Теоретичні засади зарубіжної літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття

Міністерство освіти і  науки України

Харківський національний університет  імені В.Н. Каразіна

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Теоретичні засади зарубіжної літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття»

 

 

 

 

Вступ

Розвиток  літератури завжди пов’язаний з розвитком життя  людства. Таким чином для того, щоб зрозуміти особливості літературного процесу певного періоду, необхідно з’ясувати основні події того часу.

Найбільш помітні події  кінця ХІХ – початку ХХ століття:

І. У сфері соціально-політичного розвитку:

1) активізація національно-визвольного  руху в країнах Європи, Америки,  Азії та Африки;

2) падіння великих європейських  імперій та монархій;

3) ствердження соціалістичної  і комуністичної ідеології;

4) загострення соціально-політичних  суперечностей між провідними  державами світу, боротьба за  перерозподіл сфер політичного  впливу;

5) кількісне зростання  і різка поляризація політичних  партій та рухів за ознакою  їх демократичної або авторитарної  спрямованості. Поява могутніх  тоталітарних режимів - комуністичного  в СРСР та націонал-соціалістичного  у фашистській Німеччині;

6) світові війни.

ІІ. У сфері науково-технічного розвитку:

1. Революційні зрушення  практично в усіх сферах науково-технічної  діяльності людини. Активне впровадження  теоретичних наукових припущень  у сферу їх практичної реалізації (промисловість, транспорт, зв'язок, озброєння, медицина тощо);

2. Стрімкий розвиток та  поява цілого ряду нових сфер  наукового знання (генетика, психіатрія, біофізика, біохімія, геофізика,  геохімія, хімічна фізика, ядерна  фізика, математична логіка тощо).

ІІІ. У сфері економічно-промислового розвитку:

1. Стрімка капіталізація  усіх сфер економічних сфер  діяльності людини;

2. Інтенсивний розвиток  та індустріалізація виробництва;

3. Розвиток фінансової  та банківської системи управління  капіталом;

4. Розширення сфер торгівлі  та вільного підприємництва.

ІV. У духовній і власне літературній сферах:

1. "Ревізія" класичних,  раціоналістичних форм ідейного  світобачення та форм його  художнього ствердження;

2. Загострення уваги до  пошуку нових форм художнього  відображення дійсності та світоглядних  моделей його розуміння;

3. Перевага ірраціональних  чинників мислення над раціональними  і суб'єктивних форм сприйняття  над об'єктивними;

4. Виникнення великої  кількості ідеалістичних філософських  та естетичних шкіл і напрямів;

5. Ствердження модернізму  та авангардизму в мистецтві. 

Серед низки філософських, наукових, соціологічних, культурологічних концепцій на формування світогляду людини першої половини XX ст. особливо активно впливали позитивізм, "філософія  життя", ніцшеанство, культурологічна  концепція О. Шпенглера, інтуїтивізм, фройдизм, марксизм, екзистенціалізм.

Значний вплив на світоглядні  позиції багатьох письменників цього  часу справив позитивізм, основні  принципи якого сформулювали французький  філософ Огюст Конт (1798-1857) та англійський учений Герберт Спенсер (1820-1903). Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав Чарльз Дарвін (1809-1882), наявною і в людському суспільстві.

Не менш популярною була філософська концепція Артура ПІопенгауера (1788-1860), яка тлумачила світ як творіння вищої духовної сили, ірраціональної і невідворотної "світової волі". Один із її проявів - притаманна людині "воля до життя".

Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше (1844-1900), який створив теорію елітарності винятковості окремих особистостей, яких назвав "надлюдьми". Вони були носіями "волі до влади", стояли "по той бік добра і зла" й покликані керувати натовпом.

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними  теоретиками якої були Серен К'єркегор (1813-1858) у XIX ст. та Карл Ясперс (1883- 1969) і Мартін Хайдеггер (1889-1976) у XX ст. Екзистенціалізм (від фр. "існування") проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості та біологічні риси людини й умови її буття, передувало сутності, а отже, було важливішим від неї.

Не менш вагомою стала  й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія Анрі Бергсона (1859-1941), згідно з якою розум, який керувався зиском, міг дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя - ірраціональне, недоступне для розуму. Вище знання здатна забезпечити лише інтуїція, осяяння, раптове прозріння. Тому мистецтво не було відображенням життя, а ірраціональним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднувалися сучасність і минуле, що існувало завдяки пам'яті та з її допомогою оживало у формі спогадів.

