Азійська економічна криза: причини виникнення та наслідки

Країни Східної Европи, на чолі з СРСР, у 1949 р. створили власну міжна- родну організацію — Раду Економічної Взаемодопомоги (РЕВ), одним  із ос- новних завдань якої було налагодження взаемного торговельно-економічно- го співробітництва.

Важливу роль у стабілізаці'і  пововнних зовнішньоторговельних  відносин відіграла Генеральна угода  з тарифів і торгівлі (ГАТТ), заснована  в 1947 р.

Наслідком війни в  Кореї (1951-1952) було порушення цінових  про- порцій, що негативно вплинуло на розвиток світової торгівлі. У структурі експорту індустріально розвинутих країн майже половину становипи гото- ві вироби — машини та обладнання; в експорті країн, що розвиваються, переважали сировина та паливно-енергетичні матеріали. Зростала частка комерційних послуг у структурі міжнародного товарообігу.

У 80-ті роки розпочалися  глибокі трансформаційні процеси  у країнах- членах РЕВ, що завершилися  ліквідаціею колишнього відносно замкнутого господарського простору, розпадом СРСР й утворенням на його теренах но- вої геополітичної реапьності — Співдружносгі Незалежних Держав (СНД). Від 90-х років Україна розвивае свої зовнішньоекономічні відносини у стату- сі незалежної, суверенної держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

26. Міжнародний поділ праці в період становлення індустріальної цивілізації.

Зазначимо, в  першу чергу, що в процесі становлення  індустріальної цивілізації відбувається закріплення зв'язків між національними  економіками. Особливість такого закріплення, на думку фахівців, полягає в тому, що зв'язки між державами, між національними економіками, перш за все найбільш розвиненими, набуває більш усталеного характеру. В цей же час в структурі світового ринку формується цілий ряд ринків, як складових частин, які не були притаманні попередній цивілізації.

Зокрема, визначаються і утверджуються товарні ринки (ринок зерна, ринок металів [як чорних, так і кольорових] ринок тканин, тощо). Формується і утверджується  ринок позичкових капіталів, і в  першу чергу кредитний ринок. Виникає валютний ринок. Завершується формування міжнародного ринку праці.

Отже, світовий ринок поступово формується як певна  міжнародна, а тепер навіть можна  сказати і світова система, що має власну структуру.

Основною передумовою  формування світового ринку був  міжнародний поділ праці. Він визначається як спеціалізація (відносно стійка) країн світу на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку.

Наприкінці 19-го століття і певним чином на початку 20-го століття переважає міжгалузева  предметна спеціалізація як основа міжнародного поділу праці.

Великобританія: Вона свого часу отримала титул "майстерні світу". В 19 столітті і на початку 20-го століття спеціалізується на виробництві машин, устаткування, взуття, шкіряної галантереї, чорних металів і виробів з них, вироби харчової промисловості.

Німеччина: Спеціалізується на сільськогосподарській техніці, залізничному устаткуванні, парових котлах, виробах хімічної промисловості, виробництво спирту на експорт, а також таких похідних технічних культур як цукор тощо.

Франція: Текстильні машини, шовкові і шерстяні тканини, парфуми (певною мірою).

Отже, вже в 19 столітті в межах національних економік розвинених країн формується досить диверсифіковане експортне виробництво. Тобто, коли ми говоримо про новий  характер МПП, то ми підкреслюємо, що розвинені країни спеціалізуються не на одній, а на кількох експортних галузях виробництва.

Скромніше місце  в МПП посідали:

· Бельгія: Зброя, чорні метали та вироби з них, інструменти для машинобудування;

· Австро-Угорщина: Метали, цукор, хміль.

За колоніальними  і залежними державами закріплюється  статус експортерів сировинних матеріалів (цей статус зберігається і сьогодні для значної частини країн, що розвиваються): бавовна, натуральний  каучук, прянощі, кава, цукор (переважно тростиновий). З другої половини 19 століття спершу з'являються ознаки, які потім набирають поширення, внутрішньогалузевої спеціалізації країн, коли на виготовленні однієї і тієї ж експортної продукції спеціалізується декілька держав.

Так, наприклад, експортерами чорних металів одночасно виступали: Великобританія, Бельгія; кольорових: Франція, Австро-Угорщина). Внутрігалузева спеціалізація розглядається як основа подальшого кооперування в міжнародному виробництві.

З утвердженням індустріалізації, поширення набирає таке явище, як інтернаціоналізація господарського життя: виникнення ринку позичкових капіталів, світових товарних ринків тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

27. Міжнародний рух капіталу в міжвоєнний період.

 У міжвоенний період  Сполучені Штати стanи основним  дже- релом міжнародних позик. Американське кредитування було особливо активним у 1920-х роках. Загanьна сума всіх американ- ських іноземних інвестицій зросла від 7 млрд доларів у 19 І 9 р. до 17 млрд доларів у 1930 р. Майже половина з них надходила до слаборозвинених країн, в основному Латинської Америки. З портфельних інвестицій близько 40% надійшло до Европи, 29% до Канади, 22% до Латинської Америки, і 9% - до країн Азії.

На Лондонському ринку  цінних паперів нові іноземні позики в середньому дорівнювали 125 млн фунтів стерлінгів щорічно від 1921 по 1930 р. Вони поширювалися на европейські країни, на- самперед Німеччину, Австрію, Бельгію, Великобританію. Значна частина інвестицій вкладалася у первісне виробництво (каучук, ка- ва, нафта). Серед інших сфер прямого інвестування переважали та- кі галузі, як залізничне будівництво, комунальні підприемства, фі- нанси, вугйьна промисловість, метanургія. Наприкінці 1930 р. у британських довгострокових інвестиціяк простежувanися невелике переважання прямих інвестицій над портфельними, а також *хній географічний розподй на користь країн Британської Співдруж- ності (59% від загanьної суми). Прикметною рисою міжнародної інвестиційної діяльності повоенних років були широкомасштабні позички іноземного капіталу континентальними европейськими країнами, особливо після 1924 р. Основним імпортером капітanу була Німеччина, яка у 1924-1929 рр. щорічно поглинала близько 4 млрд доларів. iншими европейськими країнами, що удавалися до позик у ці роки, були Австрія, Чекословаччина, Греція, Угорщина, Польща та Румунія. Аргентина та Австралія, які протягом кйькох перших повоенних років виступали експортерами капіталу, у 20-х роках повернулися до своїх традиційних ролей позичальників. Південно-Африканський Союз також удавався до позик у сере- дині й наприкінці 20-х років. Канада розпочanа імпорт капіталу від 1929 р., коли інвестиційна діяльність основних країн-кредито- рів почanа затухати. Капіталовкладення до країн Европи, Латинської Америки, а також Канади здійснювали в основному Сполучені Штати. Протягом 1919 - 1938 рр. основними експортерами капіталу виступали CLUA, Англія і Франція. До 1934 р. США були "чис- тим" експортером капіталу, розмір якого в окремі роки сягав майже 4 млрд доларів. 3 1934 р. вони перетворилися на імпорте- ра капіталу, гцо було пов'язано з необкідністю ліквідації кризи 1929-1933 рр. Зокрема, у 1935-1937 рр. чистий імпорт капіталу в США становив близько 4 млрд доларів. Англія протягом два- надцяти повоенних років (за винятком 1926 р.) залишалася екс- портером капіталу, в наступні роки переважав імпорт. Франція на початку цього періоду ввозила капітал (чистий імпорт становив у 1919 р. 1 млрд 420 млн доларів), а 1936 р. чистий експорт майже дорівнював цій сумі. Серед найбйьших імпортерів капіталу в 1927-1932 рр. були Німеччина (до 1931 р.), Австралія, Аргенти- на, iталія, Угорщина, Польща, Югославія.

хній географічний розподй  на користь країн Британської  Співдруж- ності (59% від загanьної суми). Прикметною рисою міжнародної інвестиційної  діяльності повоенних років були широкомасштабні позички іноземного капіталу континентальними европейськими країнами, особливо після 1924 р. Основним імпортером капітanу була Німеччина, яка у 1924-1929 рр. щорічно поглинала близько 4 млрд доларів. iншими европейськими країнами, що удавалися до позик у ці роки, були Австрія, Чекословаччина, Греція, Угорщина, Польща та Румунія. Аргентина та Австралія, які протягом кйькох перших повоенних років виступали експортерами капіталу, у 20-х роках повернулися до своїх традиційних ролей позичальників. Південно-Африканський Союз також удавався до позик у сере- дині й наприкінці 20-х років. Канада розпочanа імпорт капіталу від 1929 р., коли інвестиційна діяльність основних країн-кредито- рів почanа затухати.

Капіталовкладення до країн  Европи, Латинської Америки, а також Канади здійснювали в основному Сполучені Штати.

Протягом 1919 - 1938 рр. основними  експортерами капіталу виступали CLUA, Англія і Франція. До 1934 р. США були "чис- тим" експортером капіталу, розмір якого в окремі роки сягав майже 4 млрд доларів. 3 1934 р. вони перетворилися на імпорте- ра капіталу, гцо було пов'язано з необкідністю ліквідації кризи 1929-1933 рр. Зокрема, у 1935-1937 рр. чистий імпорт капіталу в США становив близько 4 млрд доларів. Англія протягом два- надцяти повоенних років (за винятком 1926 р.) залишалася екс- портером капіталу, в наступні роки переважав імпорт. Франція на початку цього періоду ввозила капітал (чистий імпорт становив у 1919 р. 1 млрд 420 млн доларів), а 1936 р. чистий експорт майже дорівнював цій сумі. Серед найбйьших імпортерів капіталу в 1927-1932 рр. були Німеччина (до 1931 р.), Австралія, Аргенти- на, iталія, Угорщина, Польща, Югославія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

28. Міжнародний рух капіталу за Індустріальної цивілізації.

Вивіз капіталу в епоху індустріалізму зумовлювався такими основними чинниками, як динамічне зростання економіки, наявність сприятливого інвестиційного середовища за кордоном та механізму забезпечення узгодженості процесу перепливу капіталу з однієї країни до іншої. У XIX ст. найб експортерами капіталу були: Великобританія, Франція, Німеччина, США,  також Бельгія, Голландія і Швейцарія. Напередодні Першої Св.війни іноземний капітал спрямовувався переважно до Росії, Балканських Північної та Південної Америки, Індії, Цейлону, Китаю, Японії, Пд Аф рики. В даний період вивіз капіталу здійснювався головним чином у формі портфельних інвестицій. На початку XX ст. прямі іноземні інвестиції до слаборозвинутих країн сягали від половини до 2/3 експортованого приватного капіталу. Внаслідок цього створювалися перші транснаціональні комп (ТНК), які сьогодні домінують у системі світового господарства і міжнародних економічних відносин.

Вивіз капіталу засвідчив розгортання  процесу диверсифікації форм міжнародного економічного спілкування, поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обміну, всього господарського життя на зламі XIX-   XX і становлення високоінтегрованої, цілісної світової економічної системи

1. Міжнародний рух капіталу

• Зростання обсягів іноземних інвестицій після наполеонівських війн

• Створення спеціалізованих фінансових інституцій
• Готовність середнього класу інвестувати заощадження закордон
• Поява нових складних фінансових інструментів
• Розширення переліку ділових операцій
• Обсяг накопичених інвестицій подвоївся з 4,75 млрд. фунтів у 1900 році до 9,5 у 1914.

Питома вага іноземних інвестицій у ВВП промислово розвинутих країн, %

 
  

Основні експортери капіталу 
Упродовж 19 століття – Велика Британія, Франція 
Після 1870 р. – Німеччина, США

 

Основні імпортери  капіталу 
19 ст. – більшість країн Європи 
1914 р. – Росія, Балканські країни ( у т. ч. Туреччина); Північна Америка; Латинська Америка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

29. Міжнародний рух капіталу після Другої Світової війни.

