Політико-правові погляди Аристотеля

Аристотель — видатний давньогрецький історик і філософ, який значну частину своєї творчості присвятив дослідженню державного устрою, як такого. У великій праці «Політика», він узагальнив досвід державних устроїв 158 країн-полісів стародавнього світу. «Закони, звичаї, державні заклади та порядки майже всіх держав — не тільки Греції, але й варварських країн — знаємо ми, переважно, завдяки Аристотелю», — писав Цицерон. Творчий метод Аристотеля характеризується певним рівнем неупередженості, попри те, що сам він був прихильником республіки громадян «середнього класу».

ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ АРИСТОТЕЛЯ

Міркування Аристотеля про державний устрій свідчать, зокрема, що проблеми, пов’язані з управлінням державою, із стосунками в системі «влада-народ» за останні 2500 років змінилися вражаюче мало — скоріше за формою, ніж за змістом. Тому в історії нашої цивілізації не було епохи — антична доба, середньовіччя, нові часи — коли б люди не читали, не вивчали Аристотеля.

«Людина за своєю природою — істота політична (є громадянином держави). А хто, з тих чи інших причин, живе поза державою, той — надлюдина або нелюд. Про таких людей Гомер говорить: «Без роду, без племені, поза законом, без вогнища».

Тиранія встановлюється завдяки тому, що видатні розумні особи усуваються від влади, а різні корисні освітні товариства закриваються. Влада чинить так, аби всі ставилися одне до одного мов чужинці — адже спілкування породжує довір’я. Тиранам до вподоби усяке лукавство, лестощі. А ще необхідно тирану — хоча б для вигляду — з палкою любов’ю ставитися до релігійних культів. Тоді піддані будуть краще думати про нього.

Ознакою олігархічного строю є те, що досягти державних посад можуть тільки ті громадяни, які володіють значним майном. А бідні, хоча й становлять більшість, тут не мають доступу до обіймання посад. Головне — багатство. І хоча декому здається, що всяке багатство мало б обмежуватися необхідністю, насправді відбувається якраз навпаки: усі, хто прагне грошей, намагаються збільшити свій статок до нескінченності». За умови, коли народові притаманні розум та розсудливість, для держави найкориснішим буде народовладдя, а не влада кількох осіб, навіть порядних або багатих.

З природної суті держави випливає, що вона матиме найкращий устрій, коли її складатимуть «середні» громадяни. Тому демократії користуються більшою безпекою порівняно з олігархією — їхнє існування триваліше і спокійніше саме завдяки наявності в них середнього складника, представленого у державному демократичному житті. Коли середній прошарок відсутній, а злидарі перебільшують усіх своєю чисельністю, держава потрапляє в скруту та крокує до загибелі. Держава, яка спирається на панування середніх прошарків, стоїть ближче до демократії, ніж до олігархії, і є найбільш стійкою.

Народ, що складається із хороших громадян — розсудливих і поміркованих, повинен мати помітний вплив на управління державою, чинити нагляд за урядом. Тоді зміцниться і влада, оскільки вона завше відчуватиме підтримку з боку народу, й всяке зло в суспільстві викорінюватиметься завдяки спільним діям. А народ, складений з нікчем, цього не гідний.

Народ, усунутий від участі в державному управлінні, переносить це спокійно, навіть з радістю, тільки в одному випадку — коли йому не заважають займатися своїми власними справами. Коли ж народ має підозру, що власті розкрадають державне майно, він починає ремствувати.

Загальновідомо, що в державі, яка бажає встановити правильній устрій, громадяни не повинні турбуватися про предмети першої необхідності. Бо зубожіння громадян завжди породжує бунти та злочини. Тому справжній прихильник народу повинен стежити за тим, аби простолюд не відчував надто великої майнової скрути, оскільки злидні народу небезпечно псують демократичний устрій. Хто вимагає, щоб панував закон, той хоче, аби панувало божество і розум; а хто вимагає, аби панувала людина, той проявляє певне дикунство. Що зводить навіть найкращих правителів з істинного шляху. А закон — це розум поза пристрастями і бажаннями.

Не дає користі легковажне ставлення до законів — ситуація, коли їх часто скасовують або змінюють. Громадяни, призвичаївшись до такого стану справ, починають без остраху порушувати закони, бачачи, що їх легко міняють. Такий стан справ підштовхує громадян жити не за законами, а за звичаями.

Для всякого державного устрою найголовніше — налагодити за допомогою законів та постанов таку систему управління, при якій урядовці не мали б змоги перетворювати державу на джерело своєї корисливості. Адже людей шляхетних і чесних у будь-якому краї дуже мало, тоді як багатих і злидарів — велика кількість.

