Вимоги до особистості і професійної підготовки учителя-словесника

  Вступ     

 

       В. Сухомлинський писав: "Школа - це насамперед учитель. Особистість учителя - наріжний камінь виховання". Справжній учитель - словесник - це одночасно майстер і духовно багата особистість.

       Високий рівень, на який піднялася методика сьогодні, вимагає від учителя значно більших знань, ніж це було кілька років тому. У зв'язку з цим нова освітня парадигма визначила одне з головних завдань учителя-словесника - підвищення професійної кваліфікації, що значною мірою пов'язане зі здійсненням методичної роботи.

       Завдання сучасної освіти : підготовка учителя як суб'єкта професійної діяльності, соціального життя, суб'єкта особистісної самореалізації, самоактуалізації й самоорганізації.

        Отже, провідним завданням педагогічної освіти є підготовка вчителя, здатного до самореалізації, ефективної професійної діяльності в умовах сучасної школи, з високим рівнем культури, освіченості, інтелігентності, професійної компетентності й здатності забезпечити всебічний розвиток дитини як особистості і найвищої цінності суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вимоги до особистості і професійної підготовки учителя-словесника

Одним із найважливіших завдань  сучасної школи є формування духовно  багатої особистості . Загальноосвітня школа покликана виховувати в учнів любов до рідного краю, історичної пам’яті, духовності, національний характер і психологію. Набуті в шкільному віці особистісні якості, знання,

вміння і навички не тільки забезпечують основу навчання і виховання молоді, а й значною мірою визначають якості практичної, громадської та професійної діяльності дорослої людини. Формування  творчої особистості нерозривно зв’язане із відродженням нації, демократизацією і гуманізацією

суспільства, поглибленням самоуправління народу, котре передбачає висунення молоді на керівну роботу в різних сферах управління і виробництва. Це обумовлює новий підхід до виховання учнівської молоді. Виникла соціальна потреба у формуванні творчої особистості, яка змогла б розв’язувати як щоденні, так і масштабні завдання, що забезпечують не просто виживання, а прогресс нації.

На сьогоднішній день залишається актуальною проблема підготовки педагогічних кадрів. Школа потребує нового вчителя–словесника – ерудованого, креативного, ініціативного, здатного розробляти авторські навчальні програми факультативів та спецкурсів, структурувати розвивальні технології засвоєння літературного матеріалу учнями за проблемами, володіти різноманітними методами організації пізнавальної, пошуково–дослідної діяльності учнів як на уроці, так і в позаурочний час.

Учитель літератури як фасилітатор тобто організатор, партнер, технолог повинен так моделювати навчальні ситуації, аби допомогти учневі–читачу проникнути у глибинну сутність  художнього слова, залучаючи при цьому і знання рідної мови, краєзнавства, родоводу, природи ,рідного краю, історії народу, народної міфології, фольклору, національного мистецтва, народного календаря, національної символіки, народних прикмет, вірувань, релігійних виховних традицій, родинно–побутової культури, національних традицій, звичаїв, обрядів тощо.

Учені-методисти (Т. і Ф. Бугайки, Н. Волошина, В. Голубков, А. Градовський, Г. Гуковський, О. Ісаєва, О. Куцевол, Л. Мірошниченко, Є. Пасічник, М. Рибникова, А. Ситченко, Б. Степанишин та ін.) розглядають вимоги до особистісних якостей учителя, знання предмета, вікової психології тощо. Однак зміни в суспільстві, системі освіти, зокрема впровадження особистісно зорієнтованого навчання, обумовлюють необхідність не лише оновлення фахового інструментарію словесника, а й забезпечення психологічної і фахової готовності до роботи в нових умовах.

Учені-методисти, укладаючи перелік вимог до професійного рівня учителя, враховують специфіку предмета, наголошують на необхідності не лише добре знати предмет, а й мати необхідну естетичну підготовку. “…Діти у школі будуть цінувати саме того словесника, який… дасть класові і художню виразність слова, і глядацькі  враження, який зуміє використати і природу, і місто, і сценічну дію, і музейні багатства”, – пише М. Рибникова [6, с. 62]. У сучасних умовах, коли вчитель перестав бути для учнів єдиним джерелом інформації, коли все більшу роль починають відігравати масмедійні засоби, авторитетом може користуватися лише словесник, який сам є яскравою особистістю, який, володіючи різноманітним методичним інструментарієм, несе на урок власне сприйняття і прочитання твору, уміє налагодити діалог з класом, автором, текстом. “Учень як читач іде через можливості, які відкривають їй двоє – автор і вчитель. Щоб гідно стати поруч із митцем і дитиною, викладач повинен мати глибину власної екзистенції, переживати її динамічний рух, бути відкритим до діалогу” [8, с. 83] Таке бачення відображено і в освітніх документах. Автори Концепції реформування педагогічної освіти (1998) вважають, що сутнісними рисами сучасного вчителя повинні бути зорієнтованість на особистісний і професійний саморозвиток, розвиток учня і здатність працювати творчо [10, с. 2].