Основою міжнародного руху капіталу та збільшення його інтенсивності в 40-ві — 80-ті роки XX ст. виступали такі чинники

• можливість отримання значних прибутків;
• знижения витрат на виробництво продукції
• отримання доступу до внутрішнього ринку приймаючої країни
• використання дешевих природних ресурсів
• залучення дешевої робочої силди
• лібералізація інвестиційних режимів
• відкриття фінансових ринків
• сприятлива економічна політика уряду
• створення легальних ринків капіталу

Географія руху прямих іноземних інвестицій

Зміни.У повоєнний період відбулися істотні зміни в геогр..розподілі закордонних інвестицій. Якщо до Другої св.. основна маса експортованих капіталів надходила до колоній та залежних країн, то після її завершення основні інвестиційні потоки спрямовувалися до розвинутих країн. Найбільший зарубіжний інвестиційний проект у першій післявоєнній декаді здійснили США, реалізуючи в Західній Європі план Маршалла. Вони ж наприкінці 40-х років посіли провідні позиції в експорті капіталу.

США.До індустріально розвинених країн надходила більша частка приватних американських інвестицій, оскільки інвестування до цих країн вважалося менш ризикованим, аніж до країн, що розвиваються. Політична нестабільність останніх, у тому числі можливість націоналізації бізнесу, що належав західним підприємцям, додавала ризику інвестуванню, а некваліфікована робоча сила потребувала спеціального навчання для виготовлення продукції. У цілому інвестиції США переважали в обробній промисловості та переробці нафти у розвинених країнах, а також видобутку корисних копалин, нафти та невиробничих сектор.

країн, що розвиваються.

Англія. У 1950-х роках Англія інвестувала за кордон більше як 6 млрд дол., в основному до країн Британської співдружності. За цей же період приплив приватного капіталу до Британії, в основному зі США, сягнув майже 3 млрд дол. У 60-х роках відбулися зміни в напрямах британського іноземного інвестування. Оскільки країна дедалі більше наближалася до ЄЕС,

Франція, Німеччина та Нідерланди... Франція інвестувала великі суми у свої колишні колонії (в основному в Африці), тоді як Німеччина та Нідерланди сконцентрували увагу на європейських країнах та США. У 60-х роках відбувалося інтенсивне інвестування цих країн в економіку Іспанії, Бразілії та низку країн, що розвиваються. Більшість континентальних європейських інвестицій зосереджувалася в хімічній та фармацевтичній промисловості, транспорті, машинобудуванні, видобутку нафти, кольорових металів та ін.

Японія.Наприкінці 60-х років значним експортером капіталу стала Японія. Капітали були зосереджені в текстильній, деревообробній, сталеплавильній промисловості» а також у швидко зростаючих секторах таких, як виробництво електронних товарів тривалого користування й транспортне обладнання. Великі обсяги таких рвестицій зосереджувалися в Латинській Америці, в основному у Бразілії, а також у Південно-Східній Азії, Австралії та США.

Бразілія та Мексика Основними отримувачами  інвестицій були Бразілія та Мексика. Водночас портфель цінних паперів у країнах, що розвиваються, збільшився від 950 млн дол. у середині 60-х років до 7,7 млрд дол. у 1975 р. Це значною мірою мало форму комерційних банківських позик, особливо для Бразілії та Мексики. Позичання коштів на ринках капіталу країнами, що розвиваються, здійснювалося як додаток до надходжень інших коштів до економік цих країн у даний період.

Характерною рисою зарубіжних інвестицій в цей період було стрімке зростання ролі багатонаціональних корпорацій. Ця форма міжнародного бізнесу охоплює широку сферу в одній або кількох зарубіжних країнах, а також на вітчизняному ринку. Найбільше транснаціональних корпорацій було створено в США, проте і в Європі їхня кількість збільшилася, починаючи від 1960-х років. Разом узяті американські та європейські транснаціональні корпорації займали більшу частку зазначеного вище прямого інвестиційного потоку.