Виникнення ісламу. Пророча діяльність Мухаммеда

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 - 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків. Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної “партій”, християн з іновірцями. Отже за правління Омара араби, вирвавшись за межі півострова, підкорили весь Близький Схід.

Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. при Нехавенду (південніше Хамадана), де 60 тис. персів-ополченців зібрав досвідчений полководець Ферузан. Для персів це був останній шанс зберегти свою державу і врятуватися від мусульманського поневолення. Кривава несамовита різанина із 40-тисячним арабським військом Нумана ібн Мукарріна тривала три дні. Нуман загинув і, здавалося, перси візьмуть реванш, але в критичний момент битви араби отримали підкріплення, а з ним - перемогу. Один за одним упали Рей (Тегеран), Кум, Казвін, Зенджан, Хамадан, Кашан, Ісфахан і нарешті Істахр (Персеполіс - давня столиця Персиди) [2,c.115].

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги та статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, бо “новий мусульманин” одразу втрачав право на володіння землею в захоплених краях.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Від тяжких державних справ халіф геть облисів, але здоров'я його ще не підводило. Цей двометровий гігант продовжував вести простий і здоровий спосіб життя, покидаючи періодично столичну Медину для оздоровлення в сухому (і справді корисному) пустельному повітрі, мало спав, їв просту їжу, носив грубий одяг, а бороду, яку вибілила сивина, вперто фарбував у чорний колір, щоб виглядати молодшим за свої роки. Правити другий халіф збирався ще довго, але в 644 р. раб перс-християнин Фіруз накинувся з кинджалом на Омара, коли той молився в мединській мечеті, і заколов халіфа, шість разів встромивши в його тіло кинджал з подвійним лезом. Убивцю-смертника невдовзі впіймали й стратили разом з дружиною й дочкою, але суворого, справедливого, прозорливого й енергійного правителя не стало, а новим, третім халіфом Мекка обрала Османа ібн Аффана з роду Омейядів (спрацювали мекканська корпоративність і те, що Осман був зятем Пророка) [9,c.34].

Столицею халіфату став Дамаск.                                                                       Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат). Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф'ян був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети - стабільності халіфату та омейядівської династії.

Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними, авторитетними й обов'язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка (Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби його спадкоємцями були лише Аліди).

Політичну базу шиїзм обмежував чистим сімейно-династичним легітимізмом (тому шиїти боролися проти “узурпаторів” Омейядів на боці прямих нащадків Пророка). Крім того, однією з дружин Алі стала дочка останнього сасанідського шаханшаха Йєздигерда ІІІ, що сприяло поширенню шиїзму в Ірані, де Алі вбачався більшістю персів “законним” правителем і спадкоємцем володарів Еран-шахру та ще й мучеником і ворогом ненависних Омейядів - халіфів арабів, які завоювали й зруйнували перед цим перську імперію зороастрійців. В очах шиїтів лише Аліди могли бути законними халіфами всіх “правовірних”, але за умов, коли реально халіфат перебував у руках Омейядів, посада шиїтського лідера стала називатися імам (“керуючий молитвою”), який, на відміну від суннітів (де імам - це лише обраний людьми релігійний предстоятель), став для шиїтів напівбожественним і харизматичним нащадком Пророка, світським і духовним вождем. Святинями, до яких здійснюють хадж шиїти, окрім Мекки й Медини, стали Неджеф (де похований Алі) й Кербела (де похований його син Хусейн) в Іраці.

Третю течію в ісламі утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками “чистоти” ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями, визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов'язком у хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами, спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри).

Згодом хариджити теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після продовження ісламських завоювань - на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов.

