Національна економіка в системі світового господарства

Формою існування розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом є міжнародні економічні відносини (МЕВ). Міжнародні економічні відносини являють собою систему  господарських зв'язків між країнами. До основних форм міжнародних економічних  відносин належать (1) зовнішня торгівля, (2) вивезення капіталу та виробниче  співробітництво, (3) обмін науково-технічною  інформацією, (4) валютно-фінансові відносини, (5) міграція робочої сили.

Міжнародні економічні відносини  складаються з двох елементів: власне міжнародні економічні відносини та механізм їхньої реалізації. Власне МЕВ  включають багаторівневий комплекс найбільш типових, характерних визначальних економічних відносин між окремими країнами, регіональними об'єднаннями, окремими підприємствами і корпораціями та їхнє натурально-речове наповнення. Механізм міжнародних економічних  відносин включає правові норми  та інструменти (міжнародні економічні договори, угоди, "кодекси", "хартії" тощо), відповідну діяльність міжнародних  економічних організацій, спрямовану на досягнення цілей щодо розвитку міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини  є похідними від національних, залежать від них, обумовлюються  особливостями національної економічної  політики: зміни курсу національної валюти впливають на конкурентоспроможність товарів на ринку іншої країни; ліберальне податкове законодавство  забезпечує приплив капіталів; зміни  митних тарифів обумовлюють зміни  в товаропотоках тощо.

Сама система суб'єктів  світового господарства та міжнародних  економічних відносин має багаторівневу  структуру. Базовий, первинний рівень являють підприємства, організації, які безпосередньо здійснюють зовнішньоекономічну  діяльність (продають або купують  товари та послуги, інвестують за кордон, або приймають інвестиції, кредитують, купують або продають акції іноземних  компаній тощо). Другий рівень представляють  органи державної влади, які, проводячи  певну зовнішньоекономічну політику, сприяють або обмежують зовнішню діяльність підприємств (наприклад, введення протекціоністських заходів - мита, квот, ліцензій - обмежує обсяги імпорту, зменшує товарний приплив у країну). Крім того, держави беруть участь у  регулюванні міжнародних економічних  відносин, укладаючи дво- або багатосторонні угоди, вступаючи в міжнародні економічні організації. Наступний рівень суб'єктів - регіональні інтеграційні утворення - об'єднання країн, які створюють у межах цих об'єднань особливі умови господарювання (наприклад, Європейський Союз).

І останній рівень - світові  економічні організації (ООН, Міжнародний  валютний фонд, Світова організація  торгівлі, Світовий банк, Міжнародна організація  праці, Міжнародна організація інтелектуальної  власності, Організація Об'єднаних  Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Міжнародна агенція з атомної  енергетики (МАГАТЕ), Міжнародний союз електрозв'язку, Світовий поштовий союз тощо), які формують світові вимоги щодо доступу на відповідні ринки  та механізм їхнього регулювання. Особливу роль у системі МЕВ починають  відігравати так звані "антропоструктури", тобто об'єднані групи та асоціації, які для активної участі у світових процесах використовують мережеві форми організації діяльності та культурну політику. Найбільш помітними серед них є, зокрема, організації антиглобалістів, екологічні організації. На початку ХХІ століття у світі нараховувалось близько півмільйона таких суспільних організацій.

У системі світового господарства виділяють також певні сфери: виробничо-інвестиційну (сукупність економічних  відносин, що виникають в результаті міжнародної спеціалізації і  кооперування на різних рівнях, а також  міжнародного інвестування); науково-технічну (міжнародні науково-технічні комплекси, НДІ, лабораторії, різноманітні спільні  проекти, а також світовий ринок технологій, патентів, ліцензій); сферу міжнародної торгівлі; міжнародну валютно-фінансову сферу.

У світове господарство входять  країни за різним рівнем розвитку. До основних параметрів класифікації відносять  рівень індустріального розвитку (економічний  потенціал - загальний обсяг ВВП,

ВВП на душу населення, галузева структура національної економіки, показники ефективності виробництва, показники порівняльної конкурентоспроможності); структуру економічних відносин (або структуру відносин власності); рівень і якість життя населення (середньорічні прибутки на душу населення; структура особистих споживчих  витрат; розвиненість сфери освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення; тривалість життя та ін.); участь держави  у міжнародному поділі праці (експортна/імпортна квота; структура експорту/імпорту; обсяг закордонних інвестицій та ін.).