Особи, які збираються посісти верховні посади, мають задовольняти трьом вимогам:

• прихильно ставитися до існуючого державного ладу;
• володіти достатніми здібностями, аби виконувати службові обов’язки;
• бути чесними і справедливими, незалежно від форми державного устрою.

Стабільність державного устрою потребує привчання громадян до послуху. Ніщо так не робить закони дієвими і корисливими, як установлені звичаї та послух, коли до них привчити громадян. Тому всяке виховання має бути узгоджене зі законами держави. Між тим, сьогодні сини правителів — розбещені, а сини злидарів — до знемоги працюють. Що невідворотно приводить до перевороту в державі.

Найкраще для всякої держави — її єдність. Саме такої засади дотримується мудрий Сократ. Тут найважливішим є те, що число тих, хто бажає жити в тій чи іншій державі, має обов’язково перевищувати число тих, хто не бажає цього».

Кожній формі держави відповідає своє поняття громадянина, свої підстави наділення того або іншого кола осіб сукупністю громадянських прав. Форму держави Арістотель характеризує як політичну систему, яка уособлюється верховною владою в державі. З огляду на це, форма держави визначається кількістю правлячих (один, небагато, більшість). Крім того, розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на меті загальне благо, в неправильних — тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними неправильними формами є — тиранія, олігархія і демократія. В свою чергу, кожна форма має кілька видів, оскільки можливі різноманітні комбінації формотворчих елементів.

Найбільш правильною формою держави Аристотель називає політію. Це така форма держави, в якій править більшість в інтересах загального блага. Політія, за Аристотелем, є своєрідним поєднанням олігархії і демократії, їхніх кращих сторін, будучи вільною від недоліків і крайнощів двох останніх. По суті, аристотелівська політія означає не тільки особливу форму держави; вона, одночасно, є теоретичною конструкцією політичної форми влади взагалі. У цьому аспекті вона служить своєрідним еталоном для реально існуючих державних форм і критерієм для визначення рівня їхньої політичності або неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.

ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ АРИСТОТЕЛЯ

Право, за Аристотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Аристотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Аристотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.

Право, в цілому, як політичне явище Аристотель називає "політичним правом". Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Аристотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Аристотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом в концепції Аристотеля розуміється те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносить приписи закону і загальних договорів. При цьому, він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).

Істотним складовим моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву. Будь-який закон у своїй основі повинен мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення і дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, відповідно до концепції Аристотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно повинно діяти. В цілому, з вчення Аристотеля про різні форми правління — правильні форми і відповідні відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) — випливає, що всі вони, за принциповим виключенням тиранії (деспотичного правління), по суті, відносяться ним до політичної (державної) форми організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають, в тій чи іншій мірі, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Аристотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".

Політичне правління — це, згідно з Аристотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Аристотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Аристотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони".

При характеристиці політико-правового вчення Аристотеля необхідно відзначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає витоки та об'єктивні основи цих явищ. Тому вчення Аристотеля є своєрідним синтезом і подальшим розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики. Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об'єктивній підставі, що є визначальною для специфічних відносин і взаємозв'язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового життя, є визначальним етапом на шляху розвитку світських, раціонально-теоретичних уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.

Оцінюючи форми врядування, Аристотель бере за основу для їх поділу або організацію їх, або джерела.

Організація цих форм урядування визначається принципом: хто має верховно-вирішальну владу в державі. "Коли всі вирішують усе - то відбувається демократія. Коли дехто [вирішує] усе — тоді олігархія. Коли дещо - всі, а дещо — небагато хто, тоді це республіка". У цьому переліку форм урядування Аристотель змовчав про аристократію й не показав, хто в ній має верховну вирішальну владу.

Причина такого пропуску пояснюється тим, що аристократію Аристотель розглядає з погляду монархії; бо в аристократії, як і в монархії, на чолі врядування перебуває доброчесність.

Джерела утворення форм урядування. Під назвою джерел розуміються ті закони протилежності, які впливають на утворення тієї чи іншої форми врядування у певній державі. Розглядаючи закони суперечностей, можна побачити, що і свободу, і освіту, і доброчесність Аристотель відносить до суперечностей. Але в точному сенсі слова ці поняття не суперечні й легко поєднуються в одній особі. Одна й та ж людина в один і той же час може бути і доброчесна, і вільна, і освічена. Але є суперечності, несумісні в одній особі: це багатство і бідність. Ці суперечності, які взаємно виключають себе відіграють дуже важливу роль при утворенні тієї чи іншої форми врядування у державі.