Буддизм як найдавніша світова релігія

 

 

Зміст

 

Вступ

 

Буддизм є найдавнішою світовою релігією. Своєрідність його вчення, яка стала наслідком впливу на нього різноманітних культур, а також поєднання у його лоні багатьох релігійних течій, шкіл дали підставу розглядати буддизм не лише як релігію, а й як філософську систему. Будучи поширеним в усьому світі, він справив відчутний вплив на духовне, культурне життя народів, які сповідують інші релігії.

У Північній Індії в VI—IV ст. до н.е., у період виникнення першої світової релігії — буддизму, відбувалися складні історичні процеси. У виробництві почали застосовувати залізо, що зумовило розвиток землеробства та ремесел, активізувало торговельні зв'язки між общинами, племенами, містами-державами. В середині VI ст. до н.е. тут існувало 16 великих держав, багато дрібних (за деякими даними — 175), які утворювали різні об'єднання. На той час в Індії відбувся остаточний розпад сільської общини. А тому брахманізм, що освячував родоплемінні та певною мірою рабовласницькі відносини, себе вичерпав. Це спричинило пошуки нової релігії, яка б існувала на засадах вчення брахманізму.

Засновником буддизму є Сіддхартха Гаутама, який згодом набув ім'я Будда — «просвітлений» (боголюдина, яка досягла найвищої святості). Щодо реальності його існування побутують різні думки. Критики буддизму вважають, що ніякого Будди не було. Але такі міркування легко спростувати, бо жодна ідея неможлива без автора. Очевидно, небезпідставним є твердження, що буддизм є справою Будди, як християнство є справою Христовою, іслам — Магомета.

 

1. Буддизм як найдавніша  світова релігія

 

Буддизм був реакцією небрахманських шарів давньоіндійського населення на брахманізм. Системи санкх'я, його, веданта своїми доктринами і практичними рекомендаціями створили  в середині І тисячоліття до н.е. досить сталу, добре розроблену основу для появи широкого колу людей, що шукали спасіння, звільнення (мокші) у віддалені з суспільства, у відсторонені  всього матеріального та концентрації уваги та сил на внутрішньому, духовному "Я". Серед цих неофітів було немало вихідців з небрахманських шарів населення, але факт зосередження всієї внутрішньої мудрості в руках брахманів надавав їй езотеричний характер, тобто становив всіх не брахманів в стан другорядних, неповноправних послідовників тієї чи іншої доктрини. Наслідком цього і було прагнення виробити нову, альтернативну доктрину, яка була би протиставлена езотеричній мудрості брахманів. Найбільш розробленій мудрості брахманів. Найбільш розробленою і впливовою системою такого роду і став буддизм.

Засновником буддизму був, за легендами, мандрівний працівник Сіддхартха, що жив приблизно у VІІ ст. до н.е. Народився він, за різними даними, у 566, 563, 550 р. до н.е. у невеликій державі, столицею якої було місто Капілавасту, що знаходилося на території теперішнього Непалу. Батько його був царем невеликого племені Шак'я. Звідси ще одне ім'я Будди — Шак'я-Муні («пустельник з роду Шак'я»). У літературі його інколи називали «принцом», «царевичем». Мати була старшою дружиною царя. Чудовим чином зачатий (Його мати Майя побачила уві сні, що їй в бік увійшов білий слон), хлопчик незвичним чином і народився – з боку матері.

Від однолітків він відрізнився умом та здібностями. Оточений розкошами, він знав тільки радощі життя. У свій час він одружився з гарною дівчиною, у них народився син, і він загалом був щасливий. Але коли Гаутана дізнався про існування хвороб, старості, смерті й залишився над причинами нещасть і життєвих страждань, він покинув рідну домівку, щоб знайти шлях визволення від страждань. Думки про “суть світу” відкрили йому істину, вказали шлях до “кінцевого визволення”. Понад сорок років Будда ходив містами і селами Індії, провідуючи своє вчення (“дхарму” – праведний замок). Він помер у вісімнадцять років, сказавши ченцям, що зібралися біля нього:

“Тепер, о ченці, мені нічого більше вам сказати, окрім того, що все створене з часом руйнується. Прагніть усіма силами до порятунку”.

