Дефініції юридичних понять

Оскільки, як зазначалося  вище, законодавчі дефініції є  одним зі способів забезпечення правової визначеності та зрозумілості правових норм, а також адекватного відтворення в тексті нормативно-правового акта наміру законодавця, необхідно наголосити, що для ефективного виконання цієї функції дефінітивна норма сама має відповідати вимогам чіткості та визначеності.

Досліджуючи теоретичні та практичні питання використання дефініцій у законодавстві Італії, А. Мартіно зазначає, що хоча "щодо дефініцій (як і щодо правових норм - про що зазначає Остін) неможливо досягти абсолютної повноти, це не означає можливості допущення ситуації абсолютної невизначеності". Мартіно наголошує на важливості правової певності (визначеності), посилаючись на твердження засновника італійської аналітичної школи Норберто Боббіо про притаманність ознаки "чіткість" праву як такому.

Можливі випадки відсутності  дефініцій він пояснює таким  чином:

1) законодавець презюмує відомість значення терміна для суб'єктів права;

2) законодавець залишає  певний простір дії;

3) чітка та фіксована  формула є недоцільною в конкретному  випадку [1].

У порівняльних дослідженнях із юридичної лінгвістики зазначається, що деталізовані дефініції створюють враження абсолютної чіткості та однозначності юридичної мови; разом з тим деталізовані дефініції з необхідністю мають ускладнену структуру та можуть помилково вважатися повними, попри можливість прогалин.

Як наслідок, результат  використання дефініції може бути протилежним до того, який мався на меті [1].

Розглядаючи питання змістовної якості законодавства, С. Енг наголошує, що саме аналіз якості дефініцій може слугувати відправною точкою у розгляді проблемних питань надмірності обсягу законодавчого масиву та якості законодавства у цілому [6]. Зазначимо, що Європейський суд із прав людини неодноразово звертався до загальних вимог щодо чіткості та визначеності законодавчого регулювання як однієї з гарантій дотримання прав людини; в першу чергу ці вимоги стосуються нормативних актів, якими встановлюється відповідальність особи, підстави обмеження її прав та межі втручання держави в їх реалізацію. Вимоги щодо визначеності безпосередньо законодавчих дефініцій містяться також у рішеннях конституційних судів європейських держав.

Повертаючись  до порушеного в цій статті питання  визначення й реалізації "букви" та "духу" закону, зазначимо, що, на нашу думку, дихотомію "букви" та "духу", яка виявляється у  процесі тлумачення, необхідно розглядати у двох аспектах. По-перше, невідповідність між буквою та духом закону може бути наслідком недосконалості самого тексту законодавчого акта, в результаті чого правові норми набувають нечіткості або багатозначності. У даному випадку якість законодавчих дефініцій безпосередньо впливає

на подолання  суперечності "духу" та "букви", усунення можливих прогалин у законодавстві. По-друге, зазначена невідповідність  може виявитися наслідком того, що "буква" закону є елементом статичним, "дух" же закону - елемент динамічний, змінний у часі. У контексті зазначеного другого аспекту необхідно звернути увагу на зв'язок визначеності законодавчих дефініцій і так званої "гнучкості" права, тобто його здатності реагувати на зміну суспільних умов у часі, відповідності "духу" права конкретним історичним умовам.

3. ВИЗНАЧЕНІСТЬ ЗАКОНОДАВЧИХ ДЕФІНІЦІЙ ТА "ГНУЧКІСТЬ" ПРАВА

Відомий американський  юрист німецького походження Френсіс  Лібер у своїй роботі з юридичної  та політичної герменевтики зазначав: "Право тоді могло б бути абсолютно визначеним, коли б людство припинило бути живим суспільством у русі - суспільством, саме існування якого залежить від нескінченного переплетіння та перетинання незліченних інтересів" [1].

Відповідно, незважаючи на вимоги правової визначеності та стабільності, необхідно звертати увагу на те, що у праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть небезпечним. Встановлення меж обсягу і змісту таких понять позбавляє право можливості бути "гнучким" та легко пристосовуватись до змінених суспільних умов. Так само, як і принцип правової стабільності, принцип "гнучкості" права спрямований на забезпечення найбільш повної і ефективної реалізації прав людини. У цьому контексті Жан-Луї Бержель, розглядаючи питання забезпечення стабільності права і пов'язане з цим питання меж суддівського розсуду, проблему правових дефініцій визначає як методологічну альтернативу: або законодавчі визначення є незаперечним верховенством законодавця, що водночас гарантує правову забезпеченість та неухильність права, або ж для правової системи характерна відсутність законодавчих визначень, але надання великої свободи суддям, що призводить до певної хиткості законодавчої споруди та великої гнучкості правових норм [6].

