Реалізація метафори в інформаційному тексті

 Питання мови і стилю української періодики привертало увагу дослідників від початку XX століття. Дослідження мови українських газет має свою історію. Так, появу значної кількості статей спричинювали мовні дискусії з питань культури мови, які так чи інакше торкалися мови преси, іноді це залежало від зацікавлень мовою періодики окремих учених чи наукових колективів. На початку минулого століття приводом для дискусій стало, зокрема, „Дзеркало української мови“ (1912). У середині 70-х рр. та на початку 80-х років  XX століття дискусія про мову преси розгорнулася серед колективу авторів монографій „Мова сучасної масово-політичної інформації“ та „Особливості мови і стилю засобів масової інформації“. Крім того, об'єктом аналізу, докладнішого чи вибіркового, газетна мова ставала завжди тоді, коли дослідники вивчали окремі факти української мови, ставили проблеми культури мовлення та ін. Отже, мова преси з часом виділилася як самостійний об'єкт вивчення, і сьогодні можна говорити про пресолінгвістику як окрему галузь стилістики, тісно пов'язану з філософією комунікації, соціологією, з наукою про основи культури мови.

 Вивчення української "часописної мови", як і "часописного українського письменства", запровадили ще на початку ХІХ століття своїми працями І.Франко, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Л.Мартович та ін. Мова української преси (як, до речі, й сама преса), що виходила з 1914 року, а також між двома світовими війнами на окремих територіях українських земель, ще не стала об'єктом ґрунтовного дослідження. Є лише окремі зауваження в цьому плані у працях М.Сулими („Українська фраза: коротенькі начерки“) , М.Гладкого („Мова нашої преси (До проблеми культури українського слова)“, 1926; „Наша газетна мова“, 1928) та ін. Соціологічні вивчення мови газети та її аудиторії в 20-х роках поєднувалися з лінгвістичними спостереженнями, а опис мови преси був, як правило, соціолінгвістичним. Уже в цей період мова преси виділяється як окрема проблема. Чітко визначено, що основою її розвитку є народна мова, помітні пошуки імпульсів для розвитку мови преси, визначення її значення та місця в житті національної мови. На думку Ю.В.Шевельова, „газетна мова“ розвивається в тісному зв'язку з мовною практикою насамперед інтелігенції, репрезентуючи вже „вищу мову“, й істотно впливає на престиж національної мови. Мова української періодики 50-х років характеризується рядом особливостей, зумовлених насамперед тим, що пресу трактовано як частину ідеологічної структури, а мову – як засіб її пропаганди. З 60-х років вивчення мови української преси розвивалося в кількох напрямках. Перший із них – нормативно-стилістичний – представлений значною кількістю праць, авторами яких є С.Я.Єрмоленко [20; 21], А.П.Коваль [31], М.М.Пилинський (), К.В.Ленець [42], О.Д.Пономарів [53], В.М.Русанівський(), О.А.Сербенська [56], Н.М.Сологуб () та ін. У межах цього напрямку мову періодики вивчають з погляду того, наскільки воно відповідає нормам літературної мови. Зокрема, О.А.Сербенська, вивчаючи мову преси кінця XX ст., робить спробу системного опису і різнопланового аналізу (лінгвістичного, соціологічного, психологічного) явищ публіцистичного мовлення як певного естетичного стереотипу, що залежить від дії соціальних чинників. Дослідниця довела, що в мові газет віддзеркалюються тенденції розвитку загальнолітературних норм української мови.

Другий напрям у вивченні мови преси, який досить активно розвивається в Україні з 70-х років XX століття, пов'язаний з трактуванням мови газети як особливого об'єкта. Це функціонально-стилістичний напрям, репрезентований у працях таких учених, як М.М. Пилинський („Мовна норма і стиль“, 1976), Г.М. Колесник („Слово мудре, крилате, пристрасне“, 1965), А.І. Мамалига [43], І.К. Білодід [48], Д.Х. Баранник [8], Г.М. Сагач („Особливості публічного мовлення“, 1974), О.А. Стишов [62], Л.І. Шевченко [76] та ін. Функціонально-стилістичний підхід передбачає вивчення закономірностей і тенденцій формування внутрішньостильових форм, з'ясування лінгвістичної природи жанрової форми, пошуки естетичних критеріїв газетної мови. Окремий напрям у дослідженні мови українських газет – історію становлення мови української преси – започаткували, як вже зазначалося вище, М.А. Жовтобрюх [23] та Ю.В. Шевельов [75].

Різні аспекти  сучасного етапу розвитку мови української  періодики (80-х – 90-х років XX століття) знайшли своє висвітлення в працях І.І. Браги („Перемикання кодів: основні напрями соціолінгвістичних досліджень“, 2012), А.М. Григораш („Засоби інтенсифікації виразності газетного тексту у мові сучасної української преси“, 2001), Т.А. Коць [36], А.І. Мамалиґи [43], О.А. Стишова [62], Н.Г. Озерової („Взаимодействие функциональных стилей в русском и украинском языках“, 2000) та ін.

