матеріальну державу. 
- Політична держава, державний устрій розвиваються на власності, промисловості й торгівлі;  
- Матеріальна дер¬жава - громадянське суспільство. Тобто, матеріальна держава не є політичною. Політична дер¬жава формується поступово, базуючись на громадянському суспільстві (матеріальній державі) завдяки власності, торгівлі й промисловості. 
Наявність цих двох аспектів сприяє роздвоєнню особис¬тості. У політичній державі більше проявляється приватний інтерес, у матеріальній переважає суспільний. 
Щоб ліквідувати протистояння політичної держави й мате¬ріальної держави, необхідно знищити приватний інтерес за¬провадженням істинної демократії. Тоді монархічний деспо¬тизм заступить влада народу, яка й стане носієм державного устрою. К. Маркс запропонував спо¬сіб ліквідації приватної власності — соціальну революцію й силу, яка здатна це зробити, — пролетаріат. 
З усіма цими думками погоджувався і Ф. Енгельс. К. Маркс зазначав, що сутність власності полягає у відокремленні засо¬бів виробництва і виробленого продукту від виробника.  
Сутність людини - це праця. З одного боку, завдяки праці людина стає суспільною істотою. Праця формує людину й людство в цілому. З іншого боку, праця є силою, яка протистоїть людині — відчуженою працею, під якою мисли¬тель розумів підневільну працю на власника, котрий привлас¬нює її результат (продукт). Відчужена праця призводить до відчуження між людьми. 
Відносини капіталіста й робітника — це політико-економічні відносини, тобто зі сфери виробництва вони переходять у сферу політики. З приводу цього К. Маркс зазначав, що гроші присвоюють собі політичну владу. 
Держава й право є продуктами відчуженої праці, які виникають у сфері мате¬ріального виробництва. З допомогою права капіталістичне су¬спільство закріплює фактичну нерівність, оскільки право в ньому спрямоване на захист інтересів буржуазії. А якщо це так, то держава і право протистоять робітничому класові. Спо¬собом удосконалення таких держави і права є революція, знищення приватної власності та ліквідація відчуженої праці. 
У праці "Німецька ідеологія": визначено основні аспекти, які згодом стали під¬ґрунтям теорії наукового комунізму: поняття "суспільно-економічна формація"; ідея класової боротьби як рушійної сили класового суспільства; завдання насильницької революції щодо старої державної влади; ідея диктатури про¬летаріату; теза про співвідношення базису й надбудови суспільства; походження держави пов'язувалося з суспільним поділом праці, виникнен¬ням приватної власності та міст, появою антагоністичних класів. У державі констатується сила панівного класу, воля якого втілюється у вигляді державної волі — закону. Право, отже, скероване проти більшості людей, тому їхня боротьба за право й свободи обґрунтована. 
У Марксовому "Капіталі": взаємозв'язок між суспільними й виробничими відносинами та державою і правом, основою всіх суспільних відносин є виробничі відносини, назвав їх базисом суспіль¬ства; решта ж відносин, усі форми суспільної свідомості, серед яких політика, мораль, право, знаходяться в повній залежності від базису і ним визначаються. 
У праці "Громадянська війна у Франції" К. Маркс, конкретизуючи далі свою державно-правову концепцію, зазначив, що між капіта¬лізмом і комунізмом мусить бути перехідний період, а кому¬ністичне майбутнє у своєму розвитку промине дві фази.