3.Право Арабського халіфату

В процесі цієї боротьби племена на Аравійському півострові об'єдналися і початок цього об'єднання положив засновник мусульманської релігії Мухамед, який був бідним паступахом і вже в цей час став пророкувати єдиновірство, виступав проти знаті. Переслідуваний нею він в 622 році втік з Меки в м.Ярсіб який потім стали називати містом пророка - Медіною. 622 рік став для мусульманів священним роком - роком запровадження Ісламу. Проповіді і пророцтва Мухамеда після його смерті були зведені в єдину книгу, яка одержала назву Коран.                                                                                        В Медині до Мухамеда прийшли духовна і світська влада. Іслам і його сторонники утверджували свою владу і не тільки проповідями, але і силою зброї. Між Мединою і Меккою розгорілась боротьба, в якій перемогла Медина. Родова знать признала Мухамеда. Був завойований і Йемен [6,c.84].                В 632 році Мухамед помер, а його наступники продовжували завойовувати території, які продовжувались до 751 року. Отже склалась держава з центром спочатку в Мецці і Медіні, потім в Багдаді.                                                                  Після смерті Мухамеда між знаттю розгорілась жорстока боротьба за владу. В 662 році в результаті жорстокої боротьби до влади прийшли Омейяди, які правили державою майже сто років. Їхнє правління відзначалось швидким збагаченням аристократії, військових начальників, посиленням експлуатації підкорених народів а також багаточисельними збройними повстаннями рядових арабів і підкорених народів. В 750 році Омейяди потерпіли поразку в результаті повстання арабських племен, іранських селян рабів і феодалів, яке переросло в громадянську війну. Халіфат очолила династія Абасилів. Столиця в Дамаску була перенесена в спеціально побудоване місто Багдад.     Суспільний лад: панівний клас - халіфи, намісники і військові начальники. В склад панівного класу входили також і верхушки підкорених народів, які прийняли мусульманство (по Корану всі люди ділились на правовірних і неправовірних).                                                                                                           Селяни в халіфаті складали основний податний прошарок, причому становище селян-мусульман було більш важким.                                                              Високо була розвинуте в халіфаті міське життя. Це були міста з великими центрами торгівлі ремесла і культури. Панівним класом міст були феодали. Великим впливом користувались корпорації богословів і закони торговців, які об'єднувались навколо шкіл богослов'я і права - медресе.                                      Дуже великий процент суспільства складали раби, які поділялись на челядь, військових слуг і рабів використовуваних в виробництві.                                   Державний устрій: Верховне правління було зосереджено в руках халіфа і його намісників. При Абасидах з’явилась посада візиря, якому підчинявся весь адміністративно-фінансовий апарат, військо [3,c.138].                                                 Місцеве управління: Халіфат ділився на намісництва - емірати. Основними еміратами являлись: Іспанія, Африка, Єгипет, Сирія, Іран, Північна Індія. Намісництва передавались по спадковості. Намісники еміри були такими ж деспотами, оточені пишним двором як і халіфи а Багдаді.

Судова система: Намісник мав і судову владу. В відправленні правосуддя допомагали йому кадії, які потім стали самостійними суддями. Функції кадії зберігались тільки для суддів мусульман. В залі присутніми були два офіційних понятих, судові пристави і захисник.

Право в халіфаті формувалось в єдності з Ісламом і його догматикою. Отже єдиним джерелом права являвся Коран.

Право власності. Основні предмети власності земля, худоба, будівлі, зброя, коштовності, раби являлися власністю держави.                                            Предметом регламентації особливої являлось користування водою. Суспільна власність на воду була священним догматом. Озера, ріки були власністю мусульманської общини. Колодізя, фонтани, те, що створено людською працею - знаходилось в приватній власності. В зв'язку з такою особливістю власності на воду і користування нею в 844 році був створений водний кодекс. "Книга про канали", який регламентував користування водою для орошення полів.                                                                                                                В халіфаті в зв'язку з великим розвитком торгівлі були широко розвинуті договори і різні угоди, такі як зобов'язання з причинення шкоди, безпідставного збагачення, купівлі-продажу, дарування, підряду, аренди земельних участків, договір займу та застави. Коран забороняв позику під проценти.

Шлюбно-сімейні відносини. В VІ-VІІ ст. у арабів була патріархальна сім'я. Дорослий син після одруження виходив з сім'ї і ставив поруч свою палатку. Притаманні ранні форми шлюбу, які збереглись дотепер. Шлюбу окремих племен властиві риси матріархату. Діти одержували ім'я по матері, а право розлучення належало жінкам. Жінка мала право перебувати в шлюбі з декількома мужчинами, який проживав з нею по місяцю. Батьківство встановлювалось по вказівці жінки. Дуже широко застосовувалися і тимчасові шлюби, які збереглись і до цього часу.

