Міжнародні валютні системи на сучасному етапі

Одночасно відбулося величезне збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості США у виді доларових нагромаджень іноземних банків - „доларовий голод” перемінився „доларовим перенасиченням”[1, с. 412].

Хоча традиційно вважається, що Бреттон-Вудська система існувала в період з 1944 по 1971, у дійсності вона успішно функціонувала лише між 1959 і 1968. З 1946 до січня 1959 валютні курси підтримувалися за рахунок стабілізаційних кредитів, Програми відновлення Європи і регіональних платіжних і інших угод типу Європейського платіжного союзу. Лише в 1959, коли валюти країн Західної Європи стали вільно конвертованими, Бреттон-Вудська система почала функціонувати в повному обсязі, і саме в 1960-х роках вона фактично розпалася. З 1968 уся система „коректованої прив’язки” знаходилась на межі розвалу й у 1971 припинила своє існування.  

Криза Бреттон-Вудської валютної системи породила багато проектів валютної реформи: від створення колективної резервної одиниці, випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення до золотого стандарту. Пошуки виходу з валютної кризи велися довго - спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і різних комітетах. У 1972-1974 р. „комітет двадцяти” МВФ підготував проект реформи світової валютної системи[1, с. 413]. 
2.3. Ямайська валютна система 
На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла нова валютна система, контури якої були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що відбулась в січні 1976 р. у м.Кінгстоні (Ямайка). Ця система отримала назву Ямайська валютна система. Вона почала функціонувати з квітня 1978р., після її ратифікації державами-учасницями. Четверта валютна система, яка діє і понині, базується на наступних принципах:  
·        введено стандарт СДР замість золотодевізного стандарту.  
·        країнам-учасницям надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу;  
·        ослаблений американський долар був позбавлений статусу єдиної офіційної резервної валюти;  
·        юридично була оформлена демонетизація золота, тобто були скасовані офіційна ціна золота, золоті паритети валют, припинений розмін доларів на золото. За Ямайською угодою золото не повинне було більше служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів;  
·        збережений на руїнах Бреттон-Вудської системи МВФ покликаний був підсилити міждержавне валютне регулювання.  
За задумом Ямайська валютна система повинна була стати більш гнучкою, ніж Бреттон-Вудська, та еластичніше пристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Одержавши волю у виборі режиму валютного курсу, різні країни пішли різними шляхами. Так називані „великі економіки”, типу США і Японії, увели вільно плаваючі курси. Для малих країн, що залежать від експорту, і особливо  для  країн, що розвиваються, зі слабкими фінансовими ринками відпускати свої валюти „у вільне плавання” представлялося занадто ризикованим. Вони, як правило, намагалися зберегти в тій чи іншій формі систему фіксованих курсів і контроль за рухом капіталів [6, с. 208].

Західноєвропейські країни - члени ЄС не могли дозволити собі проведення автономної валютної політики без ризику поставити під загрозу торгівлю і узагалі всю систему економічного співробітництва усередині Співтовариства. На початку 70-х років вони ввели режим, що одержав назву „валютна змія”. На практиці це означало установлення твердих меж взаємних коливань курсів валют країн-учасниць по відношенню один до одного і їх „спільне плавання” стосовно   долара. Для координації валютної інтервенції і взаємної кредитної підтримки був створений Європейський фонд валютного співробітництва - деяка подоба МВФ у європейському форматі.  
З’явилися і нові моделі фіксації валютних курсів. Одну з них, апробовану спочатку в Гонконгу і на Бермудах, у 80-і роки - в Аргентині, а в 90-і - в Естонії. Мова йде про так називану систему „currency boards”. „Валютне керування” чи „валютна рада” - так це зазвичай звучить в українському перекладі. Суть системи „валютного керування” полягає в тім, що курс національної валюти в законодавчому порядку фіксується і жорстко прив’язується до курсу однієї зі стійких іноземних валют. Центральний банк зобов’язаний підтримувати встановлений курс із наявних валютних резервів[9, с. 304].

Німецький економіст Айхенгрін вважає систему „валютного керування” украй ризикованою і радить використовувати її лише в екстремальних ситуаціях, щоб придушити галопуючу інфляцію. Удавана простота досягнення стабільності валютного курсу, попереджає він, - лише ілюзія. В умовах „валютного керування” уряд приречений на „драконівські” заходи для урізування бюджетних витрат, щоб забезпечити точну відповідність грошової маси розміру валютних резервів. Соціально-політична напруженість і повна відсутність можливості маневру в питаннях грошової емісії - така лише частина ціни, яку необхідно заплатити за введення режиму „валютного керування”. Узагалі, вважає Айхенгрін, ефективним цей рецепт може бути тільки в малих країнах з нерозвиненим фінансовим ринком, де влада  може розраховувати в разі потреби на фінансову підтримку з-за кордону (с. 186-187) [8, с. 112].

