Внешняя политика сша на ближнем востоке

Ліберальна, демократична опозиція в арабських країнах  досить слабка: вона не має значної  народної підтримки, чіткої програми, загальновизнаних харизматичних лідерів. В умовах відсутності в більшості країн регіону “демократичної альтернативи”, занепаду світських концепцій арабського націоналізму та панарабізму, а також  посилення антиамериканських та антизахідних настроїв, саме ісламський радикалізм набуває все більшої популярності і перетворюється на масову ідеологію, що мобілізує «арабську вулицю». За таких умов не можна виключати можливість приходу до влади ісламістів в тій чи іншій державі регіону, що неминуче призведе до посилення екстремізму й радикалізму як у внутрішній, так і зовнішній політиці, що значно підвищить конфліктний  потенціал  регіону.

Поряд із проблемою політичної лібералізації ключовою причиною соціального  вибуху в регіоні стала проблема економічного розвитку країн Близького Сходу. Сьогодні третина населення регіону живе менш ніж на 2 дол. на день. В  окремих країнах частка населення, що  живе за  межею  бідності,  складає  44 - 45%. Однак, найбільш загрозливим аспектом вищезгаданої проблеми є нерівномірний соціально-економічний розвиток близькосхідних країн. Безумовними лідерами за показниками ВВП на душу населення є Ізраїль та арабські країни-експортери нафти. Наприклад, у 2000 р. ВВП Катару на душу населення (25 595 дол.) перевищив ВВП Англії (24 024 дол.), Австрії (23 357 дол.) та багатьох інших розвинених країн Західної Європи. У той же час, аутсайдерами соціально-економічного розвитку залишаються Ємен (465 дол.), Судан (370 дол.), Мавританія (351 дол.) та Ірак (211 дол.), що входять до зони так званого “четвертого світу”. Це, безумовно, є серйозною передумовою як для внутрішньополітичної дестабілізації режимів цих малозабезпечених країн, як вже яскраво засвідчили події в Тунісі та Єгипті, так і для озброєного протистояння між країнами регіону [27].

Не менш негативний вплив на загальну ситуацію на Близькому Сході має демографічна проблема та ціла низка пов’язаних із нею факторів нестабільності. Населення ряду арабських  країн зростає надзвичайно високими темпами - біля 3 % відсотків на рік. Так, за оцінками експертів, динаміка зростання населення Єгипту з 57,7 млн. у 1995 р прогнозувалася  до 77,3 млн. осіб у 2015 р., але  вже сьогодні  населення цієї країни становить 80  млн. чол. До 2015  року  населення  Іраку  відповідно зросте  - з 21,0 до 36,6 млн., Ірану - з 64,8 до 106,6 млн., Саудівської Аравії - з 18,6 до 34,4 млн. Згідно із даними ООН, у 2100 р. населення Близького Сходу сягне 1,7 млрд. чол. [27].

Зазначені вище темпи  росту населення перетворили  проблему працевлаштування на одну з  найгостріших на порядку денному. Рівень безробіття  в  арабському  світі становить у середньому 12,7 % , що є  одним з найвищих  показників серед  країн, що  розвиваються. Безробіття серед  молодих  людей у  віці від 15 до 24 років (60% від  усього населення) становить  в середньому  по регіону понад 30%, а в окремих  країнах перевищує 40%. Саме проблема безробіття дала поштовх революційним подіям в Тунісі у   січні  2011 р., які потім перекинулися на весь арабській світ. Стрімкі темпи приросту населення разом із безробіттям, конфліктами та бідністю перетворили регіон у один  із найважливіших центрів світової нелегальної міграції з усіма негативними наслідками цього процесу - мільйонами незареєстрованих трудових мігрантів, біженців та жертв торгівлі людьми [27].

Малопередбачувані сьогодні наслідки для соціально-політичного майбутнього близькосхідного регіону матиме проблема водних ресурсів, що стрімко загострюється. Близький Схід, на долю якого доводиться близько 9,6% поверхні земної кулі та 5% населення світу, володіє тільки 0,9 % від світового запасу прісних вод і є одним із найбільш посушливих у світі. Сьогодні в арабських країнах лише 70% населення забезпечено якісною питною водою. Близький Схід належить до найбільш посушливих районів світу. Велика частина території багатьох країн регіону зайнята пустелями і напівпустелями.  Так, в Єгипті пустелі покривають понад 90 %  території, в Йорданії – 85 %, у Саудівській   Аравії, Кувейті   та  - ОАЕ близько  95 %,  у Судані понад  - 70 %, у Сирії - 70 %, в Ізраїлі - 60 %. Загальний поновлюваний запас води в регіоні складає 2,4 млрд. куб. м в рік, тоді як споживання перевищує 3 млрд. куб. м. Існуючий дефіцит компенсується за рахунок видобування води (без компенсації) з ґрунтових і підземних джерел. Дослідження показують, що до 2025 р. більшість країн Близького Сходу  зіткнуться із браком чистої прісної води, а до 2050 р. вчені передбачають зменшення в два рази норми споживання води [27].

