Культура науково – інформаційних видань

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. СУЧАСНІ  КНИГОЗНАВЧІ  КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ КНИГИ

2.1.   Головні складники культури  видання

     Поняття «культура видання» стало  важливим критерієм рівня редакційно-видавничого  опрацювання та поліграфічного відтворення. Якість системи книги включає в себе комплекс показників, а саме: − змісту ( основного та додаткового текстів), оформлення бібліографічної інформації, дизайну та споживчої вартості.

Виокремимо  такі основні складники культури видання:

• рівень змістової підготовки основного та додаткового

          текстів;

• культура художнього оформлення;
• культура технологічного виконання – рівень

           розробленості образу видання;

• правильність оформлення вихідних даних;
• рівень інформативності;

 

• просування видання на ринку ( маркетингова

           культура)

 

Н. Черниш узагальнює дослідницькі підходи до книги: «У сучасних умовах українські дослідники розглядають книгу як складну багаторівневу систему,яку  формують три блоки: змісту, оформлення та поліграфічного виконання.

У свою чергу  кожен із зазначених блоків поділяється  на підсистеми основного та супроводжувального текстів; блок оформлення складають  підсистеми шрифтів, ілюстрування, редакційно-технічного упорядкування, а блок поліграфічного виконання – обсяг, формат, папір, палітурні матеріали, друк, брошурування, тощо. Саме ці компоненти та їх зв'язки беруть участь в утворенні інтеграційної якості системи книги.

Підкреслимо, що відповідно до цієї концепції культура книги – складне багатоаспектне поняття…» [8; 44-45].

В межах  цієї цитати поняття «культура книги» та інтеграційна якість» перебувають  у взаємозв'язку. Проте, мене цікавить виділення трьох блоків: змісту, оформлення та поліграфічного виконання.

 На  мою думку, у створенні  книги  як системи, не вистачає ще  одного блоку, який відіграє  важливу роль у формуванні  культури видання – маркетингова  культура.

Головне завдання видавців – не тільки випустити  у світ якісно - оформлену книгу, але й зробити так, щоб цю книгу  купили. Як зазначає, В. Теремко в  навчальному посібнику «Видавничий  маркетинг»  зазначає , що навіть «найрозкішніше видана , але не куплена, не прочитана  книга – задрукований, («зіпсований») папір» [12;33].

    Таким чином, культуру видання визначає сукупність показників : змісту, оформлення, поліграфічного виконання, а головне − споживчої цінності.

Під час  аналізу цих складників у виданні  обов'язково враховується специфіка  їх функціонування.

 

2.3 Редакційно-видавниче опрацювання  як важлива частина культури  науково-інформаційних видань

Ознака  вдалого видання – цілісність змісту та форми, що для формування культури видання є принциповим  аспектом.

При написанні чи редагування текстів  науково-інформаційних видань важливими  є вимоги:

• дотримання сучасних мовних норм. Лише за дотримання цієї вимоги можливе прищеплення культури видання;
• уникнення жаргонізмів, діалектизмів, професіоналізмів тощо  Використання цих слів у науково-інформаційній літературі неприпустиме;
• впровадження в мову іноземної лексики без належного обґрунтування її семантичної чи функціональної доцільності.

Редагування науково-інформаційних  видань також пов’язане з психологічними аспектами розуміння текстів, тому автор і редактор повинні створити умови для адекватного сприйняття читачем всіх елементів повідомлення, орієнтуючись на віковий рівень читача.

Інформативна, логічна, оцінна насиченість  науково-інформаційного тексту−це ступінь смислової і змістової новизни, що виявляється в авторській концепції, системі авторських оцінок, які допомагають читачеві зрозуміти смисл тексту.

Цього досягають шляхом доказовості  та об'єктивності викладу, насиченості  вузькоспеціалізованими та загальнонауковими  термінами [4;25].

Оригінальні типології помилок розробили українські дослідники З. В. Партико, А. О. Капелюшний. За структурами тексту виокремимо такі типи:

1. логічні помилки (логіко-поняттєва структура);
2. фактичні помилки (фактологічна структура);
3. макро та мікроструктурні помилки;
4. психологічні помилки (психологічна структура);
5. композиційні помилки (композиційна структура).

 

Порушення закону тотожності, суперечності та «достатньої  підстави» є досить поширеними логічними  помилками. Наприклад, пропущення потрібного зв'язку в ланцюгу логічних розмірковувань.

Фактологічні  помилки виникають при  спотворенні або недостатній перевірці фактів редактором та автором. Наприклад, спотворення фактів; невідповідність повторюваних фактів тощо.

 

Досить  складним для недосвідченого редактора  є макроструктурні та мікроструктурні помилки, які пов’язані зі структурою всього інформаційного видання (газети, журнали, програми ефірного дня на телебаченні та радіо)., потребують здатності співвідносити між собою фактично не пов’язані частини, наприклад, заголовки різних статей.

Внаслідок недотримання принципів побудови композиції твору виникають композиційні помилки. Вихід за межі теми або недостатньо повне її розкриття, нечіткий перехід  між частинами тексту,  невідповідність обраної композиції змістові твору, а також невідповідність посилань .

Мовленнєво-стилістичні  помилки пов’язані з недостатнім  рівнем грамотності та «мовленнєвого  чуття» як автора, так і редактора [21, c. 87].

Дослідник наголосив на тому, що за потреби  класифікація може бути суттєво деталізована за рахунок виділення норм для  різних рівнів (інформаційних, композиційних, лінгвістичних, логічних) [32, c. 100].

 

Таблиця 1.1.

Класифікація  видавничих помилок

 

 

З. В. Партико  наголошує на тому, що помилки можуть бути значущими (тобто істотними) чи незначущими (неістотними); їх значущість визначають залежно від того, наскільки  вони впливають на процеси сприймання і розуміння: коли помилки лише незначно знижують швидкість сприймання, вони є незначущими; коли ведуть до неправильного, тобто нетотожного авторському, розуміння або роблять його неможливим узагалі, вони є значущими [30, c. 12].

Отже, автори та редактори науково-інформаційних видань мають ретельно опрацьовувати мовний рівень текстів для забезпечення правильності написання та вживання слів, які слугують мовленнєвому розвиткові читача. Класифікація визначає, що при описі кожної помилки слід вказувати три її характеристики: вид і тип порушених норм, а також вид компонентів видання, у яких допущена помилка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АНАЛІЗ  КУЛЬТУРИ ВИДАННЯ 

НА  ПРИКЛАДІ РЕФЕРАТИВНОГО ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «Жестова мова й сучасність» № 4, 2006 р

3.1. Особливості викладу інформації  у збірнику наукових праць  «Жестова мова й сучасність»

Реферативний  збірник – містить реферати одного документа, опубліковані матеріали  можуть бути періодичними, неперіодичними й тривалими [32, 137].  Для аналізу культури видання було обрано реферативний збірник наукових праць «Жестова мова й сучасність» № 4, 2006 р.

Інформативність-це ступінь змістової та смислової  новизни для читача. Реферативний збірник «Жестова мова й сучасність»  представляє собою єдину структуру, яка зв'язана змістовими та смисловими ланцюгами, проте на мою думку, дуже напружений текст, який може призвести до невизначеності сприйняття.

У структурі  реферату можна виділити 3 основних компонента: бібліографічний опис, власне реферативний текст, довідковий апарат.

Власне  реферативна частина, включає в себе основну інформацію, отриману шляхом переробки змісту першоджерела. Виклад тексту лаконічний і не є перешкодою лаконічність  перешкодою для розуміння основного змісту документа.

При оцінці об’єму власне реферативної частини, редактор спирається на ГОСТ 7.9-95. Реферат  і анотація за цим ГОСТом повинні  мати обсяг до 850 знаків.  У процесі реферативного аналізу саме і виявляють аспекти змісту. Завдання референта на цьому етапі — виявити основну інформацію, яка стосується об’єкта розгляду, його властивостей, переваг і недоліків, мети і методів роботи, отриманих результатів, висновків і галузей використання.