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична  теорія віденського лікаря-психіатра  Зигмунда Фройда (1856-1931). Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного "я", раціоналістичного "я" та морального "я". Природне "я" - це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість людини. Раціоналістичне "я" - розважлива, суха й фальшива свідомість, а моральне "я", яке 3. Фройд називає ще "над-я", - це надсвідомість, яку суспільство нав'язувало людині. Між усіма елементами особистості точилася боротьба, і людина була її жертвою. Придушення підсвідомих потягів надсвідомістю породило різноманітні комплекси, тобто психози.

Натуралізм

Наприкінці XIX ст., розчарувавшись у колишніх ідеалах та засобах  їх художнього втілення в літературних творах, письменники часто відмовлялися від творчого методу критичного реалізму. Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зумовило появу натуралізму  та неоромантизму, які відкинули  типізацію та узагальнення життєвого  матеріалу, намагання дати універсальні рецепти на всі випадки життя, відкрити глибинні життєві істини.

Еміль Золя (1840— 1902)  виклав програму представників нового літературного  напряму в книгах «Експериментальний роман» та «Романісти-натуралісти».

Такі «практики» літератури, як Флобер і Гонкур, мали підстави висунути Золя претензії, оскільки «новизна явища» в їхніх романах виявилася раніше і глибше, ніж у романах Золя. У «Пані Боварі» глибоко відтворено не лише почуття героїні. До речі, передати порухи душі героя прекрасно вміли і Стен-даль, і Бальзак, і Тургенєв, а після нього й інші російські майстри психологічного роману... Однак Флобер першим навчився відтворювати відчуття, тобто здатність людини фізіологічно відчувати, сприймати явища навколишнього світу, — і в цьому його наслідували популярні тоді романісти брати Ежен та Едмон де Гонкури, а за ними - Еміль Золя та інші «натуралісти». Якщо у «Пані Боварі» Флобер відкрив шлях до натуралістичного зображення усього життя в сис темі відчуттів — «шлях Гонкурів», то в «Саламбо» він відкрив шлях до натуралістичного зображення життя в експе рименті з «добре вивченим середовищем» та «генетично запрограмованим характером» — шлях експериментального . роману, або «шлях Золя».

Проте для самого Флобера  все це було допоміжним, неістотним. Недаремно в літературі його причаровує Жінка. В Еммі Боварі так само, як і в Саламбо, він шукає ключ до розгадки прекрасного.

Щодо теорії експериментального роману, то її виклав у формі наукових трактатів Еміль Золя. Зробивши це відкриття, він присвятив решту  свого творчого життя тому, щоб  поставити грандіозний художній експеримент, який за охопленням дійсності  може зрівнятися з «Людською комедією»  Бальзака.

Однак за системою світобачення, за своїм творчим методом Золя як художник з самого початку яскраво  відрізнявся не  лише від Бальзака, а й від Флобера. Для раннього Золя мистецтво — це «частинка  природи, розглянута крізь той або  інший темперамент». Це коротка формула  всієї естетики натуралізму. Як цей  естетичний підхід спрацьовує в художній практиці, краще за все демонструють романи Золя.

Перший «фізіологічний роман» Золя «Тереза Ракен» побачив світ 1867 року, тобто через п'ять років після «Саламбо» Флобера. У передмові до другого видання роману Золя так схарактеризував свій задум: «Я поставив перед собою завдання вивчити не характери, а темпераменти. У цьому — весь сенс книжки. Я зупинився на індивідуумах, цілком підвладних голосу крові, позбавлених здатності вільно виявляти свою волю, усі вчинки яких зумовлені фатальною владою плоті...»