Учення Будди відразу знайшло прихильників у індійському суспільстві, оскільки заперечувало брахманістське освячення кастового ладу. Ідея рівності всіх, незалежно від касти, людей, можливість спасіння для всіх забезпечили буддизму статус народної релігії. Раби і нижчі касти вбачали в ньому шлях до спасіння, хай і в неземному житті, в наступних перевтіленнях (буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті). Водночас буддійська проповідь соціальної пасивності, відмови від боротьби, підкорення долі, нехтування дійсністю забезпечили йому і підтримку вищих верств суспільства.

Основа вчення Будди – це “чотири благородні істини”, викладені в “Припітака” – канонічному зібранні текстів буддизму, записаних близько 80 р. до н.е. на Шрі–Ланка (Цейлоні).

Перша “благородна істина” говорить про страждання (“сансура”): нагородження – страждання, смерть – страждання, присутність того, кого ми ненавидимо – страждання, розлука з тими, кого любимо, страждання. Таким чином, прив’язаність до існування, тобто життя у світі сповнене страждань.

Друга “благородна істина” відкриває причину низки все нових і нових перероджень – страждань. Силою, яка визначає форму кожного нового переродження, є карма. Дія її неминуча, змінити її неможливо. Відповідальність за страждання несе сама істота.

Третя “благородна істина” вказує вихід “з темряви жаги життя”, “Ось, о ченці, благородна істина припинення страждання воно припиняється новим припиненням цієї жаги, припиненням, що міститься у відсутності будь – якого сильного почуття, з повною відмовою цієї жаги, з визволенням від неї, зі знищенням жаги.

Четверта “благородна істина” вказує шлях до припинення страждань. Він складається з “правильних переконань” – розуміння чотирьох істин; “правильних прагнень” – рішучості діяти відповідно до цих істин; “правильної мови” – відмови від брехні, наклепів, грубощів тощо; “правильної дії” – не заподіяння шкоди живим істотам; “правильного способу життя” – чесного добування засобів до існування; “правильних зусиль” – постійного утримання в пам’яті думки про те, що життєві пристрасті, властиві людині, можуть тільки перешкодити їй на шляху до визволення (через те необхідно відректися від усіх мирських земних зв’язків); “правильного зосередження” досягнення внутрішнього спокою, повної незворушності, навіть щодо свого розриву з мирськими справами й кінцевого визволення. Цей шлях Будда назвав “середнім”, “середнім”, бо він позбавляє від крайнощів поведінки.

Вища мета, досягнення якої повинен прагнути істинно віруючий буддист – нірвана. Саме слово “нірвана” означає “заспокоєння”, “згасання”. Іноді про нірвану говориться, що вона – “вища мета”, “вище блаженство”, “вище щастя”, тобто це – вихід з сансари, “визволення” від закону карми –причин і наслідків залежності від світу матеріальних форм і явищ, від “колеса життя і смерті”.

Цей ранній класичний буддизм було засновано на двох філософських принципах: “принцип нестійкості” і принципі “ні – я”. Світ і все суще постійно змінюється, вони позбавлені власного існування і являють собою тільки з’єднання елементів, що змінюються іншими, не існує безсмертя душі, але є просте повторення сприйнять, почуті в, уявлень, думок..

Таке суворе вчення не могло подобатися масі звичайних віруючих, бо не давало їм змоги задовольнити свою жагу покоління чомусь дивовижному.

Ось чому в перших століттях до н.е. в Індії з’являється нова форма буддизму – махаяна або “Велика колесниця”, вживалося в розумінні “шлях до визволення” . нове вчення пропонувало “колісницю більшого розміру” для більш тривалого і більш пристосованого для великої кількості істот; саме тоді рання форма буддизму дістала назву “мала колісниця”, або хінаяна.

За шахаяною визволення мали змогу досягти всі – і ченці, і миряни, замість ідеалу – мудрої людини, заглибленої в досягнення нірвани тільки для себе, з’явився образ доброї істоти – ботхисаттви, яка досягнувши “повного визволення”, не усамітнюється егоїстично у світі нірвани, а залишається серед людей або в буддитській общині, аби присвятити себе їх врятуванню. “Мала колісниця» знала тільки історичного Будда як історична особа відходить на задній план. З’Являється Абсолютно, або дхармакая, тобто “Зведення Закону”, й історичний Будда стає тільки його земним втіленням.