Таким чином, текстуально досягнення компромісу між вимогами правової визначеності та гнучкості права може виражатися, зокрема, через застосування (чи незастосування) в текстах нормативних актів чітких норм-дефініцій, що містять визначення окремих понять; через надання переваги або чітким деталізованим правовим нормам, або більш гнучким за своєю природою правовим принципам.

Зазначимо, що в  сучасних наукових дослідженнях альтернативу між чіткими правовими нормами  та гнучкими правовими принципами розглядають  також у контексті забезпечення ідеологічного плюралізму та легітимності. Так, наприклад, К. Далман зазначає, що ідеологічний плюралізм може бути досягнутий різними шляхами, що матимуть різні наслідки для балансу між передбачуваністю та прийнятністю [правового регулювання],що є визначальним для легітимності правової системи. Використання чітких правових норм робить право передбачуваним, але не вирішує питання прийнятності, якщо норма неналежно сформульована. Використання принципів допомагає уникнути цієї проблеми, але, з другого боку, робить право менш передбачуваним. Разом з тим обидва ці методи створення послідовності та зв'язаності [правової системи] є вищими стосовно перетворення права на ідеологічно гомогенне [6].

З аналізу наведених  теоретичних положень можна зробити висновок, що дійсно визначеність законодавчих дефініцій має на практиці важливе значення для виявлення "букви" та "духу" закону, з'ясування наміру законодавця, оскільки сприяє визначенню змісту та обсягу понять, що мають засадничий характер для законодавчого регулювання. Але цим суттєвість питання визначеності законодавчих дефініцій та необхідності його подальшого теоретичного дослідження не обмежується. Аналіз теоретичних підходів та судової практики показує, що важливим є як безпосередньо зміст дефініції, що міститься в конкретному законодавчому акті, так і доцільність використання дефініції як такої в законодавчому тексті в кожному окремому випадку. Як невизначеність основоположних понять у тексті закону, так і відсутність належного балансу між визначеністю законодавства та наявністю певного простору для суддівського розсуду (згадаймо відоме ще в римському праві твердження, відповідно до якого "кожне визначення у праві є небезпечним" [6]) в певних випадках можуть бути джерелом порушення прав людини.

З урахуванням висвітлених вище теоретичних положень необхідно зазначити, що цілковита визначеність положень закону в певних випадках може бути навіть небажаною: багатоманітність самого життя не дозволяє виробити для кожного окремого випадку абстрактні, однозначні й водночас справедливі норми.

Те, що слова  закону можуть мати багато значень, межі яких становлять здоровий глузд і  граматика, є недоліком з точки  зору правопевності, оскільки в такому випадку складно врахувати вимоги сподіваності і прогнозованості. Одночасно, з огляду на інший аспект права - його податливість, м’якість, - це важлива перевага. Свобода в інтерпретації значень положень закону, яка в аспекті правової безпеки (а саме - виваженості та передбачуваності права) уявляється недоліком, з точки зору „гнучкості" права вже є перевагою, оскільки вона надає загальним положенням закону певну можливість пристосування за умов багатоаспектності тих життєвих ситуацій, які потрібно врегулювати; особливо яскраво це виявляється при зміні загальної ситуації та домінуючих соціально-етичних уявлень [7].

У такій ситуації може відбутися зміщення значення закону. Це явище особливо чітко проявляється перш за все щодо абстрактних, загальних  понять; можливі зміни меж значення слів закону, однак, надають і іншим, більш конкретним нормам права гнучкішого характеру. Ця гнучкість слугує досягненню компромісу між потребами правопевності, з одного боку, і потребами ситуативної (ситуаційно індивідуальної) справедливості - з іншого. Подібної думки дотримувався Аристотель, вважаючи, що право, так само як міра зі свинцю, може, з одного боку, „набувати контурів каменю і мати його вагу", а з другого - залишатися м’яким та придатним для зміни [Аристотель. Етика,V,14] [1].

Із забезпеченням  „гнучкості" закріплених у законодавстві  правових норм пов’язана наявність понять (концептів), оцінка яких вирізняється суб’єктивністю та змінністю. В обігу, наприклад, французької правової науки для позначення таких понять закріпились вирази „гумові параграфи", „поняття із значенням, що змінюється", розпливчасті, невизначені поняття. Законодавець інколи навмисне вводить такі поняття в тексти, щоб залишити для судді більшу свободу оцінок [6].