 На сьогодні всі наукові дослідження газетної мови виходять з функціональної своєрідності газетно-публіцистичного стилю, яка полягає в діалектичній єдності двох функцій – впливу та повідомлення. Водночас, хоча в різних жанрах публіцистики логічний та емоційно-експресивний елементи мають бути взаємно зрівноважені, на сучасному етапі газетної комунікації посилюється експресивна функція. У мові газети дедалі частіше вживається поряд із розмовно-літературною лексикою і розмовно-нелітературна: просторічна, в тому числі вульгарна, жаргонна, діалектна, лексика позанормативних запозичень, фразеологічні одиниці, що мають яскраво виражений зниженорозмовний, лайливий, грубий, вульгарний характер, отже досить виразну експресію. Така лексика і фразеологія характеризується переважно певною стилістичною маркованістю, додатковими конотаціями. У мові мас-медіа вона виконує роль виразних, дохідливих, влучних засобів, що забезпечують образність висловлювання і спрямовані на досягнення певної мети тощо.

Питання особливостей газетної мови торкалися М. Йогансен, Є.Плужник, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ф.Ганцов, О.Курило, І. Нечуй-Левицький, М.Сулима [цит. за №8, с. 6].

До характерних  ознак інформаційного стилю зараховують такі:

а) економія мовних засобів, лаконічність викладу в поєднанні з інформаційною насиченістю;

б) відбір мовних засобів за принципом їх зрозумілості;

в) наявність  суспільно-політичної лексики, переосмислення лексики інших стилів;

г) використання типових для стилю мовних стереотипів, кліше;

ґ) жанрова різноманітність і пов’язана з цим різноманітність стильового використання мовних засобів: багатозначності слів, мовних зворотів, зокрема метафори, метонімії, синекдохи.

Слід  зазначити, що мова газети – поняття багатогранне, оскільки на шпальтах газети присутні всі стилі літературної мови: інформаційна хроніка, витримана у діловому стилі, урядові постанови, дипломатичні документи тощо – в офіційно-документальному, численні статті про науково-технічні досягнення, статистично-економічні огляди тощо відповідають вимогам наукового стилю. Деяким жанрам властива найбільше публіцистичність (пропагандистські матеріали), в інших „гібридних“ жанрах поєднуються риси публіцистичного і літературно-художнього стилів (нарис, фейлетон), а ще в інших переважають ознаки усного розмовного мовлення (інтерв'ю, репортаж) тощо.

Крім того, мова газети найчутливіше реагує на будь-які  зміни в суспільстві, що позначається передусім на так званих словах, словосполученнях, які становлять ядро лексики газетної мови. Ця лексика пов’язана з ідеологією, спрямованістю конкретного видання. Своєрідна проникність мови газети зумовлюється реалізацією її інформативної функції, необхідністю повідомляти про найважливіші події.

У комплексі  ЗМІ газеті належить особливо важлива  роль. Загальний конструктивний принцип газетного повідомлення полягає  в чергуванні фактологічно конкретного та узагальненого матеріалу, образного й абстрактного, логічного й емоційного. Інформаційно-газетний стиль обмежує термінологічну лексику й фразеологію та збільшує питому вагу образної емоційно-забарвленої лексики.

Важливе місце у розробленні теорії інформаційного стилю, визначенні його основних ознак належить Д. Бараннику. Як зазначає дослідник, „основною властивістю газетного тексту є пафос дійової конкретності й наступальності, предметність і документальність“, що й визначає „найзагальнішу особливість естетики газетної мови: суто комунікативне значення слова домінує тут над його художнім, живописним, зображальним значенням“ [7, с. 5]. Однак це не уможливлює, як уважає вчений, спорідненості мови газети із художньою мовою, оскільки образні засоби, зокрема метафори, метонімії, епітети, становлять особливість газетного мовлення, незважаючи на той чи інший жанр. Він, зокрема, зазначає: „Безперечно, інформаційні тексти мають свою мовну, зокрема лексичну й фразеологічну, специфіку (ділова конкретність і лаконічність, стриманість у вживанні образних засобів, нерідко – певна стандартність зворотів і висловів). Але й ці тексти, як ми вже переконались, можуть зазнавати часом інтенсивного впливу художнього чи публіцистичного жанрів (і це позитивна ознака сучасної газетної мови), так же само художні та публіцистичні матеріали в газеті нерідко видозмінюються під впливом елементів інформації. Адже чистих жанрів та мовних стилів, тим більше в газеті, не буває“ [9, с. 155]. Слушність цього твердження зумовлена тим, що „характеризуючи мовний стиль як лінгвістичну категорію, звичайно враховують наявність відповідних, комплексно виражених ознак, що виявляються у процесі обслуговування мовою якоїсь сфери суспільної діяльності людей. Своєрідні ознаки властиві й інформаційному стилю мови. На думку вченого, він має виразніші, чіткіші риси, ніж такі стилі, як, наприклад, технічно-виробничий або епістолярний“ [8, с. 4].

Досліджуючи інформаційний  стиль як особливе мовне утворення, дослідник робить висновок, що «інформаційний стиль мови існує в писемній і усній монологічних формах, виявляючи себе в таких основних ситуативних варіантах: газетному (писемна форма) і аудиторному (усні форми)» [10, с. 113].