Художній світ Золя, порівняно  зі світом Флобера, досить збіднений, одноплановий, підвладний одній стихії — фізіології. Щоб пояснити це, Золя вдається до нової  модної теорії — теорії спадковості. 20-томова епопея «Ругон Маккари. Біологічна та суспільна історія однієї родини в добу Другої імперії» і стала тим грандіозним художнім експериментом, в ході якого уява митця викликала до життя все нових персонажів, пов'язаних біологічною спорідненістю. У різних умовах суспільного середовища вони по-різному виявляли спадкову схильність до тих чи інших талантів або збочень, пристрастей або хвороб. Збираючи матеріал для чергового роману із серії «Ругон Маккари», Золя то спускається в надра вугільної копальні («Жерміналь»), то добу за добою «чергує» на паризькому ринку («Черево Парижа»). Саме це він і називає експериментальним романом - лабораторний дослід уяви з реальним і до того ж «ексклюзивним» життєвим матеріалом, зібраним письменником в «епіцентрі» подій... Золя був не тільки талановитим прозаїком, а й видатним журналістом і пристрасним публіцистом. До речі, наприкінці його життя увага читачів усієї Європи була прикута саме до газетних матеріалів Золя — виступів на захист офіцера французької армії Дрейфуса, звинуваченого у шпигунстві на користь іншої держави тільки через те, що він був не «стопроцентним французом», а євреєм. Якби не журналістське розслідування, самостійно проведене Золя, і якби не вміння майстра слова переконувати читачів, невинного Дрейфуса було б страчено, а справжнії! шпигун («стопроцентний француз», до того ж аристократ) лишився б на волі і продовжував свою антидержавну діяльність.

Імпресіонізм

На щастя читачів, саме у цього молодого письменника, якого  звали Гі де Мопассан (1850—1893), темперамент, як невдовзі з'ясувалося, був зовсім іншим, ніж у раціоналістів «натуралістичної школи». Його перші оповідання нагадували блискучий дебют молодого Золя. Кожне  з мопассанівських оповідань — це справді довершена «частинка природи». Авторський темперамент, крізь призму якого цю «частинку природи» розглянуто, і є розгадкою цієї довершеності. Не моральний висновок, не соціальний вирок, навіть не з'ясований соціально-психологічний тип — словом, ніщо з того, що у «частинці природи» могло б зацікавити реаліста або натураліста.

На початку 70-х років, коли Мопассан почав свій тріумфальний літературний шлях, подібний естетичний підхід існував  уже в іншому виді мистецтва —  малярстві. В оркестрі мистецтв середини XIX століття першу скрипку починає  грати живопис. Як ви вже знаєте з  розділу про поезію, саме тоді було винайдено фотографію, що кардинально  змінило долю живопису. Поступившись фотографам правом копіювати дійсність, живописці гарячково з'ясовують, чим художні полотна привертають  увагу людей. Оскільки глядача картини  більше не цікавить об'єктивність зображеного (для того вже існує об'єктив  фотографа), для нього складає  інтерес сам художник, його погляд на те, що він малює.

Так виникають умови для  нового напряму в мистецтві кінця XIX століття - імпресіонізму. Започаткували  цей напрям французькі живописці  К.Моне, К.Піссаро, А. Сислей. Після демонстрації їхніх картин на виставці 1874 року в Парижі цих художників почали називати імпресіоністами — за назвою картини Клода Моне «Враження. Схід Сонця». До імпресіоністів зараховують також художників Е.Мане, Е.Де-га, О. Ренуара, К. Коровіна та інших. Своїм завданням вони вважали наиприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої, спостереження. Малюючи пейзажі, імпресіоністи вдавалися до нібито випадкових композицій, незвичних ракурсів, ліній та кольорових плям. Особливої уваги вони надавали мінливості світла і кольору; із складних тонів виокремлювали чисті кольори, накладаючи фарби чіткими мазками. В музичному мистецтві імпресіонізм пов'язаний з іменами К.Дебюссі, М.Равеля, П.Дюка, І.Стравінського, які теж передавали випадкові швидкоплинні враження від дійсності. Письменники-імпресіоністи обминали увагою типові життєві явища, зосереджуючись на передачі суб'єктивних вражень від дійсності — скороминучих, ірраціональних і невловимих. Інтимні переживання ліричного героя ізольовані від суспільного контексту явища. В українській літературі до імпресіонізму тяжіли Михайло Коцюбинський, Гнат Михайличенко, Микола Хвильовий, Мирослав Ірчан, Павло Тичина, Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний.

Свою основну мету митець-імпресіоніст бачить у тому, аби впіймати швидкоплинність  життя, «зупинити прекрасну мить»; не проходячи повз життя власного серця, прислухаючись до його плачу, як ми іноді прислухаємось до шуму дощу, можливо, згадуючи поетичні рядки  Поля Верлена:

Так тихо серце плаче, Як дощ шумить над містом. Нема причин неначе, А серце ревно плаче! (Переклад М. Рильського)

Крім Мопассана, можна  назвати ще одного дуже популярного  письменника-імпресіоніста. Це — норвежець  Кнут Гамсун.