Але він вже не є єдиним крім нього, абсолют має багато інших виявів. Це споконвічний Будда, або Адібудда (творець світу), який шляхом роздумів створив п’ятьох дхянібудд, що інакше з’явився джинами, або “переможцями”, і були зв’язані з п’ятьма країнами світу. Найвідоміші з них – Амітабха, Будда Заходу; Вайрочана, Будда Центру, і Амогхасиддхі, Будда Півночі. Взагалі кількість будд була дуже великою; існують уявлення про 995 будд – правителів світу, про 35 будд, що очищують від гріхів, тощо (У північних буддистськими монастирях нині зберігається зображення 1000 будд).

Згідно з буддитськими уявленнями, існує безліч світів, згруповані у величезні світові системи, “яких більше, ніж піску в річці Ганг”. Кожний окремий світ являє собою плаский диск землі, що лежить на воді і покоїться в повітрі – у просторі. В центрі всесвіту – універсаму стоїть величезна гора Меру (Сумеру), навкруги якої кружляють Сонце, місяць і зірки. Миру концентрично оточують сім гірських хребтів, відділених один од одного озерами. Заними розміщені континенти: на сході – Пурвавидеха, на півдні – Джанбудвила, на заході – Апорагадана, на півночі – Уттарапару. Кожний з них оточують 500 островів, що омиваються світовими океанами. Він, у свою чергу, оточений скелястою стіною Чакравала. Глибоко під землею знаходяться сходи пекла. Асури живуть головними чином у печерах гори Меру, а під горою і на горі живуть боги. На її вершині розміщене “небо 33 богів” на чолі з богом Шакра (Індра). Ще вище, у повітряних палацах, знаходяться небеса, де живуть боги та інші істоти, що прагнуть задовольняти свої бажання. Інші боги й інші істоти живуть у ще двох сферах: у сфері, “що має формулу”, знаходиться 16 (іноді17) нижчих небес Брахмен; “сфера, що немає форми” розміщена над першою і поділяється на чотири вищих неба Брахми. Боги теж підкоряються законом карми. Вони можуть справляти деякий вплив на перебіг подій у світі, але світ змінюється передусім під впливом загального закону карми. Незважаючи на те, що сансара загалом не має початку, розвивається, із часом гине. Існування кожного світу триває протягом однієї мехакальпи, яка поділяється на чотири кальпи, кожна з яких дорівнює мільйонам років.

Буддизм Махаяни був важливим кроком в перетворенні не дуже відомої  за межами вузького кола монахів хінаяністської релігійної філософії в більш звичну та зрозумілу людям релігію. В цій релігії будди та бодисатви не тільки перетворені в обожнюваних персон, але і набули канонічного обліку, передусім в розповсюдженій храмовій скульптурі.

Ці зміни не пройшли мимо буддизму Хінаяни, який також взяв щось  із нововведень, зокрема скульптурну іконографію.

В цілому обидва напрямки відійшли один від одного досить далеко і кожен з них в подальшому мав свою долю.

Центр буддизму Хінаяни вже на рубежі нашої ери перемістився до Шрі-Ланки, де ще під час Ашоки буддизм набув свої прихильників.

Як релігійно-філософська доктрина навіть в його махаяністській формі буддизм не зміг подолати головної перепони – кастового ладу, структура якого для нього була інституціонально непідходящою.

Рішуче порвавши з системою каст буддизм легко покинув Індію і (також) вже до кінця І тисячоліття знайшов собі нову батьківщину в інших країнах.

 

2. Основні напрями та  течії буддизму

 

Розгалуження буддизму на численні течії й школи (секти) є наслідком пристосування його положень до політичних, етнічних, культурних та інших особливостей країн, де вони формувалися.

Ще за життя Будди його послідовники намагалися коментувати, доповнювати його вчення. Були у нього й опоненти. За однією з оповідей, колишній учень і навіть родич Будди — Девадата, покинувши общину, забрав із собою 500 ченців, яких не влаштовував статут чернечого життя. За іншими версіями, Девадата, відокремившись від Будди, створив свою секту, яка вимагала посилення аскетичності, суворіших вимог до ченців. Згадується і якийсь Кокаліко, який спочатку був разом з Девадатою, а потім відокремився від нього.