Проблема водних ресурсів має безпосередній вплив на продовольчу  проблему в країнах регіону. Так, забезпечення їжею мешканця Близького Сходу є набагато меншим, ніж у середньому по всьому світу, і досягло критично низького рівня.  Країни Близького Сходу є одними з найбільших імпортерів продовольства у світі: за рахунок імпорту вони задовольняють приблизно 50% власних потреб у продовольстві. Сільське господарство тут зіштовхується з багатьма ризиками, у тому числі із скороченням природних факторів землеробства, таких як оброблювана площа на душу населення, що зменшується через зростання населення й використання землі під забудову при низьких темпах освоєння нових угідь.

Поліпшення соціально-економічного становища, створення нових робочих  місць та підвищення якості життя  є ключовою вимогою учасників  масових акцій протесту в арабських  країнах. Втім, реалізація цих вимог вимагає глибинного реформування економічних систем країн регіону, що в умовах політичної нестабільності та демографічного вибуху є надзвичайно складним завданням. Навіть у випадку вироблення ефективних програм економічного розвитку, їхня імплементація потребує часу. Таким чином, подолання структурних проблем безпеки є довгостроковою перспективою, що не дає підстав для стабілізації ситуації у найближчому майбутньому.

Процеси, що відбуваються зараз у регіоні, мають безпосередній  вплив не тільки на внутрішню ситуацію в окремих країнах, але й можуть суттєво прискорити трансформацію всієї системи регіональних відносин на Близькому Сході.

Сучасна дестабілізація ситуації в Єгипті, Сирії та Саудівській  Аравії, що є традиційними лідерами Арабського Світу, значно послаблює їхні регіональні позиції та відкриває додаткові можливості для активізації неарабських країн Близького Сходу, передусім Ірану і Туреччини. Сьогодні ІРІ проводить   активну зовнішню політику виступаючи з позицій “універсальності ісламу”, яка передбачає  підпорядкування всіх мусульманських держав принципу ісламської солідарності та  єдності  на основі  іранської суспільної моделі.

Арабські держави, зі  свого боку, розглядають такий  курс Ірану як спробу створення іраноцентристської системи міждержавних відносин, що суперечить арабським інтересам. Зокрема, помірковані арабські режими побоюються можливої підривної діяльності Ірану проти тих арабських країн регіону, де   знаходиться значна шиїтська громада (Ірак – 60%, Бахрейн – 70%, Кувейт – 24% та ін.). Сьогодні використання «шиїтського фактору» у Бахрейні надає Ірану шанс посилити свої позиції не тільки в цій країні, але й в зоні Перської затоки загалом. Такий розвиток подій   може  призвести   до загострення відносин  Ірану із сунітськими аравійськими монархіями, насамперед, Саудівською Аравію, і до загальної дестабілізації ситуації у регіоні.

Останніми роками нинішнє  керівництво Туреччини  надає  великого значення підтримці політичного  діалогу і розвитку економічного співробітництва з арабськими країнами в рамках  концепції „неоосманізму”. У зв’язку  з виникненням  проблем на шляху реалізації  євроінтеграційного курсу Туреччини близькосхідний напрям стає основним напрямом зовнішньої політики Туреччини. Намагаючись переконати європейських партнерів в необхідності прийняття Туреччини в ЄС, Анкара прагне  завірити  Брюссель в тому, що  вона може сприяти поширенню демократії в арабо-мусульманскому  світі.

Реалізація доктрини „неоосманізму” в арабських країнах  починає приносити перші  позитивні результати. Можливості Туреччини грати роль  регіонального лідера на Близькому Сході  постійно  посилюються. Туреччина  послідовно  зміцнює   свої  двосторонні і багатосторонні  відносини  з арабськими країнами.  Обсяг  товарообігу  між   Туреччиною  і арабськими країнами зріс   з  13 млрд. дол. у  2004 році  до   33.5 млрд. дол.  у  2010 році.

Арабські революції  на початку 2011 року дають Туреччині  додаткову можливість проявити свою активність в близькосхідних процесах відповідно до теорії «неоосманізму». З самого початку заворушень в арабських країнах керівництво Туреччини виступало  за необхідність мирного розв’язання  конфліктів  між  владою  і  опозицією  в  арабських  країнах і протии збройного втручання  західних  держав  у внутрішній лівійський  конфлікт. Туреччина   розраховує,  що у випадку, якщо  на зміну  авторитарним  режимам в  арабських країнах прийдуть  ісламісти,  то це  посилить позиції Туреччини в діалозі з США,  Європою, а також Ізраїлем  у  якості  посередника  між новою  владою в арабських  країнах і Заходом [23].

