Автором гасла «Україна для українців» є Микола Міхновський. Микола Міхновський

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. В 30-х рр. ХХ ст. у Закарпатті існували майже 30 політичних партій, що репрезентували погляди на суспільний розвиток. Велике значення мав дозвіл користуватися мовою на власний вибір. Чехізація йшла й у Закарпатті.

19. Главою Греко-Католицької Церкви початку ХХ століття був Андрій Шептицький, який брав активну участь у громадському житті суспільства. Політична діяльність митрополита Андрія Шептицького в житті Східної Галичини значна і багатопланова. Він домагався рівних політичних прав для українців Австро-Угорської імперії, палко підтримував проголошення ЗУНР, відстоював право українського народу на власну державу перед представниками Антанти у 1921 р. Наважувався апелювати до найвищих інстанцій Польщі, а згодом - СРСР, захищаючи права віруючих і священнослужителів. Німецька окупація не виправдала надії Шептицького на створення в Україні принаймні крайового самоврядування, після чого він рішуче рве зв’язки з нею. Мрія про незалежну Українську державу назавжди залишилась для митрополита мрією.

20. Дмитро Донцов – визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик, ідеолог українського інтегрального націоналізму. Д. Донцов заперечував традиційний український націо­налізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сфор­мулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального  націоналізму є ідея пере­орієнтації  українства на Захід, відхід його від  Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.

Ось основні засади інтегрального  націоналізму.

• Нація - абсолютна цінність.
• Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.
• Вища мета – незалежність держави.
• Мета виправдовує всі засоби.
• Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.
• Соціально – економічні питання - другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.
• Необхідно діяти, відкинувши жодні політичні дискусії.

У 20—30-х роках, коли в Європі поширювалася фашист­ська ідеологія і в  деяких країнах були встановлені  фашист­ські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеоло­гічною основою програми Організації українських націона­лістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

21. Українське питання – це питання про умови і механізм возз`єднання укр. земель та про створення власної укр. державності.

Наприкінці 30-х рр. Версальсько-Варшавська система не витримує натиску міцніючої  Німеччини та її сателітів. У цих  умовах українське питання поступово  висувається на одне з передових  місць у міжнародній політиці. Напередодні II Світової війни роз`єднаність українських земель, їх перебування у складі 4-ох держав, що мали різний соціальний устрій. Це робило українське питання центром гострих суперечностей. Напередодні II Св. війни чітко визначилися 3 групи країн, зацікавлених у тому чи іншому варіанті вирішення укр. питання. 1 група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до скаду яких входили укр. землі. Їх основна мета – втримати вже підвладні землі і по можливості приєднати нові. 2 – Англія і Франція, що своім втручанням у вирішення укр. питання або дипоматичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Українське Закарпаття, яке входило до складу останньої, попало під владу фашистського сателіту – Угорщини. Почалась чергова мод'яризація      краю. Згодом, в 1939р. Німеччина і Радянський союз (СРСР) домовились про розподіл сфер впливу, а простою мовою, поділили частину Європи між собою. Нацистська Німеччина підкорила, безкарно, Польщу, а СРСР “отримала” Західну Україну, Західну Білорусію. В 1940р. СРСР за згодою Німеччини “приєднала” Північну Буковину, Бессарабію, країни Прибалтики. Таким чином, до початку Другої Світової війни у складі СРСР, а значить і УРСР увійшли Східна Галичина, Буковина і Бессарабія.

22. Причини поразок Червоної Армії та СРСР:

1. Воєнно-економічний потенціал  СРСР поступався більш розвинутій 

економіці Німеччини.

2. Грубі прорахунки радянського  політичного керівництва на чолі із Сталіним у виборі воєнно-політичного курсу.

3. Негативна роль командно-адміністративної  системи в управлінні державою.

4. Нераціональне використання часу між підписанням пакту і початком війни (1,5 року), який можна було використати для укріплення обороноздатності країни.

5. Руйнівна роль на морально-політичне становище армії та народу сталінської «теорії загострення класової боротьби на шляху просування до соціалізму», і розв'язання на її основі терору, по відношенню до власного народу і його армії.

Розв'язуючи війну проти СРСР, фашисти  були переконані у швидкій перемозі, маючи для своїх сподівань  певні підстави. На той час економіка  Німеччини створила величезний військово-економічний  потенціал, який спирався на ресурси  майже всієї окупованої фашистами  Європи і перевищував радянський в 2,5 раза. До того ж «армія вторгнення» з майже дворічним досвідом ведення сучасної війни мала в своєму розпорядженні не лише трофейну зброю й боєприпаси, 180 дивізій, а й власні сучасні види озброєнь, чого бракувало Червоній армії.

Хоча радянське керівництво  і запевняло народ, що майбутня війна  відбуватиметься на «чужій території» і «малою кров'ю», країна та армія  до неї виявилися не готовими. Час, виграний укладенням договору з Німеччиною про ненапад у 1939 р., не був ефективно  використаний для посилення боєздатності Червоної армії, вироблення воєнної  доктрини.

Навпаки, проводячи лінію на зміцнення  авторитарного режиму, Сталін та його підручні розгорнули репресії проти  командного складу армії. В УРСР було репресовано понад 15 тис. військових, що значно послабило боєздатність збройних сил. Терор знекровив командування Київського та Харківського військових округів. На початку реалізації «плану Барбаросса» Гітлер говорив про Червону армію як про «військо без керівників». Не випадково у своїх мемуарах маршали О. Василевський та Г. Жуков висловлювали думку про те, що якби не було 1937 р. (маючи на увазі репресії), можливо, не було б і війни в 1941 р.

Тривалий час радянська пропаганда експлуатувала міф щодо «фактора раптовості» нападу, який був потрібен Сталіну для виправдання своїх  помилок і прорахунків. Але радянське  керівництво знало, що з 25 травня 1941 р. вермахт перекидав до західного  кордону нашої країни 100 ешелонів на добу з військовою технікою і  озброєнням. За 11 місяців до початку  війни прикордонники затримали 5 тис. німецьких розвідників. За цей  період німецькі літаки 324 рази порушували повітряний простір і проводили розвідку. Агентурна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фашистського нападу на СРСР.

Серед тих, хто працював у німецькому тилу, виконуючи відповідальну розвідувальну  роботу, були і вихідці з України. Зокрема, український живописець М. Глущенко (агентурне ім'я «Ярема») ще в червні 1940 р. передав до Москви відомості про «план Барбаросса». У травні 1939 р. перший з виходців України, удостоєний звання Героя Радянського Союзу, начальник розвідуправління КОВО генерал-майор І. Проскуров подав Сталіну відповідний матеріал, але тоіі, будучи переконаним у ненападі Німеччини на СРСР, залл-шався глухим до даних розвідки, а з тими, хто ставив під сумнів цей висновок, розмова була короткою: табір або розстріл. Сталіну говорили те, що він хотів почути.

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна и ходила в орбіту колоніальних планів кайзерівської  Німеччини. Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

23. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом, у відповідь на запроваджений «Новий порядок» поширився антифашистський рух Опору. В Українському антифашистському русі Опору існувало в основному 2 течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН.

Найефективнішою формою руху Опору  став партизанський рух. Наступ нацистської Німеччини на СРСР, застав її війська не готовими до ведення бойових дій: досвід організації тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання радянсько-партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак, ці перші кроки супроводжувалися помилками і прогалинами в роботі. 

29 червня 1941 р. Й.Сталіним була  оприлюднена директива ЦК ВКП(б)  про перебудову всіх організацій  які діяли біля лінії фронту  на військовий лад. У цій  директиві йшлось про створення  диверсійних груп для розгортання  партизанської війни. 18 липня цю  директиву доповнили постановою  ЦК ВКП(б) про організацію руху  Опору в тилу ворога. З’явилася потреба в виснаженні ворожих військ, саме це завдання було поставлене перед партизанськими загонами.

Формами боротьби партизан були:

- диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг,  мостів;

- розгром ворожих штабів;

- диверсії на залізницях. Улітку 1943 р. розгорнулася операція "рейкова  війна";

- рейди в тил ворога (найбільш  відомий Карпатський рейд С.  Ковпака).

Водночас із боротьбою проти  німецьких окупантів та радянських партизан УПА довелось вирішувати складну  проблему українсько-польських відносин, які мали історичні коріння і  час від часу загострювалися до збройної конфронтації.

Основними об'єктами партизанських  дій з боку УПА були:

- німці та їх союзники;

- формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом - підрозділи Червоної армії.

ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи  її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори  на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі  становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.