 

 

Реферат цілком інформативний, об’єктивно передає  інформацію, відрізняється повнотою викладу.

 

Правка реферативного тексту має  на меті:

-  досягнення єдиного стилю викладу;

-  правильність орфографії й пунктуації;

-  стилістично коректне оформлення думок.

 

Вживання  частин мови в науковому стилі  мовлення є суворо нормативними. У  науковій мові більшою мірою переважають  іменники, дієслова, прикметники і  меншою мірою займенники та частки.

У збірнику наукових праць «Жестова мова й сучасність» найпоширенішими є іменники з абстрактним значенням і віддієслівні іменники (напр. дослідження, узагальнення).

Також використано відносні прикметники (аналітичний, експериментальний) та аналітичні форми вищого і найвищого ступенів порівняння якісних прикметників (найдоцільніший).

Вжито дієслова:

• інфінітив, що має форму на -ти (починати, виконувати), а  

            не на - ть.

• форма теперішнього часу ( розглядається, існують тощо);
• форма 1-ої особи множини у відгуках і виступах (цінність

          наукової роботи вбачаємо);

• дійсний спосіб (мотивувати, інтерпретувати);
• недоконаний вид у складних формах у текстах фахового

           спрямування (будуть проводитись);

• інфінітиви у поєднанні з модальними словами (необхідно

           відзначити, слід наголосити).

  Займенник ми використовується  для вираження думки певної  групи людей, але частіше він  вживається у сполуках на нашу  думку, на наш погляд, результати наших спостережень, тощо.

У збірнику наукових праць «Жестова мова й сучасність» вживаються прислівники зі значенням ознаки дії (принагідно), стану особи (радісно), іншої ознаки (мудро).

Також поширені безособові речення із присудком, вираженим дієслівною формою на -но, -то та об'єктом — прямим додатком у формі іменника у знахідному відмінку без прийменника (застосовано метод, започатковано в Україні, охарактеризовано дослідження, доведено важливість використання ЖМ);

Часто трапляються складні речення  з чітко вираженим складносурядним  або складнопідрядним зв'язком(у зв'язку з тим, бо, тоді як тощо).

Крім того, «важливу роль у справі підвищення інформаційних та інформативних  якостей тексту відіграють різного  роду виноски, посилання, системи покажчиків і полів, виділення курсивом, розрядкою  і т.д.

За своєю суттю вони є також  додатковою інформацією, оскільки пов'язані  з введенням додаткових знаків, однак  їхня роль полягає не в поясненні  раніше сказаного, а в забезпеченні цілеспрямованого пошуку потрібної інформації »[1; 240].

        Розглянувши поданий вище матеріал, можна зробити висновок: 

   Інформативність — невід ′ємна складова будь-якого тексту.

 На інформативність тексту впливають два способи – інтенсивний і екстенсивний. Перший, полягає у згортанні інформації за рахунок скорочення обсягу текстового простору , другий - у збільшенні обсягу інформації.

Вміння  оперувати двома способами допоможе авторові та редакторові зберегти інформативність тексту. Це в свою чергу буде сприяти найбільш «глибокого» прочитання і розуміння тексту реципієнтом, і таким чином, авторський задум буде реалізований максимально.

 

3.2. Робота редактора над мовою та стилем  у збірнику наукових праць «Жестова мова й сучасність»

Текст реферату відрізняється високою термінологічністю. Наукові твори з суспільної області знань характеризуються термінологічною синонімією й невпорядкованістю термінів. Тому у випадку багатозначності термінів, редактору варто роз’яснити їх значення з яким ці терміни використовуються в авторському мовленні. Термін або беруть у лапки, або користуються посиланням типу „за термінологією автора”, „за визначенням певної особи”.

Більшої уваги редактора вимагає оцінка граматико-стилістичних засобів викладу. Речення повинні бути простими, завершеними. Іноді замість викладу основних даних обмежуються коротким узагальненням  змісту першоджерела, використовуються фрази типу „детально описані”.