Поняття і види джерел міжнародного права

Поняття і види джерел міжнародного права

Під джерелом міжнародного права мається на увазі форма  вираження міжнародно-правових норм. При визначенні видів джерел міжнародного права в доктрині класичним є  посилання на Статут Міжнародного Суду ООН. Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду Суд застосовує: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, беззаперечно В~1Знані державами, які є сторонами спору; б) міжнародниІ1.. звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм.

Найбільш вагомим  джерелом міжнародного права є міжнародний  договір. До джерел міжнародного права  належать постанови  і рішення міжнародних організацій, комітетів, комісій, конференцій, які породжують конкретні права і зобов’язання для договірних сторін.

Значення міжнародному праві зберігає і міжнародно-правовий звичай. Він визначається як доказ загальної практики, визнаної як правова норма за ст. 38 Статуту Міжнародного Суду. Доказом існування міжнародно-правового звичаю можуть бути:

• акти і ,дії держав,
• рішення міжнародних, конференцій;
• рішення міжнародних організацій і судів.

Слід вказати, що процес становлення звичаєвої норми  міжнародного права, так само як і договірної норми, є процесом боротьби і співробітництва держав. Формування звичаєвої норми відбувається в результаті спілкування держав, в якому кожна держава намагається закріпити як норму поведінки такі правила, які відповідали би ,й інтересам.

Від міжнародного звичаю слід відрізняти міжнародну звичаєвість, тобто правило поведінки держав, якого вони дотримуються в своїх взаємовідносинах, не визнаючи його юридично обов’язковим. До міжнародних звичаєвостей відносяться, наприклад, правила міжнародної ввічливості, зокрема правила дипломатичного етикету і так званого дипломатичного протоколу, а також правила морського церемоніалу (вшанування прапору іноземної держави після прибуття в порт її військового корабля, салют військових кораблів при зустрічі у відкритому морі тощо3.

Джерелом міжнародного права щодо його індивідуальних норм (які стосуються якої-небудь конкретної справи}, є рішення міжнародних  арбітражів і судів, юридично обов’язкові  для сторін розглядаймої справи (міжнародного спору). Так, відповідно ст. 94 Статуту  ООН, члени Організації зобов’язались  виконувати рішення Міжнародного Суду у тій справі, у якій вони є  сторонами. У випадку ж, якщо яка-не,будь сторона не виконає зобов’язання, покладеного на ю~ї рішенням Суду, інша сторона може звернутися в Раду Безпеки, яка правомочна, зокрема, на прийняття рішення про вжиття заходів з виконання зобов’язань.

Односторонні акти держав також можуть визнаватися  джерелами міжнародного права, якщо вони породжують міжнародно-правові зобов’язання. Існують такі види односторонніх актів: визнання; обіцянка; відмова; протест.

Визнання – зобов’язання розглядати об’єкт, що визнається як такий, що відповідає міжнародному праву.

Обіцянка – зобов’язання чинити в подальшому інакше, ніж  це мало місце раніше.

Відмова – акт, на підставі якого суб’єкт (зазвичай держава) відмовляється від своїх прав і претензій.

Протест – акт  за допомогою якого суб’єкт констатує  порушення права та вимагає виправлення ситуації, компенсації шкоди”.

Факультативним, допоміжним джерелом міжнародного права є доктрини провідних спеціалістів в галузі міжнародного права.

Міжнародний договір - головне джерело сучасного міжнародного права

На противагу процесу  творення права за допомогою звичаю, договори (або інші міжнародні конвенції) є результатом сучасного і  свідомого методу нормотворення.

Договори мають різні  назви, починаючи з конвенції, пактів, актів, хартій аж до статутів і декларацій, та власне угоди. Усі ці назви виражають  письмову домовленість, згідно з якою держави на правовій основі беруть на себе відповідні зобов'язання з певного  кола питань окреслених відносин.

Договори можуть класифікуватися  на "правотворчі", які повинні  мати загальне застосування, а також "договори-контракти", котрі стосуються винятково невеликої групи держав, або навіть лише двох держав. Такий  поділ має на меті показати загальний  або локальний характер цієї угоди, а також рівень відносин, що виникають  з неї.

Договір вказує на виразну  згоду та свідому форму застосування законодавства відповідної держави. Упродовж XX ст. кількість укладених  міжнародних договорів значно зросла, підтвердженням чого є зростаюча  кількість томів зібрання договорів  ООН. У міжнародних відносинах вони відіграють істотну роль.

Поряд із розширенням урядового  контролю, а також зростаючим впливом  технологічного та комунікаційного  прогресу на міжнародній арені з'являються  проблеми, котрі вимагають відповідної  форми міждержавного врегулювання.

Багато вчених-міжнародників  визнають договори найважливіших джерелом міжнародного права, оскільки вони вимагають  чіткої згоди сторін, що домовляються. А відтак договори розглядали як головний інструмент стосовно звичаю, який завжди визнають у формі мовчазної згоди. Для прикладу, серед важливих договорів можна назвати Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 1961 р. та ін.

Міжнародно-правові договори виступають одним із видів домовленостей, за допомогою яких держави висловлюють  своє ставлення до окремих проблем  міжнародного права, або виражають  нові норми, котрими вони будуть керуватися у своїх діях на міжнародній арені. Такого роду договори в кінцевому  підсумку вимагають значної кількості  участі держав, через що відбувається зростання їх значущості, а інколи можуть вміщувати норми, обов'язкові для всіх держав. Вони є нормативними домовленостями, що окреслюють принципи розвитку, яких необхідно дотримуватися. Прикладом таких договорів може бути Договір про Антарктику 1959 р. або Конвенція про запобігання  злочину геноциду і покарання  за нього 1948 р. Існує також багато договорів, які, підтверджуючи чинні  правові норми, кодифікують звичаєві норми - наприклад, Віденська конвенція  про дипломатичні зносини 1961 р., Женевські  конвенції про захист жертв війни 1949 р.

Сторони, які не підписали  і не ратифікували конкретного договору, не є зв'язані його положеннями. Це загальний принцип, який наочно проілюстрований  у справі про континентальний  шельф у Північному морі38 - ФРН  не ратифікувала цю Конвенцію, у зв'язку з чим не була зобов'язана виконувати її положення. Однак, якщо договір віддзеркалює норми звичаєвого права, держава, котра  не є його стороною, все одно буде зв'язана його відносинами - не тому, що це договірна норма, а тому, що вона підтверджує звичай міжнародного права. Поряд із тим, держави, які  не є учасницями цієї угоди, можуть підтвердити факт, що її положення, залежно від характеру домовленостей, кількості її сторін та інших обставин, можуть бути джерелом звичаєвих норм.

Необхідно зазначити, що у  випадках створення договірної норми, яка стосується тієї самої сфери, що й норма звичаєвого права, остання  не поглинається договірною нормою, а  залишається функціонувати окремо. Такий теоретичний висновок був  підтверджений у практиці діяльності Міжнародного суду ООН у справі Нікарагуа  проти США.

Договори можуть мати конституційний характер, оскільки вони фіксують факт утворення міжнародної організації  і виступають як їх конституції, закріплюючи  права та обов'язки.

З іншого боку, "договори-контракти" самі собою не є інструментами  створення права, оскільки їх ухвалює  невелика кількість держав, і стосуються вони обмеженого кола питань. На відміну  від правотворчих договорів, "договір-контракт" припиняється відразу після виконання.

Значення договорів не в тому, що вони нібито відтворюють  звичаєві правила, а в тому, що вони в заново створених нормах регулюють  такі відносини, які не врегульовані звичаєвим міжнародним правом. А  відтак, враховуючи динаміку сучасних міжнародних відносин, держави не можуть вичікувати, поки створиться міжнародний  звичай. Лише міжнародним договором  можна врегулювати процес виникнення нових міжнародних відносин у  відповідній сфері.

Кожен міжнародний договір  є не лише юридичною угодою, а  актом вищих органів держави, який встановлює нові юридичні норми.

Важливою якістю договорів  є стабільність їх норм, які впродовж тривалого терміну дії забезпечують велику передбачуваність у поведінці  учасників, що є надзвичайно важливим для міжнародного правопорядку і  має особливе значення для врегулювання життєво важливих для держав проблем. Окрім цього, чітка визначеність договірних норм суттєво полегшує їхнє застосування, а також забезпечує належний контроль за їх виконанням. Особлива державно-правова процедура оформлення згоди на обов'язковість договору у формі ратифікації, підписання та ін. надає договірним нормам додатковий авторитет у внутрішньодержавній сфері, полегшує їх взаємодію з національним правом.

Таким чином, міжнародний  договір - це міжнародна угода, укладена між державами у письмовій  формі й урегульована міжнародним  правом незалежно від того, чи викладена  така угода в одному документі, двох чи декількох пов'язаних між собою  документах, а також незалежно  від її конкретного найменування.

Міжнародний звичай

Існуючу міжнародно-правову систему  неможливо уявити без міжнародного звичаю не лише через те, що в сучасному  міжнародному праві багато галузей  та інститутів складаються частково або повністю зі звичаєвих норм, а й тому, що продовжують виникати нові норми звичаєвого права у  тих сферах, де через різні причини  неможливе договірне врегулювання.

Немає єдиної думки щодо цілісності системи звичаєвих норму міжнародному праві. Такий стан у доктрині міжнародного права зумовлений різними підходами  авторів до змісту юридичної природи  та порядку формування міжнародно-правового  звичаю.

Особливість міжнародного звичаю як джерела міжнародного права полягає  у тому, що, порівняно з міжнародним  договором, у ньому набагато складніше  провести відмінність між правотворчою процедурою і нормативним результатом. У той час як договір, що виникає  у рамках формальних переговорів, існує  у вигляді нормативного акта, відповідно звичай створюється практикою держав і функціонує у вигляді норми, яка закріплює цю практику.

Формулювання звичаю, яке подано у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, підтверджує визнання міжнародного звичаю одним із основних джерел міжнародного права. Крім цього, ст. 38 вказує на згоду  всіх членів міжнародного співтовариства щодо основних елементів, наявність  котрих є необхідна для констатації  звичаєвих норм міжнародного права. Отже, йдеться про наявність, з  одного боку, практики, а з іншого - визнання цієї практики у вигляді  правової норми.

Практика держав, яка формує міжнародний  звичай, складається внаслідок взаємодії  домагань, які висувають держави  у міжнародній сфері, та є результатом  їх міжнародно-правової позиції з  конкретних проблем, а також їх активної чи пасивної реакції на ці домагання  з боку інших держав. Висунення  таких правових домагань відбувається у формі конкретних дій, односторонніх  чи багатосторонніх актів чи заяв держав. Узгодження позицій держав при цьому є значно меншим, ніж  при договірному нормоутворенні. У процесі міжнародного звичаєвого нормотворення узгодження волі держав щодо змісту правила поведінки і  визнання цього правила як міжнародно-правової норми досягається в рамках процедури, яку умовно можна назвати "неформальним консенсусом", котрий має місце  у практиці держав усього міжнародного співробітництва. На відміну від  угоди, котра призводить до виникнення договірних норм і є наслідком  узгодження волі держав, згода або  погодження, котрі містяться в  основі звичаю, є результатом не узгодження волі, а збігу думок  і переконань держав. За допомогою  конкретних дій, заяв чи інших актів, які використовуються у міждержавній практиці, держави свідомо та цілеспрямовано можуть впливати на процес формування загального міжнародного права.

Від міжнародного звичаю необхідно  відрізняти міжнародну звичку як правило  поведінки держав, що використовується ними у взаємовідносинах, стосовно якого вони не визнають обов'язкової  юридичної сили. Порушення міжнародної  звички варто розглядати лише як недружній  акт. До міжнародних звичок відносять, наприклад, правила міжнародної  ввічливості ("comitas gentium"), зокрема, правила дипломатичного етикету  чи дипломатичного протоколу.

У сучасному міжнародному праві  потрібно виокремити два види звичаєвих  норм. Перші - неписане правило, що склалося у практиці, за яким суб'єкти визнають юридичну силу. Інші також вважають неписаними, однак створюють їх не внаслідок тривалої практики, а через  визнання декількох або навіть одного попереднього акту.

Оскільки для звичаю здебільшого  характерна відносна нечіткість нормативного змісту, відповідно, застосування звичаєвих  норм на практиці супроводжується низкою проблем. Вони виникають і при  визначенні сфери застосування норм договору, що виражають через процедуру  ратифікації, тоді як застосування норм звичаєвого права ґрунтується на мовчазних формах згоди держав. Усе  це в кінцевому підсумку веде до спорів стосовно їх обов'язковості  для конкретних держав.

Особливість звичаю як форми існування  правових норм полягає втому, що, порівняно  з договірними нормами, звичай не має офіційного письмового формулювання. Однак це зовсім не означає, що звичаєві норми не можуть мати письмової форми. Прикладом цього є Гаазькі  конвенції про закони і звичаї ведення війни 1907 р., положення яких є, з одного боку, договірним правом для держав, котрі підписали і  взяли на себе зобов'язання виконувати їх, а з другого - звичаєвим правом для держав, що не є стороною цих  конвенцій, але завдяки загальному визнанню дотримуються їх у своїй  практиці як юридично обов'язкових. Як показує міжнародна практика, у відповідних  сферах, де через ті чи інші причини  відсутнє договірне регулювання, незамінним інструментом стає міжнародний звичай. Його здатність упродовж короткого  часу приводити до виникнення правових норм у нових сферах міжнародних  відносин до того, як держави дійдуть  згоди у вигляді окремого договору, надає цьому джерелу міжнародного права важливу стабілізуючу та регулюючу  роль.