Українська драматургія і театр 70-90 років XIX століття

Отже, система мистецьких чинників романтично-побутового театру мала в своїй основі не так реальний побут, життєподібність, як яскраву театральність, що фарбувалася та оздоблювалася українською етнографією. Саме така система й була до смаку тим суспільним верствам, що їх обслуговував український театр доби М. Кропивницького. Саме така система давала можливість цьому театрові боротися за існування в жахливих політичних умовах російського самодержавства. Це була система, розрахована на безпосередній емоційний захват, на «естетичне» сприймання не тільки етнографічних, романтичних та всяких інших красот, а також і людського горя, людських злиднів, соціальних кривд. Поплакавши в хусточку над якимсь «нещасним коханням», глядач цього театру зараз же мав нагоду весело посміятись над п'яною бабою, чи над рудим дяком, чи ще будь-яким комічним персонажем, і кінець-кінцем виходив з театру вельми задоволений.

Інший характер мала система  реалістично-побутового театру. Цей  театр обслуговував ті ж самі верстви  суспільства, що й театр романтично-побутовий. Але в 90-х та 1900-х роках в соціально-економічних відносинах на Україні прискореним темпом відбувалися ті процеси, що наслідком їх вибухали селянські повстання, а потім – революційний рух 1905 року. Українське селянство тепер виразно виділяло з себе тих «хазяїнів», що виконували роль аграрних акумуляторів і жорстоко експлуатували селянську масу. Тут ходило вже не про нещасний випадок із закоханою дівчиною або обдуреним парубком, а про цілу систему визиску та наживи, про те «хазяйське колесо», що душило одних і виносило на гору других. Цього побуту не можна було далі показувати на кону в романтичних прикрасах, між хором та танцями. Він цікавив сам по собі, in natura, і на його реальному фоні театральний романтизм робиться наївним і зайвим. Певна річ, що романтично-побутовий театр ще довгий час тримається як конкурент реалістично-побутового театру. Але ясно було вже на початку 900-х років, що романтично-побутова театральна система оджила свій час, її місце заступала система реалістично-побутового театру на чолі з драматургом Карпенком-Карим. Театр І. Карпенка-Карого і П. Саксаганського був виразником цього переходу від побутового романтизму до побутового реалізму. [11]

Це був вельми серйозний  принциповий перелом в системі мистецьких засобів українського театру. В нашій театральній літературі цей перелом лишився мало помітним: побутовий театр та й годі. Але в театральних колах він подекуди відчувався і виявився, між іншим, в характерній ворожнечі між М. Кропивницьким та Тобілевичами, що колись працювали разом, а потім розійшлися. М. Кропивницький був незадоволений з того, що в театрі Тобілевичів не виставлялися його п'єси і пояснював це ворожим ставленням до нього персонально Тобілевичів. У дуже цікавому листі до режисера Л. Сабініна, датованому 27 січня 1908 року, М. Кропивницький скаржиться на Тобілевичів, що ігнорували його п'єси, і бачить у цьому бажання помститися над ним за те, що він залишив їхнє театральне товариство. Та кожному ясно, що річ тут була не лише в особистих стосунках, а в перебудові самих театральних принципів, у боротьбі двох систем українського побутового театру. Романтично-побутовий театр за цих років вироджувався. В тому самому листі М. Кропивницький обурюється п'єсами таких авторів, як О. Суходольський, і тими антрепренерами, що ставлять український театр на один рівень з цирком. Це був присмерк романтично-побутового театру, і М. Кропивницький гостро відчував його. Театр же реалістично-побутовий своєю суттю хоч і не був чужий М. Кропивницькому, але як автор він майже нічого не давав йому, бо останні п'єси його, написані в реалістичних тонах, не мали ні театральної, ні літературної вартості. [11]

Чим же відрізняється реалістично-побутовий  театр від театру романтично-побутового? Перш за все – своїм репертуаром. Коли навіть залишити театр М. Садовського, що поволі переходив на європейський репертуар, а зупинитися лише на театрі І. Карпенка-Карого і П. Саксаганського, то і тоді буде досить помітна різниця між його репертуаром і репертуаром 80-х років. Типові українські мелодрами з хором і гопаком тепер або зовсім не виставляються, або відсуваються на задній план. «Сезон роблять» в кожному разі не вони, а п'єси І. Карпенка-Карого без хорів, без танців, без романтичних сюжетів: «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Понад Дніпром», «Суєта» та ін. І в самих п'єсах, і в постановках висувається наперед життєва правдивість. Театральний ефект досягається не ножем та шаблею, не трагічним криком, не комізмом висловів та надзвичайних ситуацій, а правдивим виявленням характерів та щоденних побутових явищ. Літературна і соціальна вартість цього репертуару безперечно вища. Коли у М. Старицького та М. Кропивницького соціальні мотиви завжди подаються під романтично-театральним поглядом, то в І. Карпенка-Карого соціально-побутовий зміст у багатьох п'єсах є основним творчим імпульсом, а «театральність» сама по собі його мало цікавить і одсувається на задній план. Це, між іншим, є причиною того, що найбільш реалістичні п'єси І. Карпенка-Карого в театральних колах зараховуються до п'єс «нетеатральних», хоч і написано їх з добрим розумінням реалістичного письма.

Крім того, реалістично-побутовий театр, одкинувши етнографічні аксесуари, що раніш неодмінно запліталися коли не в сюжет п'єси, то в загальний фон її, почав заводити в український репертуар т. з. європейський елемент, цебто почав виходити за межі сільського побуту. Романтично-побутовий театр обмежувався сюжетами виключно сільсько-побутовими або національно-історичними, і серед його репертуарних персонажів лише в певних випадках з'являлися люди без козацьких жупанів або без вишиваних сорочок: це були штамповані постаті дяків, євреїв, солдатів або панів у їхніх відносинах до селянства. У представників же реалістично-побутового театру, до яких належать, опріч І. Карпенка-Карого, І. Франко, Б. Грінченко, Л. Яновська й інші, це вузьке коло поволі поширюється і вони охоплюють не тільки сільський, а також і міський побут, переважно міщанський та інтелігентський. [11]

Але репертуар сам по собі ще не театр. Коли ми відрізняємо дві  системи українського побутового театру, то маємо на увазі не самий лише репертуар, а цілу суму його мистецьких засобів. Під цим поглядом реалістично-побутовий  театр може характеризуватися як театр більш диференційований, ніж  театр М. Кропивницького та М. Старицького. Правда, в театрі І. Карпенка-Карого і П. Саксаганського, навіть пізніше  в театрі М. Садовського – ще утримується  власний хор, оркестр і актори для сольних співів. Але використовуються вони не в драматичних постановках, як це було раніш, а переважно в  постановках оперних та опереткових. Крім того, велика різниця між синкретичною мелодрамою та реалістичною п'єсою відбивалася  і на режисерських планах та акторському  виконанні. Принцип театральності  тепер підпорядковується принципові реальності, життєвої правдоподібності. Критерій режисерського та акторського хисту пересувається від суто театральних ефектів до реально-життєвих виявлень. На кону показують тепер, у більшості випадків, не чудові українські краєвиди, а середину селянської хати або інтелігентського помешкання в їхній буденній обстановці. Замість барвистих національних убрань тепер бачимо звичайний селянський або міський одяг. І коли в романтично-побутовому театрі п'єсу «вивозили» мелодраматичні «любовники» та «любовниці» або герой чи характерний комік, то на театрі реалістично-побутовому центральною фігурою часто робиться резонер. Більші вимоги ставляться на цьому театрі й до ансамблю, бо другорядні персонажі тепер не пришиваються до сюжету білими нитками (як хор і танок), а заплітаються в сюжетну тканину. Отже, якби дати реконструкцію типових вистав театру М. Кропивницького – М. Саксаганського (80-х років) і порівняти їх з типовими виставами театру І. Карпенка-Карого і П. Саксаганського, то відмінність цих двох театральних систем була б вельми наочна і не вимагала б жодних доказів. [11]

Певна річ, що в театральній  практиці побутовий театр не був  так виразно розмежований на дві  системи: і в репертуарі, і в  персональному складі, і в мистецьких засобах романтика і реалізм  часто-густо йшли поруч і самі діячі побутового театру частіше  не усвідомлювали принципових відмін, що на їх очах відбувалися. Але в  теоретичному аналізі ми мусимо ясно відзначити, те, що життьовою практикою часто затушковується.