До промислово-розвинутих країн відносять 25-30 високорозвинених держав, серед яких країни так званої "великої сімки" - США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада. У цих країнах сконцентровані найсучасніші технології, їх частка у  світовому промисловому виробництві  приблизно 60%, а у світовій торгівлі - 65%);

Країни, що розвиваються, - найбільш численна група, до якої належать приблизно 140 держав Азії, Африки, Центральної  і Південної Америки, в яких проживає понад 2/3 населення землі. Ці країни значно диференційовані за рівнем економічного розвитку, оскільки окремо з цієї групи  виділяють малорозвинені країни. За роки незалежності (починаючи з 50-60 рр. ХХ ст.) частина досягла певних успіхів у соціально-економічних  перетвореннях, але переважній більшості  не вдалося скоротити відставання  від розвинених країн. Лідерами групи  країн, що розвиваються, є група "нових  індустріальних країн" - Сингапур, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Бразилія, Мексика, Малайзія, Таїланд та інші, яким вдалося модернізувати структуру економіки, пристосувавши її до потреб НТП, забезпечити високі темпи зростання і чільне місце серед провідних світових експортерів, а також країни-експортери нафти.

Групу країн з перехідною економікою представляють приблизно 30 держав колишнього СРСР, Центральної  і Східної Європи та Азії, що після  розвалу соціалістичної системи  переходять від командно-адміністративної до ринкової економіки. Позитивними  підсумками десятиріччя перетворень  у більшості країн з перехідною економікою є, насамперед, відмова від  директивного планування і фондового  розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного  регулювання цін і заробітної плати, ліквідація хронічного дефіциту товарів і державної монополії  зовнішньої торгівлі, проведення приватизації і формування ринкової інфраструктури. Одночасно виявився ряд проблем, більшість з яких можуть розглядатися як своєрідна соціальна ціна трансформації. Серед них - економічний спад і безробіття, різке зниження реальних доходів населення та поглиблення соціального розшарування, скорочення витрат на соціальну інфраструктуру і зростання державного боргу, збільшення відставання від розвинутих держав. Інтенсивність процесів трансформації, гострота проблем і тенденції розвитку значно розрізняються за конкретними постсоціалістичними країнами: в Польщі, Чехії, Словенії, Угорщині і Словаччині спад ВВП закінчився ще в 1993-1994 рр., в Україні затяжний економічний спад продовжувався аж до 2000 р. Визнанням досягнень країн Центральної та Східної Європи на шляху трансформації було прийняття 10-ти з них до Європейського Союзу: 2004 р. - Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, 2007 р. - Болгарія, Румунія.

Ще одна невелика, але  якісно відмінна група країн - країни соціалістичного вибору - декілька держав, що продовжують будувати чи заявляти про будівництво соціалізму на своїй території: Куба, КНДР, та зі значними застереженнями КНР і СРВ.

2.1.2 Основні етапи та закономірності розвитку світового господарства

Світове господарство склалося наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. в  результаті тривалого історичного  процесу поглиблення міжнародного поділу праці, поступового включення  національних економік у систему  світогосподарських зв'язків. Це стало наслідком розвитку суспільного виробництва, розподілу та закріплення територій світу між певними державами.

Історично першими формами  міжнародних економічних відносин були світова торгівля, міграція робочої  сили, валютно-кредитні відносини, які  зародилися ще за рабовласництва. В  цей час вже сформувалися регіональні  центри торгівлі в Середземномор'ї, Південній та Південно-Східній Азії, де гроші різних країн обмінювалися між собою і самі ставали об'єктом  купівлі-продажу (міняйли); великі торгівельні  общини застосовували комерційний  кредит, пов'язаний із заморськими експедиціями; трудова міграція існувала переважно  у примусовій формі (работоргівля).

Формування світового  ринку отримало нові ознаки після  створення в середині ХІХ ст. в  найбільш розвинених країнах великої  фабрично-заводської індустрії, що почала орієнтуватися на світовий збут. Формується можливість і необхідність вивезення  капіталу за межі країни, створюється  світовий ринок капіталу. Цей процес завершився наприкінці ХІХ ст. в  епоху формування монополістичних  об'єднань.