Як зазначає Ж.Л. Бержель, сучасна техніка прийняття  законів завдяки таким невизначеним поняттям дозволяє здійснювати справжнє „делегування нормативної функції" органам влади, відповідальним за прийняття рішень, та дозують рівень невизначеності таких понять, орієнтуючись на повноваження, які необхідно делегувати [7].

Відсутність чітко  закріплених правових визначень  спостерігається також в міжнародних договорах, зокрема в правовій системі Європейського Союзу; така ж ознака притаманна і Європейській конвенції з прав людини і основних свобод.

В міжнародних  правових актах досить часто зустрічаються  поняття, які не підлягають точному визначенню, поняття, які пов’язані з поведінкою людей та містять порівняння із „нормальною" дійсністю. В англосаксонській правовій системі такі поняття називають терміном „стандарт", однак виявити їх можна і в інших правових системах. „Стандарти" відповідають критеріям, заснованим на тому, що вважається нормальним та прийнятним в суспільстві на той момент, коли певні факти піддаються оцінці. Це інструменти виміру форм поведінки та ситуацій, що використовуються в юридичних правилах, що дозволяють інтегрувати в юридичний порядок соціальні реалії та цінності певного етапу розвитку суспільства та змінити сферу дії правового припису.

Отже, не дивлячись  на вимоги правової визначеності і  стабільності, необхідно звертати увагу  на те, що в праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть небезпечним. Встановлення меж обсягу і змісту таких понять позбавляє право можливості легко пристосовуватись до змінених суспільних умов. Так само, як і принцип правової стабільності, принцип „гнучкості" права спрямований на забезпечення найбільш повної і ефективної реалізації прав людини. В світлі теми, що досліджується, зазначимо, що текстуально досягнення вказаних цілей виражається через застосування (чи незастосування) чітких законодавчих дефініцій певних понять в текстах нормативних актів.

Прикладне значення дефініцій: забезпечення потреб багатомовного  суспільства та здійснення порівняльно-правових досліджень.

Здійснення  порівняльно-правових досліджень є  важливим не тільки для розвитку правової науки, а й для вдосконалення процесів нормопроектування. Так, в ході підготовки концепції та проекту нормативно-правового акта корисним і доцільним є вивчення досвіду зарубіжних держав (як позитивного, так і негативного) щодо законодавчого врегулювання аналогічних суспільних відносин, обрання певної форми вираження нормативних приписів та ефективності їх дії. Для того, щоб здійснюване порівняння було коректним з точки зору теорії компаративістики, необхідно, щоб порівнювані елементи були однопорядковими, тобто, щоб мова йшла про однакові за обсягом правові поняття, навіть якщо вони виражені різними термінами. Одночасно потрібно звертати увагу на те, що однакові терміни можуть позначати поняття, що в різних правових системах мають відмінний обсяг. В кожному конкретному випадку для визначення обсягу та змісту понять, що позначені однаковими чи різними термінами, необхідно звертатись до їх визначення (а саме, до законодавчих дефініцій, а за відсутності таких - до судової практики та правової науки).

Зазначене положення  можна проілюструвати, наприклад, результатами порівняльного дослідження законодавства зарубіжних держав в сфері регулювання права осіб на звернення, що здійснювалось Центром правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції України для цілей розробки проекту Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про звернення громадян". Одним із завдань дослідження було вивчення практики застосування терміна „петиція" та обсягу значення правового поняття, що ним позначається, для з’ясування доцільності застосування зазначеного терміна в значенні „пропозиція (зауваження)" в законодавстві України.

Відповідно  до частини першої статті 3 чинного  Закону України "Про звернення  громадян" під зверненням розуміються "викладені у письмовій або  усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги".

Згідно із проаналізованими положеннями іноземного законодавства  було встановлено, що термін „петиція" є або еквівалентним за обсягом  терміну „звернення", або обмежується  „пропозиціями" (часто, лише колективними) чи „скаргами".

Також в законодавстві  окремих держав зустрічається визначення обсягу значення терміна „петиція" („пропозиція") через перелік  питань, що можуть бути її предметом. Так, наприклад, предметом петиції в  Європейському Союзі (згідно з правилом 174 Регламенту Парламенту) можуть бути питання, що належать до компетенції ЄС та безпосередньо стосуються особи, що її подає. В Кодексі адміністративного провадження Польщі зазначається, що предметом пропозиції можуть бути, зокрема, справи покращення організації, зміцнення законності, удосконалення праці й попередження зловживань, охорони власності, кращого задоволення потреб населення.