Останки матріархату виживають себе у міського осідлого населення і в шлюбних відносин встановлюється панування мужчини, Коран допускав багатоженство , але не більше 4-х жінок одночасно. Крім жінок можна було мати і рабинь-наложниць. Шлюб оформлявся усним або письмовим договором або угодою між батьками. Вік не мав значення, в шлюб вступали особи, які досягли статевої зрілості. Коран забороняв шлюби між близькими родичами. Шлюби розривались по багатьох причинах (відсутність чоловіка більше півроку, порушення вірності, віровідступництво, жорстоке відношення до жінки) і процедура розірвання шлюбу була дуже простою.

Право наслідства. В доісламську епоху "той хто вміє їздити на коні і володіти мечом - позбавленний права наслідства". При Мухаммеді право наслідства для жінок було значно обмежене.

Кримінальне право: Поняття злочину у мусульман було невідділиме від гріха, тобто злочинні посягання були заборонені Кораном.

Першу групу складали "кровні злочини" тобто вбивства і поранення не зв'язані з грабіжництвом. До Мухаммеда за вбивства каралось вбивство тобто кровна помста. Мухамед звузив рамки покарання. Кровна помста існувала тільки за навмисне вбивство, а за ненавмисне - грошову компенсацію родичам вбитого. За протиправні діяння відповідали особи, які досягли 15-18 років. Оп'яніння, яке було причиною втрати пам'яті, звільняло від кримінального покарання. Мусульманському праву відома необхідна оборона і крайня необхідність. Потерпілий міг вбити злодія або грабіжника щоб повернути своє майно.

Друга група злочинів - худуд (віровідступництво), порушення шлюбної вірності, п'янство, дача неправдивих показів, а також крадіжки та грабежі). За ці злочини призначалася смертна кара, відрізання рук, ніг. За порушення шлюбної вірності Коран виносив покарання - сто ударів кнутом, а жінці додатково - пожиттєве домашнє утримання. Каяття звільняло від покарання по цій групі злочинів.

Третя група злочинів - посягання на державний устрій. За ці злочини передбачалася кара в вигляді позбавлення волі, конфіскацію майна і права носити чалму.

4.Багдадський халіфат

Багдадський халіфат — арабська феодальна держава Y III — X століття, очолювана Аббасидами.                                                                                                 До Багдадського халіфату входили країни Північної Африки, Близького і Середнього Сходу, частина Закавказзя і Середньої Азії.                           Розташований на важливих торговельних шляхах, Багдадський халіфат досяг розквіту вY III — IX століттях. Різний рівень економічного та соціального розвитку окремих частин Багдадського халіфату, численні народні повстання — в Середній Азії (776—783), Азербайджані та Ірані (815—837), Іраку (869—883, 890) та ін. — зумовили розпад Багдадського халіфату наприкінці  X століття [7,c.52.]                                                                                                                          В IX ст. від Багдадського Халіфату відокремились Іспанія, Єгипет, Закавказзя, Афганістан, Іран, Середня Азія. В 945 р. Багдад захопили Буїди — династія правителів Іраку та Західного Ірану, в 1055 р. — туркисельджуки, в 1258 р. — монголи, які вбили халіфа, припинивши правління династії Аббасидів. З 909 р. у Тунісі, а в 972—1171 pp. у Єгипті правила династія халіфів і смаїлітів, яка нібито походила від Фатіми — дочки Мухаммеда.

У 929 р. з Кордовського емірату, заснованого в 756 р. представником династії Омейядів Абдаррахманом 1, виник Кордовський Халіфат — мусульманська держава на Піренейському півострові зі столицею в Кордові (Андалусія). Період найбільшого розквіту — роки правління Абдаррахмана III (912—961), аль Хакама II (961—976), Мансура (976—1002). Зі спроб повалити халіфа Хішама II в 1008 р. почався період занепаду держави. У 1036 р. Кордовський Халіфат було скасовано, країна розпалася на на дрібні емірати.