Шлях до оволодіння методикою особистісно зорієнтованого навчання не такий простий, як це може здатися на перший погляд. Адже йдеться не лише засвоєння певних алгоритмів, застосування відповідних методів, прийомів, засобів. Насамперед має відбутися психологічна перебудова словесника, Психологічна підготовка вчителя включає:

• позитивне сприйняття головної мети навчання – розвиток особистості засобами свого предмета;
• зміну пріоритетів (усвідомлення того, що учень стає повноправним суб’єктом навчального процесу, орієнтації на його індивідуальність); 
• розвиток толерантності, сприйняття учня як цінності, емпатії (здатності відчути учня, його почуття, переживання, подивитися на світ, на себе, свій навчальний предмет, текст його очима); 
• ставлення до художнього твору як засобу розвитку особистості; 
• формування позитивної Я-концепції, високої мотивації до праці, прагнення до самоактуалізації, спрямованості на самореалізацію, самоствердження, рефлексію, вироблення індивідуального стилю діяльності.

 

Досвід століть, поява  педагогічних професіограм з узагальненням  сучасних вимог суспільства до діяльності вчителя скеровують його роботу за чіткою системою, яка ґрунтується  на:

+Глибоких і міцних знаннях предмета, його діалектичних основах;

+Умінні цікаво й доступно викладати їх з ефективними результатами;

+Любові до учнів і своєї професії;

— особистих моральних, духовних і фізичних рисах. 
 
Творча педагогічна праця передбачає різні напрями діяльності вчителя, серед яких психологи розрізняють:

Дослідницький (аналізувати педагогічні явища; спостерігати учнів; вивчати їхні інтереси; аналізувати літературознавчі проблеми, художні твори, результати своєї праці; узагальнювати досвід кращих учителів країни і т. ін.);

Конструкторський (розробляти системи викладання предмета: методів, способів аналізу, вивчення біографії письменників, уроків, позакласних заходів тощо);

Організаторський (проводити навчально-виховну роботу серед класного колективу й окремих учнів, реалізовувати складні плани тощо);

Комунікативний (спілкуватися з учнями, батьками, колегами; оптимізувати навчально-виховний процес; виразно читати й розповідати, використовуючи наочність і технічні за соби навчання та ін.).

 

2. Культупра мовлення вчителя – словесника.

 

Рідне слово — яскраве, образне, педагогічно доцільне, висококультурне, філософсько-світоглядний чинник «Я» . Саме рідне слово виховує ціннісне бачення світу, формує національну психологію, характер, світобачення особистості. Без мовного зв'язку з рідним народом немає повноцінного національно-духовного життя й самовияву особистості. Ці характеристики повною мірою стверджують місію вчителя української мови і літератури, котрий засобами переконливого, дієвого слова підносить авторитет рідної мови, формує культуру мовлення юних громадян Української держави. 
         Перед учителем-словесником сьогодні стоїть завдання не просто дати учням певні знання з української мови, а виховати мовну особистість, здатну досконало володіти усіма мовними засобами в різних мовленнєвих

ситуаціях. А це висуває  нові вимоги до фахової підготовки майбутнього вчителя-словесника, який повинен не лише здобути необхідні лінгвістичні знання, а й навчитися бездоганно володіти ними у власному мовленні, що послужить, передусім, умовою формування мовлення учнів. Фахова підготовка майбутнього вчителя-словесника здійснюється у процесі викладання всіх лінгвістичних дисциплін, але курс сучасної української

літературної мови в цьому процесі займає особливе місце.

