Класифікація доказів

 

 

 

ЗМІСТ:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді – це сфера органів кримінально-процесуальної діяльності. Процес доказування – це пошук, виявлення, фіксація, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об’єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

На часі прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) як одного з кроків адаптації національного законодавства до правових систем країн Європейського Союзу. Кримінально-процесуальне законодавство повинно бути ефективним засобом протидії злочинності та інструментарієм захисту прав і свобод людини. Проте процес його удосконалення є складним і неоднозначним.

Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, прийнятий Верховною Радою у першому читанні, викликав неоднозначну реакцію фахівців. Навколо окремих його правових інститутів розгорнулась широка дискусія. Не менш гострою серед інших правових проблем залишається питання доказів. Серед науковців не склалось єдиного підходу щодо визначення поняття доказів. У науковій літературі висунута концепція доказів як єдності фактичних даних та їх процесуальних джерел, а інші вважають, що слід розрізняти докази, як відомості про факти, обставини та їх процесуальні джерела.

За чинним КПК України (ст.. 65) доказами є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом  порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці фактичні дані повинні бути: 1) Отриманими належним суб’єктом у ході здійснення ним кримінально-процесуальної діяльності; 2) з дотриманням визначеної законодавством процесуальної форми; 3) міститься у джерелах, вичерпний перелік яких зазначений у ч. 2 ст. 65 КПК України. Будь-яке відхилення від загальних вимог породжує для визнання доказів недостовірними чи недоступними, а, отже, непридатними для обґрунтування та прийняття процесуального рішення.

Отже, актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок роботи, оскільки цю проблему не можна вважати однозначною в силу її важливості для кримінального процесу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття доказів та джерел доказів у кримінальному процесі

 

Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є одним з провідних, найважливіших.

Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 65 КПК, де докази визначено як всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Питання про сутність доказів, їх властивості протягом досить довгого часу привертало пильну увагу науковців, які пропонували різні тлумачення цього поняття. Деякі автори вважали, що доказами в кримінальній справі є факти реальної дійсності. Саме так свого часу визначав докази відомий вчений Л.Є. Владиміров. Він писав: «Кримінальним доказом називається будь-який факт, який має призначенням викликати у судді переконання в існуванні або неіснуванні будь-якої обставини, яка складає предмет судового дослідження».1

Аналогічно визначав докази А.Я. Вишинський: «Судові докази — це звичайні факти, ті ж здійснювані в житті явища, ті ж речі, ті ж люди, ті ж дії людей. Судовими доказами вони є лише тому, що вони вступають в коло судового процесу, стають засобом для з'ясування обставин, які цікавлять суд та слідство».2

Про докази як факти реальної дійсності писали і інші автори — М.А. Чельцов,3 М.Л. Якуб.4

Таке визначення суті доказів було притаманне тому періоду розвитку науки, коли чинне законодавство не містило чіткого визначення даного поняття.5

Згодом почався новий етап у розробці поняття доказів, пов'язаний з прийняттям в 1958 році загальносоюзного нормативного акта — Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік, а потім і кримінально-процесуальних кодексів, зокрема чинного до даного часу КПК України, де було дано наведене вище визначення поняття доказів. В.Я. Дорохов,6 Л.М. Карнеева,7 М.М. Михеенко,8 Н.М. Кипнис9 і багато інших авторів обґрунтовували свою точку зору — доказами є не факти реальної дійсності, а відомості (інформація) про факти. Звичайно ж, розглядаючи докази як відомості про факти (а не факти реальної дійсності), ці автори піддавали аргументованій критиці першу точку зору.10

Дійсно, важко погодитись з тим, що в кримінальному судочинстві дізнавач, слідчий, прокурор, суд оперують фактами реальної дійсності, фактами, яких вони зазвичай не спостерігають, які залишилися в минулому і які необхідно встановити для того, щоб з'ясувати всі обставини злочину, який було вчинено, і правильно вирішити кримінальну справу. Коли органи досудового слідства, прокурор, суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), одержують та вивчають висновок експерта, вони мають справу не з фактами реальної дійсності, а з відомостями, інформацією про те, що бачив або чув свідок, що робив обвинувачений, які відомості встановив експерт, котрий провів певні дослідження. Зауважимо, що такі відомості можуть відповідати дійсності, а можуть бути і помилковими або завідомо неправдивими, тобто йдеться саме про відомості, а не факти реальної дійсності.

Очевидно, що в названих випадках слідчий, прокурор, суд сприймають певні дані опосередкованим шляхом, вони самі не спостерігають безпосередньо ті події, про які розповідають допитувані особи, ті обставини, про які зробив висновок експерт. Тобто тут має місце опосередковане пізнання і інформаційна сутність доказів у цьому випадку більш-менш очевидна.

Але в деяких випадках можливе і безпосереднє спостереження дізнавачем, слідчим, судом певних обставин, пов'язаних із розслідуваним злочином. Так, скажімо, слідчий під час проведення огляду, обшуку, проведенні деяких інших слідчих дій безпосередньо спостерігає певну обстановку, наявність конкретних речей на місці події. Чи можна вважати, що в цьому випадку доказами будуть самі факти об'єктивної реальності, які мають відношення до злочину? Відповідь може бути тільки негативною. Доказами і в таких випадках є відомості, які зафіксовані в протоколах відповідних слідчих дій. Мотивуючи рішення, які слідчий приймає в справі, він посилається не на власні враження, не на ті факти, які він спостерігав, а на відомості, інформацію, яка міститься в протоколах слідчих дій. Ці протоколи буде досліджувати суд, на них будуть посилатися сторони в обґрунтування своєї позиції. Відомості, які відображені в протоколі, повинен буде проаналізувати суд у вироку, мотивуючи свою думку щодо достовірності таких відомостей.

Може скластися враження, що розуміння доказів як фактів об'єктивної дійсності було притаманне, як пише Ю.К. Орлов, «донауковій (архаїчній) трактовці доказів».11 Але таку точку зору можна зустріти і в роботах деяких сучасних авторів. Так, О.Р. Бєлкін визначає: «Судові докази — це і є факти звичайного життя, які стають судовими доказами тільки у визначеному законом порядку і тільки в силу їх зв'язку з тим явищем, подією, фактом, які складають предмет не будь-якого, а саме судового дослідження».12

З урахуванням наведених вище аргументів такий підхід до визначенням доказів ми вважаємо несприятливим.

Досить розповсюдженою в науковій літературі є і точка зору, прихильники якої визначають докази, по-перше, як відомості про факти, а, по-друге, як факти. Під фактами вони розуміють не події або явища об'єктивної дійсності, а безперечно установлені на підставі відомостей дані, які на певному етапі слідчий, прокурор, суд вважають доведеними, достовірними. Наприклад, слідчий одержав відомості про те, що підозрюваний знаходився на місці вчинення злочину; перевіривши такі відомості, слідчий переконався в тому, що відомості достовірні, вони відповідають дійсності. Слідчий дану обставину — підозрюваний знаходився на місці події — розглядає як факт, який в подальшому він використовує разом з іншими подібними фактами в логічному доказуванні, доведенні свого висновку про винність підозрюваного у вчиненні злочину.

Прихильник розглядуваної точки зору О Л. Трусов іменує відомості про факти доказами першого рівня, а факти, які використовуються в подальшому доказуванні-доведенні для обґрунтування наявності інших фактів, доказами другого рівня. Автор підкреслює, що докази-факти мають таку ж сутність як і наукові факти, вони мають властивість неспростовності.13

На наш погляд, для такого подвійного розуміння доказів підстав немає. Визначення доказів тільки як відомостей (свідчень, інформації) повністю відповідає чинному законодавству і тому, що має місце в реальному доказуванні. Якщо, скажімо, слідчий, оцінивши відомості про факти, дійшов висновку про їх достовірність, то для нього такі відомості як би «перетворились» на факти, він вважає, що має справу з фактами і, посилаючись на такі факти, робить висновок про існування інших фактів. Але для прокурора, для суду оцінка відомостей як достовірних, яку зробив слідчий, не є обов'язковою. КПК в ст. 67 чітко закріплює найважливіше правило оцінки доказів: кожний суб'єкт процесу, який оцінює докази, робить це на підставі свого внутрішнього переконання, оцінка, яку давав один суб'єкт, не обов'язкова для іншого, ніякі докази не мають наперед встановленої сили. Тому ті відомості, які слідчий вважав достовірними, суд повинен буде перевірити і може визнати недостовірними — помилковими або неправдивими. Інакше кажучи, те, що слідчий вважав доведеним фактом, «неспростовним» доказом, для суду не є таким, оцінка, яку дав відомостям слідчий, не обов'язкова для суду.

Зазначимо, що Верховний Суд України неодноразово звертав увагу на неприпустимість вирішувати наперед питання про оцінку доказів.14

Таким чином, сама спроба вести мову про докази двох рівнів, про «неспростовні» докази не відповідає чинному кримінально-процесуальному законодавству. А от відомості, які містяться у визначених законом джерелах, одержані відповідно до вимог закону, є доказами перебігом всього кримінального процесу, на них посилатиметься слідчий, сторони, суд. Кожен з цих суб'єктів може висловлювати свою думку щодо достовірності таких відомостей, наводити певні аргументи на підтвердження своєї точки зору. Відповідно до ч. 1 ст. 334 КПК суд у мотивувальній частині вироку повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази. Тобто суд може визнати певні відомості недостовірними і відкинути, незалежно від того, що слідчий, а можливо і прокурор, вважали їх достовірними і поклали в основу обвинувачення.

На даний час розуміння доказів як відомостей про факти є досить розповсюдженим у науковій літературі України.15

Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти, на наш погляд, підкреслює дуже важливу обставину: доказами є тільки відомості про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, умовиводи, міркування.

Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.

Для того, щоб відомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктам кримінального процесу протягом всього судочинства, тобто вони повинні бути зафіксовані певним чином — записані в протоколах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття — це відомості про факти, а також матеріальний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Не заперечуючи цих двох компонентів, деякі автори виходять з того, что поняття доказів охоплює обидва компоненти і визначають докази як єдність відомостей про факти та матеріального носія таких відомостей, тобто доказами є, наприклад, відомості, які містяться в протоколі допиту свідка, і сам протокол допиту, які практично не можна розірвати.16

Інші автори під доказами розуміють тільки відомості про факти, а матеріальний носій, на якому зафіксовано такі відомості, іменують джерелом доказів. Вони не заперечують того, що практично не можна розділити відомості та їх матеріального носія, але виходять з того, що теоретично таке розмежування можливе і доцільне.17

Вважаємо, що суперечки в цьому питанні не мають принципового характеру, а з практичної точки зору роздільний розгляд доказів як відомостей про факти, а джерел доказів як матеріальних носіїв таких відомостей, є цілком виправданим. Саме такий підхід обрав і Пленум Верховного Суду України, який в постанові № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3 грудня 1997 року та ЗО травня 2008 року) «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку», зазначивши, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків, та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів. Пленум вказав, що судам необхідно давати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п. 16).