Проблемою єдності у віровченні та культі переймалася більшість буддійських богословів. І вже перший собор виявив неоднорідність буддійського руху, а другий зафіксував активну діяльність секти махасангхиків («великої общини»), яка вважала, що претендувати на краще переродження душі (а потім і досягнення нірвани) можуть не лише ченці, а всі, хто належить до общини. Це засвідчило розкол у ранньому буддизмі. Богословські дискусії точилися понад 500 років, протягом яких буддизм як релігійна система ускладнювався й удосконалювався, поширювався поза Індією. У наступні 500 років (І—V ст. н.е.) склалися три основні релігійно-філософські школи буддизму: тхеравада, хінаяна і махаяна.

Тхеравада — найбільш рання школа в буддизмі. Хінаяна (мала колісниця, вузький шлях спасіння). Ця школа утвердилася на півдні Індії та в Південно-Східній Азії. Махаяна (велика колісниця, широкий шлях спасіння). Сформувалася ця школа в середині І ст. н.е. За махаяною, врятуються всі, хто дотримуватиметься вчення Будди. Але їм необхідна допомога ченців, якими керують святі та боги.

Хінаяна і махаяна як релігійні течії не протистоять одна одній. Махаяна є наступним після хінаяни етапом розвитку буддизму. Свій зв'язок з ним вона пояснює тим, що начебто Нагараджуна силою своєї святості проникнув до палацу демонів і виніс звідти рукописи Будди. Офіційно буддійська історіографія заперечує наявність записів учення Будди за його життя. Насправді махаяна містить чимало новацій, які є наслідком історичного розвитку буддизму, його поширення серед інших народів, у процесі якого він вбирав окремі положення віровчень і культів місцевих вірувань.

У процесі поширення на північ і північний схід від Індії хінаяна та махаяна зазнали значних змін. Вони засвоювали місцеві вірування, їх пантеони були відкритими для місцевих богів і демонів, адже на шануванні їх наполягав сам Будда. Це зумовило розвиток буддійського культу, внаслідок чого було створено безліч молитов, заклинань, сформувалося багато обрядів і церемоній, пишними стали храми і монастирі.

Ваджраяна (алмазна колісниця, буддійський тантризм, тантраяна). Цей напрям буддизму зародився у середині І тис. н.е. в лоні махаяни. В основі його — настанови щодо підготовки і проведення магічних обрядів, покликаних забезпечити здоров'я, успіх у справах, краще перевтілення і спасіння. Численні буддійські угруповання з певною умовністю становлять три течії.

Південний і південно-східний буддизм (тхеравада, індобуддизм). Ця течія проповідує нагромадження релігійних заслуг у повсякденному житті й не обіцяє досягнення духовного просвітлення віруючого. Духовенство вважається обов'язковим наставником віруючого, а монастирі — важливими центрами соціально-релігійного життя. Ця течія буддизму несла в собі індіанізовану культуру народам, серед яких буддизм поширювався, доповнював політичні системи азіатського середньовіччя в Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Камбоджі, Лаосі, В'єтнамі, Малайзії, Індонезії, на Філіппінах.

Далекосхідний буддизм (дао-буддизм). Ця течія активно розробляла ідею бодхисатви — мудреця, який веде людей до спасіння. Її прибічники виступали за автономність релігійних общин. У її руслі сформувалося багато шкіл, які, наполягаючи на дотриманні спільних засадних принципів, деталізують учення, зважаючи на особу вчителя. Особливо поширився даобуддизм у Китаї, Кореї, Японії.

Центральноазіатський (тантричний) буддизм. Сформувався він на початку II тис. н.е., коли намітився занепад буддизму. Головною метою релігійної практики вважає удосконалення особи під керівництвом гуру — вчителя, наставника. Він швидко реформувався в ламаїзм. Поширений у Тибеті й Монголії.

 

Висновок

 

Буддизм виник в Індії з середини І тис. до н.е. і перетворився в світову релігію, майже полишивши межі Індії. В Індії лише – 0,7% буддистів.