Місце рідної мови в житті кожної людини незаперечне, адже "рідна мова – найважливіший засіб не тільки спілкування, а й мислення, здобуття знань, саморозвитку й самовираження людини. Чим досконаліше людина володіє мовою рідного народу й рідної землі, тим краще вона засвоює готові знання, точніше мислить, повніше реалізує свій інтелектуальний потенціал, швидше налагоджує стосунки з іншими людьми"[1: 3]. Саме вивчення рідної мови покликане "забезпечити всебічний інтелектуальний розвиток дітей, сприяти справі виховання високоморальних і високоосвічених громадян – патріотів України. Щоб успішно реалізувати їх, учитель української мови повинен у центрі своєї уваги постійно тримати три основні напрями роботи: розвиток мислення учнів, збагачення їхнього словника і розвиток зв’язного мовлення" [1: 4]. Від того, наскільки дитина опанує рідну мову, залежатиме вся її подальша навчальна діяльність, що, в свою чергу, залежить від розвитку   мислення. "Розвиток мислення – це найкраща підготовка дітей до

життя. У сучасному вкрай  динамічному й складному світі для діяльності людини важлива не стільки сума знан., скільки вміння здобувати знання та відповідно користуватися ними, тобто вичленовувати й аналізувати явища, помічати в них суттєве, робити правильні висновки й приймати своєчасні виважені рішення"[1: 4]. Тому дуже важливо,

щоб майбутні вчителі засвоїли для себе, що мало лише вивчити відповідний лінгвістичний (і не тільки лінгвістичний)

матеріал, треба навчитися вивчене застосовувати на практиці, зокрема, що стосується мови, – й для забезпечення по-

треб спілкування на всіх рівнях, що неможливе без проведення постійної роботи, спрямованої на збагачення словника

й розвиток зв’язного мовлення; ці напрями роботи існують у діалектичній єдності: розвиток мислення й зв’язного

мовлення безпосередньо  залежать від словникового запасу і  навпаки. Передумовою збагачення словника дитини, а

отже, й подальшого розвитку зв’язного мовлення й мислення, є мова вчителя, "який, розповідаючи про щось чи ілю-

струючи певні теоретичні положення, має вводити в обіг і маловідомі та невідомі для дітей  слова української мови"[1:

 

        ШЛЯХИ   ВДОСКОНАЛЕННЯ  МОВЛЕННЄВОЇ   КУЛЬТУРИ

ВЧИТЕЛЯ-ФІЛОЛОГА

     Проблеми комунікації й мовленнєвої культури педагогічній практиці не нові, проте є чимало нагальних питань, які потребують їх розв'язання. Підвищення рівня мовленнєвої культури педагогів за останні десятиліття набуло особливо важливого значення, оскільки процес комунікації, уміння добре володіти словом стає, з одного боку, показником і складовою професійної компетентності спеціаліста, а з іншого – показником його загальної культури, освіченості і високої моральності. Це уміння є вкрай важливим компонентом професійної педагогічної діяльності й ознакою педагогічної майстерності.

    Комунікація – це інформаційний  обмін, який відбувається не  тільки в словесній формі, а  й у мові жестів, міміки, тональності,  голосовій модуляції, зовнішньому  вигляді й поведінці педагога. Спілкуючись із класом, учитель утримує в колі свого мовленнєвого впливу весь клас і прогнозує сприйняття сказаного кожним учнем зокрема. Водночас комунікативна компетентність допомагає вчителю відчувати впевненість у собі, уміння спокійно виходити із нестандартних ситуацій спілкування, він знає, що зуміє знайти для кожного учня ті слова, які йому потрібні, щоб зацікавити предметом і створити творчий взаємозв'язок.

      Педагогічна риторика в сучасних умовах допомагає вчителеві-словеснику не тільки у викладанні самого навчального предмета, але й у формуванні в учнів інтересу до рідної мови та літератури, що є важливим фактором і мотивацією до вивчення цих дисциплін. А це можливо лише в тому разі, коли педагог майстерно володіє культурою мовлення як одним із найважливіших інструментів професійної педагогічної діяльності. Як же досягти високого рівня культури мовлення?

Щоб підвищувати рівень мовленнєвої культури, вчителеві необхідно:

– шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з якими спілкуєшся;

– багато читати – творів різних стилів, майстрів індивідуального художнього чи публіцистичного стилів;

– намагатися, користуючись практично кількома мовами (зокрема, у нашій країні – українською і російською), добре оволодівати нормами кожної з них, осмислити їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ;

– незалежно від сфери  своєї діяльності стежити за змінами норм (нове в українському правописі), які фіксуються у нових виданнях словників, довідників тощо;

– критично (і творчо!) ставитися  до написаного та промовленого слова, звіряючи його з кодексами норм і  практикою визнаного зразка (письменника, вчителя, диктора);

– не йти за «модними» тенденціями, що виявляться у надмірності запозичених слів, жаргонізмів, термінологізмів, нарочитої спрощеності, що межує з «простакуватістю».