Окремої уваги, на думку Д. Баранника, потребує дослідження газетної мови як різновиду інформаційного стилю, що зумовлено  складністю цього мовного утворення, оскільки „мова газети не являє собою окремої цілісної стильової категорії, вона також не є в усій сукупності своїх жанрів різновидом публіцистичного стилю літературної мови, як часто стверджується в працях зі стилістики.

Мова газети є поєднанням кількох стильових  типів мови, найголовніші з яких – публіцистичний, художній з елементами публіцистичного, інформаційний“ [8, с. 3].

 Отже, особливості інформаційного стилю найбільш сконденсовано виявляються в газетних інформаційних жанрах.

Мовознавець аналізує специфіку різноманітних жанрів інформаційного стилю, зазначаючи, що „у сучасній усній і писемній мовній практиці є велика група жанрових форм особливого призначення, які набули цілком конкретної стильової визначеності.

Це передусім  значна частина газетних матеріалів, інформаційні передачі по радіо і телебаченню, усні повідомлення. До жодного з перелічених стильових різновидів літературної мови їх зарахувати не можна. Це, безперечно, своєрідний стиль літературної мови. За жанром оформлених у цьому стилі матеріалів його можна назвати „інформаційним“, і хоч останнім часом помічається тенденція порушувати стильову відмежованість інформаційних жанрів – під впливом, наприклад, жанрів газетної публіцистики. Але вплив цей не руйнує функціональної і стильової своєрідності інформації. Елементи інших стилів, і зокрема образна семантика, тільки допомагають краще донести до читача зміст повідомлення“ [9, с. 164].

Д. Баранник неодноразово наголошував на потребі і дослідження специфічної образності інформаційного стилю, зокрема газетного тексту [9, с. 155], оскільки «в інформаційних матеріалах газети образні засоби мови можуть виконувати своєрідні завдання (наприклад, підготувати читача належно сприйняти якесь повідомлення, часом – викликати зацікавленість, привернути увагу до повідомлюваного, зробити інформацію рельєфною), іноді вони по-особливому узгоджуються з інформаційним, критичним чи іншим текстом. Але це не створює якоїсь у цілому нової, „інформаційної» специфіки художньо-мовних засобів у порівнянні, наприклад, з власне публіцистичними чи художніми жанрами літературної мови“ [9, с. 156].

Отже, дослідник робить незаперечний висновок, що „в українській мові, як і в інших розвинених мовах, сформувався і має вже чітко окреслені риси інформаційний стиль“ [там само].

Погоджується  з теорією Д. Баранника й Ю. Арешенков, зауважуючи, що „ряд учених звертали увагу на якісну відмінність власне публіцистичних та інформаційних текстів, що знаходило своє відображення в термінах, якими позначався розглядуваний функціональний стиль: газетно-публіцистичний (О. Васильєва, О. Троянська), газетно-інформаційний (Д. Шмельов), стиль масово-політичної інформації (І. Білодід), інформаційний стиль (Д. Баранник)“ [2, с. 44], а отже, „усвідомлення того, що звичні рамки публіцистичного стилю вже не витримують дедалі потужніших хвиль нових мовностилістичних явищ, породжуваних мовленням засобів масової комунікації, змушувало дослідників або розширювати ці рамки, або зовсім виводити мову газети, радіо і телебачення за межі власне публіцистичного стилю“ [2, с. 44], „який обслуговує широку сферу суспільних стосунків, найповніше використовується в газетах, суспільно-політичних журналах, на радіо, телебаченні, в документальному кіно“ [2, с. 44].

Такі зауваження дозволяють ученому зробити висновок про те, що „розмежування усного мовлення переконувального призначення, комунікативне завдання якого здійснюється засобами інформаційного стилю, та мовлення повідомного призначення, комунікативне завдання якого реалізовується за допомогою інформаційного функціонального різновиду мовлення, який у зв’язку з розвитком засобів масової інформації – преси, радіо, телебачення – набуває все більш чітких, системних рис окремого стилю“ [2, с. 44], тому „незалежно від форми його [стилю] існування – усної чи писемної – він [інформаційний стиль] функціонує у сфері масової комунікації, має за мету повідомити про найважливіші актуальні події насамперед громадсько-політичного життя і реалізується за допомогою ряду специфічних мовних засобів“ [2, с. 46], тому можна „з певністю твердити: збільшення питомої ваги і ролі інформаційного мовлення в комунікативних процесах суспільства, дедалі чіткіша його функціонально-стилістична визначеність, яка знайшла своє підтвердження в ряді досліджень, свідчать, що в системі функціональних стилів сучасної української мови окреме місце посідає так званий інформаційний стиль. Цей різновид спеціального мовлення почав складатися в результаті активізації масово-інформаційного виду діяльності суспільства, яку здійснюють різні інформаційні агентства, редакції, творчі об’єднання. В інформаційному стилі реалізується мовна функція повідомлення, інформування, тоді як у власне публіцистичних тексах актуалізується функція впливу, або апелятивна“ [2, с. 47].