 

 

ВИСНОВОК

 

Український театр як самобутнє  естетичне явище — синтетичне сценічне дійство «великого» стилю, де органічно взаємодіють й активно взаємозбагачуються різні просторово-часові мистецтва, серед яких домінують слово, музика, танець, спів, оздоблені яскравою театральністю й етнографічно-фольклорними барвами, що не заступають, а в найбільш художньо вартісних зразках підсилюють емоційну їй наснагу і глибокий психологізм, мальовничу багатовимірність і цілісність вистави, часто-густо співзвучну поліфонічним оперно-постановочним структурам, утвердився на зламі ХІХ–ХХ ст.

Несприятливі умови існування  театру на Україні в XIX ст. - Урядові  заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцені - привели до гальмування розвитку драматургічних жанрів в українській літературі. Але поява на початку 80 - х років театр корифеїв - унікального явища в національному мистецтві - сколихнула не тільки театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою української літератури. Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. українське театральне мистецтво набуло широкого визнання не тільки на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі Іван Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським артистам аплодували також у Москві і Тбілісі, Варшаві та Вільно, Мінську та Севастополі. Засновник МХАТу К. С. Станіславський у 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський, Затиркевич-Карпинська - блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва».

З почуттям громадянської відповідальності за свою справу корифеї українського театру несли на сцену не лише високу художність, а правду життя, ідей, ідеали гуманізму, соціальної справедливості, людського щастя. «Сцена була тією трибуною , - говорив Панас Саксаганський, - з якою ми виступали на захист української простого люду». Театр ставав важливою школою життя і виховання мас.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Відкриття Університету в Харкові [Електронний ресурс]: Публікація – Режим доступу: http://histua.com/knigi/narisi-z-istorii-ukraini/vidkrittya-universitetu-v-xarkovi;
2. Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.
3. Значення драматургії для розвитку українського театру. Театр [Електронний ресурс]: Лекція – Режим доступу: http://ucheba-ua.com/docs/index-390.html
4. Київський університет, і його видатні діячі [Електронний ресурс]: Публікація – Режим доступу: http://ua.convdocs.org/docs/index-1001.html
5. Києво-Могилянська Академія: Історія та відродження: Бібліографічний покажчик до 380-річчя заснування / Укладачі: О.І.Архипська, Т.В.Бугасова; Ред. І.Ф.Голова.-К.: Видавн.дім "KM Academia", 1995.- 41 с.
6. Театральнее мистецтво в Україні на початку ХІХ ст. столітті [Електронний ресурс]: Публікація – Режим доступу: http://petlura.poltava.ua/2013/02/10/teatralnee-mystetstvo-v-ukrajini-na-pochatku-hih-st/
7. Театр в Україні кінця ХІХ ст. [Електронний ресурс]: Публікація – Режим доступу: http://k-ua.net/театр-в-україні-кінця-19-ст/
8. Український театр Д. Антонович. [Електронний ресурс]: Публікація / Лекції – Київ, 1993 – Режим доступу: http://litopys.org.ua/cultur/cult.htm
9. Український театр в ХІХ столітті [Електронний ресурс]: Публікація – Режим доступу: http://my-edu.ru/edu_ukr_met/1_007.html
10. Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича.- К., 1993. [Електронний ресурс]: Публікація / Лекції – Київ, 1993 – Режим доступу: http://litopys.org.ua/cultur/cult.htm
11. Український театр в XIX ст. Українська драматургія І театр 70-90-х рр. 19 ст. [Електронний ресурс]: Публікація – Режим доступу: http://ua.convdocs.org/docs/index-127230.html
12. Щепкин, Михаил Семенович [Электронный ресурс]: Публикация «Большая биографическая энциклопедия» – Режим доступа: http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_biography/121376/Щепкин
13. 200 років від дня народження К.Т.Соленика (1811-1851), українського актора, одного з основоположників українського реалістичного театру [Електронний ресурс]: Публікація – Режим доступу: http://sofiynist.donntu.edu.ua/kalendar/2011/june/solenik.html