У другій половині ХХ ст. процес розвитку світового господарства отримав  новий імпульс під впливом  розвитку НТП та зростання ролі держави: зниження, а подекуди і ліквідація митних та адміністративних бар'єрів на шляху переміщення товарів, капіталів  та робочої сили; посилення тенденції  до створення інтеграційних об'єднань у всіх регіонах світу; розширення масштабів  та сфер діяльності транснаціональних  корпорацій та перетворення їх у провідну ланку розвитку світових продуктивних сил; підвищення ролі міжнародних фінансових, кредитних і торговельних організацій; посилення взаємозалежності між  країнами світу в цілому, що проявляється у постійному зростанні частки зовнішньоторговельного обороту у національному продукті всіх країн.

Світове господарство та міжнародні економічні відносини набули, з одного боку, характеру, спрямованого на вирішення  глобальних проблем (тобто проблем, які повинні бути вирішені за участю більшості країн), а з другого, мають конкурентні ознаки. Можна  виділити ряд глобальних проблем, які  визначають напрямки та тенденції розвитку світового господарства: (1) глобальні  зміни в оточуючому середовищі (потреба  у відповідних технологіях та фінансуванні); (2) приріст та постійне переміщення населення (масовий  міграційний потік з країн  периферії до розвинених країн); (3) збільшення розриву між бідними і багатими країнами; (4) прискорення науково-технічного прогресу (глобальна комп'ютеризація та інформатизація) і формування сектора  економіки, який базується на знаннях; (5) зростаюча роль недержавних структурних  утворень (неурядових організацій, транснаціональних  корпорацій); (6) зростання економічної  взаємозалежності країн світу.

У розвитку світового господарства відповідно до певних критеріїв виділяють  декілька етапів. За функціональною ознакою:

етап  світової торгівлі - абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв'язках; відсутність стійких зв'язків та нееквівалентність обміну;

етап  іноземних інвестицій - активний розвиток іноземного інвестування; виникнення нових форм зовнішньоекономічних зв'язків (купівля-продаж інформації, інтелектуальної власності; розвиток промислової кооперації;

етап  економічної інтеграції - активний розвиток виробничої діяльності за кордоном; створення міжнародних економічних організацій.

За організаційною ознакою  виділяють такі етапи:

друга половина ХІХ -го ст. - початок ХХ-го ст. - етап формування сучасного світового господарства: експорт капіталу як наслідок монополізації виробництва; наявність колоніальної системи; гострі протиріччя між державами призводили до локальних і світових війн, породжували нестійкість);

20-30-ті  рр. ХХ сторіччя - до 80-х років - світове господарство поділено на дві системи: світове капіталістичне й світове соціалістичне господарство; протиборство й змагання цих двох світових систем. В 60-і роки відбулося входження у світову економіку великої групи країн, що розвиваються, внаслідок ліквідації колоніальної системи. В 50-60-і роки починають розвиватися інтеграційні процеси в різних регіонах світу;

80-90-іроки  ХХ сторіччя - дотепер - набуття світовим господарством ознак єдиного цілісного утворення, яке базується на ринкових відносинах; глобалізація світового виробництва, яка проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств, в інтенсифікації господарських зв'язків, у формуванні міжнародного виробництва, в активізації діяльності та посиленні позицій транснаціональних корпорацій, в підвищенні ролі міжнародних економічних організацій.

Основні закономірності розвитку світового господарства такі:

• підвищення рівня усуспільнення  виробництва в межах світового  господарства. Це виявляється у створенні  великих господарських одиниць, наприклад, транснаціональних компаній;

• залучення національних економік у світогосподарські зв'язки. Це передбачає насамперед розвиток господарських відносин між різними галузями виробництва країн світу;

• зближення національних господарств, що потребує адаптації, взаємопроникнення  їх економічних потенціалів;

• вирівнювання рівнів економічного розвитку національних господарств. Ця закономірність виявляється у процесі  зближення кількісних показників, які  характеризують економічний розвиток країн світу, зокрема виробництво  продукції на душу населення, обсяг  експорту, імпорту тощо.

2.2 Світова економіка і міжнародні економічні відносини

«Світова економіка» - це сукупність національних економік, зв'язаних системою міжнародного розподілу праці (МРП), економічними і політичними відносинами. Універсальний зв'язок між національними господарствами здійснюють міжнародні економічні відносини (МЕВ). МЕВ - це комплекс економічних відносин між окремими країнами, їх регіональними об'єднаннями, а також окремими підприємствами (транснаціональними, багатонаціональними корпораціями) в системі світового господарства.