Наприкінці  1984 року у світі існували наступні режими „плаваючих” валютних курсів: 

• вільно плаваючі курси валют мали США, Канада, Великобританія, Японія, Греція, Ізраїль, ПАР, Ліван;
• країни, що входять у європейську валютну систему (ЄВС), зафіксували курси взаємного обміну своїх валют (так називана „європейська валютна змія”), але ці курси „плавали” стосовно   третіх валют; 
• країн визначали центральні курси своїх валют стосовно   СДР; 
• ряд країн, включаючи країни Північної Європи, прив’язували курси своїх національних валют до „кошика” іноземних валют; 
• валюти 38 країн були прив’язані до долара США, 13 - до французького франка, 5 країн - до інших валют.

На сьогодення у світі існує біля десятка різних режимів валютного курсу[5, с. 510].

2.4. Перспективи створення біполярної валютної системи

Процес трансформації долароцентристської світової валютної системи в біполярну модель міжнародної валютної системи розвивається на протязі достатньо довгого періоду часу.

Наприкінці ХХ ст. значно зросла роль цілого ряду факторів в підсиленні тенденцій до створення біполярної міжнародної валютної системи. До їх числа можна віднести наступні:

1.     Зростаючий потенціал країн Європейського союзу в світовій економіці та його не відповідність непропорційній ролі західноєвропейських валют в міжнародних валютно-фінансових і торгових відносинах.

2. Широкомасштабна глобалізація міжнародних фінансових потоків в зв’язку з розповсюдженням плаваючих валютних курсів і лібералізації ринків капіталів, потенційно посилююча внутрішня нестійкість долароцентристської світової валютної системи.  Об’єктивна взаємна зацікавленість ЄС і США в створенні стійкого економічного і валютного союзу в Європі[1, с. 413].

Введення в обіг євро, і пов’язаний з ним процес формування біполярної моделі нового світового валютного порядку являє собою прагнення підтримати стабільність міжнародної валютно-фінансової системи, і в кінцевому рахунку відповідає інтересам як всього світового співтовариства, так і самих США.

Дану позицію розділяють провідні європейські та американські економісти. Як вважає лауреат Нобелівської премії в галузі економіки Р. Манделл, народження євро є найбільш значимою подією минулих десятиліть, навіть більш важливою, ніж крах Бреттон-Вудської валютної системи, оскільки в історії з’явилась реальна можливість змінити силову конфігурацію міжнародної валютної системи. На думку Р. Манделла в перспективі міжнародна валютна система може стати триполярною, і буде базуватись на доларі США, євро і золоті[1, с. 414].

Золото буде призвано виконувати роль наднаціонального гаранта против проведення потенційно інфляційної політики в зоні євро і зоні долара США.

В цьому контексті необхідно відмітити спроби створення єдиної ісламської грошової одиниці – золотого динара, який на ряду з євро і доларом може стати основою можливої  п’ятої міжнародної валютної системи.  
Сама ідея організації сильної мусульманської валюти з’явилася в середині 70-х років, коли мусульмани нанесли перший серйозний удар по економіці країн Заходу, піднявши світові ціни на нафту.

Саме тоді стало ясно, що в руках у нафтовидобувних країн є реальна зброя, і відразу виникла ідея „вийти” з економічної вторинності в золотий динар. Уведення золотого динара в міждержавній торгівлі дозволило б застрахуватися від утрат на різниці валютних курсів. Причому золото не тільки здатне захистити платіжний баланс від стрибкоподібного коливання курсів валют, але це і єдині адекватні гроші в рамках ісламського погляду на економіку. Використання золота дозволяє уникати речей, що не відповідають ісламським уявленням про економіку, наприклад позичкового відсотка[1, с. 415].

Однак тоді від подібного плану довелося відмовитися. Для цього було кілька причин. По-перше, арабські держави групувалися навколо Організації країн експортерів нафти (ОПЕК). Саудівська Аравія, що відігравала провідну роль у картелі, споконвічно виступала в союзі із США на відміну від іншого ісламського світу: Індонезії, Малайзії, Пакистану. Крім того, на початку 80-х у результаті громадянської війни і вторгнення ізраїльської армії був практично цілком знищений Ліван, що претендував на роль фінансового і банківського центра арабського світу[3, с. 415].

Однак до кінця сторіччя ідея введення золотого динара в ісламських країнах знову стала актуальної. До середини 90-х рр. Малайзії вдалося вийти на досить незалежну економічну політику, і відразу постало питання про реанімацію ідеї золотого динара.