Оскільки  Тегеран   має  складні    відносини   з  країнами  Заходу, а  сунітська  більшість  в арабських країнах  з певним упередженням ставиться  до  шиїтського Ірану,  його  лідерська  роль в осяжному майбутньому  буде досить   обмеженою.  На наш погляд,  повноцінна  лідерська  роль в регіоні  як Ірану, так і Туреччини   можлива за  умови,  якщо Тегеран і Анкара  діятимуть на міжнародній  арені в тісному  тандемі.

Також з великою долею  ймовірності можна очікувати  загострення іракської проблеми. Боротьба за владу між різними етнорелігійними групами іракського суспільства вже давно перетворилася на окрему “жорстку” проблему безпеки регіону. Сучасне загострення ситуації в країні посилює ризик дезінтеграції Іраку на три частини -  шиїтський південь, сунітський центр і курдську північ. Це може привести до регіонального альянсу Ірану із шиїтською частиною Іраку у якості домінуючого регіонального об’єднання, схильного до агресивності, здатного контролювати значну частину видобутку нафти в Перській затоці та диктувати свої умови сусіднім країнам. Водночас, це призведе до значного загострення курдської проблеми.

Суттєвої трансформації  можуть зазнати і традиційні регіональні  конфлікти, центральне місце серед  яких посідає арабсько-ізраїльське протистояння. Незважаючи на активні зусилля адміністрації Б. Обами із поновлення палестинсько-ізраїльських мирних переговорів, досягти конкретних результатів на цьому напрямку не вдалось. На цей час між протиборчими сторонами не існує взаємоприйнятного рішення жодної з основних проблем остаточного мирного врегулювання, а саме – кордонів майбутньої Палестинської держави, ізраїльських поселень на Західному березі р. Йордан, статусу Єрусалиму та палестинських біженців. Все це, разом із збереженням конфліктних відносин Ізраїлю з Сирією та Ліваном, дає підстави стверджувати, що досягнення остаточного врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту залишається довгостроковою перспективою [23].

У зв’язку із поваленням в Єгипті режиму Хосні Мубарака, який впродовж 30 років гарантував дотримання мирної угоди, що була укладена між Каїром та Тель-Авівом у Кемп-Девиді у 1979 р., існує значна ймовірність загострення арабсько-ізраїльського протистояння. У випадку приходу до влади в Єгипті «Братів-мусульман» або інших антиізраїльських політичних сил, мирну угоду між Ізраїлем та Єгиптом може бути розірвано, що буде мати вкрай негативні наслідки для регіональної безпеки.

Вищезазначені процеси, в свою чергу, можуть спровокувати новий  виток мілітаризації та гонки  озброєнь у регіоні. Сьогодні Близький Схід залишається одним із найбільших у світі імпортерів зброї, на  який  припадає  майже дві третини від загального обсягу постачань зброї у третій світ. Особливо небезпечною є загроза поширення зброї масового ураження (ЗМУ). В умовах, коли деякі з близькосхідних держав  володіють власними ядерним потенціалом (Ізраїль), або мають значний ресурс для проведення ядерних досліджень (Іран), Ліга  арабських  держав  вже  багато років  висуває  пропозиію  про перетворення  Близького Сходу  в зону,  вільну  від ядерної зброї. 

В умовах високої конфліктогенності  на Близькому Сході, технологічний  прорив однієї зі сторін неодмінно  призведе до прискореного пошуку іншими сторонами адекватної відповіді, незважаючи на матеріальні або політико-стратегічні наслідки подібного кроку, що, безумовно, значно збільшить потенціал нестабільності в регіоні. Найбільш яскравим прикладом цього є сучасне протистояння між Ізраїлем та Іраном, що у будь-який час може поставити Близький Схід під загрозу нової регіональної війни.

РОЗДІЛ 2. УЧАСТЬ США У ВРЕГУЛЮВАННІ АРАБСЬКО-ІЗРАЇЛЬСЬКОГО  КОНФЛІКТУ

2.1. Арабо-ізраїльський  конфлікт: сутність та історія

Терміном «Близькосхідний  конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних  конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії. Дивовижне культурне та, як популярно сьогодні говорити, цивілізаційне різноманіття зробили цей конфілкт одним із найбільш цікавих з точки зору дослідника.

Основний конфліктний  потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В цьому територіальному конфілкті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав,  перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

Арабо-ізраїльський конфлікт — протистояння між низкою арабських  країн, а також арабськими воєнізованими  радикальними угрупуваннями, що підтримуються  частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого.