Блез Паскаль: “мислячий очерет”, доводи серця та аргумент-парі

“Віра надає людині особливе відчуття марнославства та егоїзму. Віруючий виокремлює себе з-поміж інших людей, ставить себе вище звичайної людини; він уявляє себе особою привілейованою, що користується особливими правами; віруючі  – аристократи, а невіруючі –  плебеї… Віруючий має бога за себе, а невіруючий – проти себе. Тільки можливість навернення невіруючого  у віруючого примиряє його з богом, і цим пояснюється вимога відмовитися  від невір'я... Невіруючий здається їй {вірі} невіруючим через злість і  упертість і є ворогом Христа...

Віруючий бере участь у божому благословенні, благоволінні й вічному блаженстві; невіруючий віддається прокляттю, відкидається богом і людьми; адже людина не повинна  приймати тих, від кого відрікся бог; це було би критикою божественного  вироку… Любити людину, яка не вірить у Христа, – значить грішити  проти Христа й любити його ворога. Людина не повинна любити те, що не любить бог або Христос, інакше її любов  буде суперечити божественній волі й  стане гріхом. Правда, бог любить усіх людей, але лише тоді й тому, що вони християни або, принаймні, бажають  і можуть бути ними. Бути християнином – значить користуватися божественною любов’ю; а не бути християнином –  значить бути предметом ненависті  й гніву бога. Отже, християнин може любити тільки християнина або того, хто може стати християнином …  Любов до людини, як до людини, є любов  лише природна. Християнська любов  є любов надприродна, перетворена, освячена, але християнська любов  любить тільки усе християнське. Заповідь "любіть ворогів ваших" стосується тільки  особистих ворогів, а не ворогів суспільних, ворогів бога і віри, невіруючих. Хто любить людину, яка заперечує Христа, не вірує  в нього, той сам відрікається від свого господа бога; віра знищує природні узи людства; вона заміщує  загальну, природну єдність єдністю  відокремленою...

Для віри людина вичерпується вірою; для віри суттєва відмінність  людини від тварини ґрунтується  лише на релігійній вірі. Одна лише віра містить у собі усі чесноти, що роблять людину приємною богу; бог  є мірило, і його благовоління є  найвищою нормою; отже, тільки віруюча  людина є законною, нормальною людиною  – такою людиною, якою вона має  бути і якою визнає її бог...

Віра по суті партійна. Хто не за Христа, той проти Христа... Віра знає тільки ворогів або друзів; вона не може бути неупередженою; вона має  на увазі тільки себе. Віра по суті нетерпима  – по суті, тому, що віра тісно пов’язана  з ілюзією, ніби її справа є справою  бога... Віра неминуче переходить в ненависть, а ненависть – в переслідування, якщо сила віри не зустрічає протидії, не зіштовхується з іншою, чужою  вірі силою – силою любові, гуманності й відчуття справедливості.

...любов у християнстві забруднена  вірою, вона не береться вільно  й у чистому вигляді. Любов,  обмежена вірою, – не справжня  любов. Любов не знає закону  поза самою собою; вона божественна  сама по собі; вона не потребує  благословення віри; вона може  засновуватися лише сама на  собі. Любов, що скована вірою,  – це любов вузька, несправжня, що суперечить поняттю любові, тобто сама собі, любов лицемірна, оскільки вона у собі приховує зародок релігійної ненависті; вона є доброю лише доти, доки не зачіпається віра.

Любов сама по собі перебуває поза сферою віри, а віра – поза сферою любові. Але любов є невіруючою тому, що вона не знає нічого більш божественного, аніж вона сама, тому що вона вірить тільки в саму себе, як абсолютну істину.

Християнська любов уже тому є любов виключна, що вона є любов  християнська... Але за своєю суттю любов є універсальною. Поки християнська любов не відмовиться від християнства і не визнає вищим законом любов взагалі, доти вона буде ображати відчуття правди, ... доти вона буде любов’ю ненормальною, що внаслідок своєї виключності суперечить суті любові, буде любов’ю, позбавленою любові... Справжня любов самодостатня; вона не потребує ані особливого титулу, ані особливого авторитету … Любов, що засновується на імені якоїсь особи, можлива лише за умови, що з цією особою пов’язані забобонні уявлення... Але з забобонами завжди буває пов’язаний дух сектантства й відокремлення, а з відокремленням – фанатизм… Якщо любов спирається на особу Христа, то ця любов є особливою, зумовленою визнанням його особистості, а не та, що стоїть на власній основі. Чи тому ми повинні любити один одного, що Христос нас любив? Але така любов була б лише удаваною, нещирою імітацією... Чи Христос причина любові? Чи він скоріше її апостол?.. Любов звеличила Христа; чим він був, тим його зробила лише любов; він не був власником любові... Поняття любові є поняття самостійне, яке я не позичаю з життя Христа; навпаки, я визнаю це життя лише тому і в тій мірі, в якій воно співпадає з законом, з поняттям любові.

Усяка любов, що заснована на відокремленні, суперечить, як сказано, суті любові, яка  не терпить ніяких обмежень і долає  будь-яку відокремленість. Ми маємо  любити людину заради людини. Людина є  предметом любові, тому що вона є  самоціль, розумна і здатна до любові істота… Любов має бути безпосередньою любов’ю, і лише безпосередня любов  є любов… В любові, в розумі зникає потреба мати посередника…

Дієва любов є і, природно, має  бути завжди любов’ю конкретною, обмеженою, тобто спрямованою на щось найближче. Але вона за своєю природою є любов  універсальна: вона любить людину заради людини… Навпаки, християнська любов, як така, вже за своєю природою є  виключною любов’ю.”⁴

Ці міркування Фейєрбах підкріплює численними цитатами з Біблії та найавторитетніших  католицьких і протестантських  теологів (Августин, Тома Аквінський, Лютер, Кальвін) та ін.

Можна заперечити, що цей опис не є  адекватним відображенням реальної позиції християн: багато християн виявляють щиру любов і турботу  про людей незалежно від їх віросповідання; не можна однозначно стверджувати, що позиція, яку описує Фейєрбах, домінує серед християн; в Біблії та творах авторитетних теологів можна знайти чимало тверджень зовсім іншої спрямованості; у вченні Церкви не говориться прямо, відверто того, про  що пише Фейєрбах.

Проте таке заперечення не буде слушним. Адже міркування Фейєрбаха не є описом реальної позиції й мотивації  християн і не претендує на це. Їх смисл інший. Реальне християнство є складним явищем, в якому діють  різні мотиви і мають місце  різні, часто протилежно спрямовані тенденції, які накладаються одна на одну, нейтралізують одна одну і  т. д. В різних конфесіях і в  різні історичні періоди домінують  різні тенденції. Фейєрбах говорить не про християнство “взагалі”, в  усій його складності як реального  історичного явища. Він говорить про логічні висновки й психологічно-ідеологічні  наслідки ілюзії віри, ніби її справа є справою Бога. Можемо визначити джерело явищ, описаних Фейєрбахом, ще точніше: положення християнського віровчення, а також віровчень інших монотеїстичних релігій (мусульманства й іудаїзму), про те, що визнання цього віровчення, належність до даної релігії, є необхідною умовою спасіння. Віра в це положення породжує тенденцію до “партійної” любові й нетерпимості (хоча ця тенденція й може частково, більшою або меншою мірою, нейтралізуватися іншими тенденціями, що походять з інших джерел).

 

Фейєрбах вважав, що занепад християнства повинен покликати до життя нову філософію, яка замінить релігію. Метою  нової філософії має бути подолання  релігійного відчуження, повернення людини до власної родової сутності. Її гасло: “Людина людині Бог.”

Головна ідея Фейєрбаха – про  те, що релігія “відчужує” у людини кращі якості і переносить їх на уявну істоту Бога, виглядає досить переконливо. А проте концепція  Фейєрбаха є логічно далеко не бездоганною і містить в собі елементи, які виявилися згодом придатними для політичних зловживань. Насамперед, це стосується поняття родової сутності, яка, за Фейєрбахом, нібито відчужується від людини і переноситься на Бога.

Фейєрбах ототожнював  людську сутність, як вона виражається  в релігії (насамперед, в ідеї Бога), з людським родом, на відміну від  індивіда:

“…об’єктом її свідомості є не лише її індивідуальність, але  й її род, її сутність. ...релігія є  свідомість нескінченного, і тому людина пізнає в ній свою не скінченну  й обмежену, а нескінченну сутність.”⁵

При цьому, на його думку, цій  “родовій сутності” притаманна досконалість, якої бракує індивіду. Обмежені й недосконалі  людські індивіди доповнюють один одного в роді і, таким чином, утворюють  “досконалу людину”:

“люди лише спільно утворюють  людину і є тим, чим може й має  бути людина”.⁶

Фейєрбах ілюструє цю думку  вельми цікавим прикладом:

“Усі люди грішні. Я це допускаю; але усі вони грішать  по-різному, між ними спостерігається  дуже велика, суттєва відмінність. Одна людина має схильність до брехні, інша – ні; вона радше пожертвує своїм  життям, аніж порушить своє слово чи збреше; третя любить випити, четверта любить жінок, п’ята вільна від усіх цих недоліків... Таким чином, люди взаємно доповнюють одне одного не лише у фізичному й інтелектуальному, але й у моральному відношенні, завдяки чому в цілому вони є тим, чим вони мають бути, і являють  досконалу людину.”⁷

Дозволю собі поіронізувати: чи маємо ми розуміти Фейєрбаха в  тому смислі, що “досконала людина”, яка  представляє людську родову сутність, поєднує в собі усі предикати  з ряду: брехун, п’яниця, бабій тощо?

Фейєрбах стверджує: в  людському роді вади одних людей  “нейтралізуються й паралізуються” чеснотами інших і, таким чином, “обертаються в ніщо”. Але чому б нам не обернути це твердження: в людському роді чесноти одних  людей “нейтралізуються й паралізуються” вадами інших і, таким чином, “обертаються в ніщо”? Чи не виявляється, за цією логікою, що й людська “родова  сутність”, якій Фейєрбах присвятив  стільки захоплених сторінок, нейтралізується, паралізується й “обертається в  ніщо”?

Отже, лінія критики концепції  Фейєрбаха очевидна. Людина не повинна  бути об’єктом релігійного поклоніння – просто тому, що поєднує в собі як властивості, гідні схвалення, так  і ті, що заслуговують на осуд. Заміна людини на людський рід як об’єкт поклоніння нічого не дає, але створює небезпеку, яка вповні реалізувалася в пізнішій соціалістичній теорії й практиці (насамперед, у марксизмі): нехтування індивідом заради людства, людського роду.

Людське буття є ціннісно орієнтованим. Людина – це істота, яка  мусить визначати власну позицію  у просторі моральних і смисложиттєвих питань. Але таке самовизначення можливе, лише якщо визнається існування якихось  вищих стандартів (добра, розуму), якими  не є ані окрема людина, ані людський рід, людство. Жодна людина не є ані  морально, ані розумово досконалою. Людський рід складається з людей, і тому безглуздо приписувати  йому ту досконалість, якої не має жодна  людина.

Тому необхідною є віра в добро і розум як вищі стандарти, що існують і чинні незалежно  від морального й розумового стану  окремих людей і людства в  цілому. Всупереч критиці Фейєрбаха, не слід відкидати ідею “розуму  у собі, ...абсолютного, безіменного, невідомо кому належного”, – хоча, зрозуміло, немає потреби розуміти цю ідею в дусі Геґеля.

В цьому контексті знову  згадаємо про вчення Платона: краса, добро, розум – це якісь особливі нематеріальні реальності. Все, що є  гарним, добрим, розумним, є таким  завдяки і в міру своєї причетності  до цих особливих духовних реальностей.

Слід відзначити, що і  у самого Фейєрбаха є висловлювання, які виражають дуже близьку думку: в яких стверджується існування  особливих властивостей – “божественних  самих по собі” – таких як любов, мудрість, справедливість:

„першою, істинною, божественною сутністю є не властивість божества, а божественність властивості. Властивість божественна не тому, що вона властива богу, а, напроти, тому, що божественна сама по собі, тому що без неї Бог був би істотою недосконалою. Справжнім атеїстом потрібно вважати не того, для кого божественний суб’єкт ніщо, а того, хто заперечує божественні предикати, як-от: любов, мудрість, справедливість. Вони мають власне, самостійне значення: людина необхідно зобов’язана визнавати їх в силу їх змісту, їх справжність полягає безпосередньо в них самих; вони дієво проявляють себе”.

Отже, за твердженням Фейєрбаха, такі властивості, як любов, мудрість, справедливість, є божественними, –  але зовсім не тому, що вони є властивостями  божества. Вони є божественними самі по собі. Продовжимо цю думку: вони є божественними також і не тому, що вони властиві людині або людському роду, – людині і людському роду властиві й інші, зовсім не божественні властивості. Вони справді мусять бути божественними самі по собі, – незалежно від того, чи володіють ними люди, чи ні.

Мабуть, варто прислухатися також до слів одного з драматургічних персонажів Григорія Горіна:

“Я переконався, що існуюче  визначення "людина – розумна  тварина" фальшиве і передчасне. Правильніше формулювати: "людина – тварина, сприйнятлива до розуму". ”⁸

¹ До цього образу Паскаля звертався в одному зі своїх віршів Ф.А.Тютчев:

откуда, как разлад возник,

и от чего же в общем хоре

душа  не то поет, что море,

и ропщет мыслящий тростник?

² Tart C. The End of Materialism. – p.313

³ від antropos – людина, logos – слово, наука, вчення

⁴ Фейербах Л. Сущность христианства. – С. 350-351.