У результаті провідна роль стабільного острова для реалізації великих фінансових і економічних проектів перейшла від Лівану до Малайзії. Однак, особливо авторитет Куала-Лумпура піднявся після того, як Малайзії вдалося, завдяки грамотній політиці кабінету Махатхіра Мохаммада, з найменшими втратами вийти з азіатської фінансової кризи. Саме малайзійський прем’єр і став основним ідеологом уведення єдиної, забезпеченої золотом, ісламської валюти, динара.  

У 2000-2001 роках почалися практичні кроки по створенню ісламського загального ринку і введенню загальної валюти. Проблема активно обговорювалася малайзійськими, саудівськими і єменськими фінансистами. У листопаді 2001 року в Дубаї пройшла офіційна церемонія введення в обіг золотих динар і срібних дирхам. Вперше в обіг були випущені монети, що поширювалися по офіційних каналах через Thomas Cook і Dubaі Іslamіc Bank[7, с. 784].

Золотий динар вже емітований і є в обігу в малайзійській офшорній провінції Лабуан і в ОАЕ. Вага монети складає 4,3 грами, що відповідає нормам, прописаним у Корані. Однак у тім же 2001 року, після того як США перейшли від економічних заходів впливу на близькосхідні справи до військових, монархії Перської затоки забажали дистанціюватися від проекту.  

У тім, Малайзія, яка відрізняється незалежною політикою, вирішила не відмовлятися від проекту золотого динара. Уведення золотого динара у взаєморозрахунках між ісламськими країнами дозволило б у перспективі знизити залежність від американського долара експортоорієнтованих економік мусульманських держав[12, с. 616].

Зрозуміло, що це в першу чергу політичний проект, який при успішному розвитку дозволив би створити незалежну від американців„базу” усередині роздробленого ісламського співтовариства. Те, що піонерами на цьому шляху стануть саме Іран і Малайзія, невипадково. В Ірані з початку 80-х років економіка де-юре ісламізована, а Малайзія є одним з піонерів ісламізації в банківській справі.

Таким чином можна зробити припущення, що  скоріше за все в найближчі 30 років, в наслідок процесів глобалізації, буде сформована п’ята міжнародна валютна система основою якої стануть євро, долар США, золотий динар і  можливо золото[10, с. 492].

Розділ 3. Головні напрями удосконалення міжнародної валютної системи

Стрімке зростання світового фінансового ринку в останні десятиліття , істотне збільшення прямих іноземних інвестицій після ІІ світової війни, світова фінансовакриза 90-х років ХХ ст., привернули увагу аналітиків, науковців, керівних кіл міжнародних валютно-фінансових організацій до необхідності подальшого удосконалення сучасної міжнародної валютної системи. Початок широкої дискусії з цих питань було покладено під час відзначення 50-річчя від дня створення Бреттон-Вудської валютної системи, заснування Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції і розвитку. 

Суть пропозиції щодо реформування існуючих структур міжнародної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і всебічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації тарегулювання валютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання, по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності[9, с. 304].

Остаточне з’ясування усіх питань та забезпечення практичного функціонування реформованої системи пропонується покласти на МВФ. При цьому МВФ повинен зосередитися переважно на наданні позик, спрямованих на підтримання макроекономічної рівноваги, а не довгострокового розвитку, що входить до функцій Світового банку. Макроекономічне регулювання, уніфіковані валютні курси та відкрита система платежів мають стати наріжним каменем діяльності МВФ, що посилить його системну трансформаційну здатність щодо фінансування і підтримання макроекономічних стабілізаційних програм. Йдеться про всебічне надання допомоги своїм членам у підтримці зорієнтованої на розвиток економічної стратегії, що включає контрольовану інфляцію, кредитні параметри, регулювання валютних курсів та відкриття економік перехідних країн та країн, що розвиваються, для торгівлі та іноземних інвестицій[11, с. 4302].

Безперечно, стратегія МВФ мусить бути гнучкою і враховувати унікальні умови, історичні геополітичні та інші особливості кожної країни.  Впровадження централізовано-керованої міжнародної валютної системи є тривалим процесом. Її практичне здійснення вирішальною мірою залежатиме від узгодженої політики провідних індустріальних держав світу, насамперед „великої сімки”, від перебігу подій у самій розгалуженій системі міжнародних валютних відносин. У цьому зв’язку зростає також значення аналітичної роботи, що здійснюється в рамках МВФ, зокрема, шляхом підготовки і видання „Світового економічного огляду”, та ін.  Важливим кроком до подальшої диверсифікації та глобалізації повноважень МВФ є надання йому статусу спостерігача у щорічних нарадах групи Великої вісімки.